...від Трипілля до нині...

Роздуми українки, подолянки, замученої життєвими труднощами, та вільної Духом.

  • Головна
    Головна Тут Ви можете знайти всі записи блогу на сайті.
  • Категорії
    Категорії Відображає список категорій з цього блогу.
  • Теги
    Теги Відображає список тегів, які були використані в блозі
  • Блогери
    Блогери Знайти Вашого улюбленого блогера на цьому сайті.
  • Групові блоги
    Групові блоги Знайдіть свій улюблений груповий блог тут
  • Увійти
    Увійти Форма входу

Просили Вас мама й тато, і я Вас прошу на Вечерю.

Posted Автор: Створено в Історії з життя
  • Розмір шрифту: Більше Менше
  • Перегляди: 640
  • Коментарів: 0
  • Друквати

     Третій день лютує  хурделиця. Стукає в вікна, двері, засипає снігом шпаринки,  наносить замети під хатами, проситься до хати. Куди таку хвищу впустити, враз вистудить і хату, і дітей, і душу заморозить.

Я прохукала віконечко, якраз величиною з  дитячу долоньку, і через ту прохукану, ручкою витоплену, язиком вилизану шибку, виглядаю  на вулицю.

Хуртовина побачила мене, та й гайда випрошувати, щоб впустила погрітись. Аж скулить, аж завиває від нетерплячки.  Я б впустила, хай би погрілась, та мама ж не дозволить.

Як їй допомогти? А якщо я побіжу оце зараз до Віті, та й відкрию двері широко, то й хурделиця заскочить до хати, та й залишиться, сховається під моє ліжко.

  • Мамо, я піду до Віті.
  • Чого?
  • Та подивлюсь, що він там робить.
  • Я тобі й без дивлення скажу. Те саме робить що й ти. В вікно дивиться, тебе виглядає.
  • О, то я й побіжу до нього, щоб не виглядав.
  • Сиди вже. Він сам скоро прибіжить.
  • А як не прибіжить, - вже мало не плачу.
  • Прибіжить. Куди він без тебе.

Не пускають до Віті. Сиди й дивись в вікно, а Вітя хай чекає. А кажуть, що пустять за Вітею до армії, коли той піде. Сказали, щоб сухарі сушила, он і торбу пошили, і я вже трошки навіть наскладала сухариків, таких смачних, з солодких пиріжечків. Сир виїла, а скоринки не змогла, заховала на печі, вони висохли, а я їх в торбинку. Буду довго йти до тої Вітіної армії, от і поїм їх по дорозі. Та вже б швидше та армія появилась, бо все тільки кажуть, а не показують її і навіть до Віті не пускають. То це  може отако і до армії не пустять?!

Розпач потихеньку підкрадається до мене.  

Це ж  як так жити?

До Віті не пускають. До армії ще треба чекати. Та що ж це за життя таке? Та як так можна над дітьми знущатися?

Скоро отак і заплачу. А заплачу, почнуть питати, чого плачу. Та ж хіба скажеш чого? Хіба ж повірять? Почнуть сміятися. Чуть що, одразу й сміються. Мені плачеться,  а вони сміються.

Ще й і Вітьовій  мамі розповідають  і знову  разом сміються.

От вже  не пощастило мені. Це ж треба так – народитись дитиною.  От би народитись мамою, чи й татом. І все. Роби що хочеш, хочеш впускай хуртовину до хати грітися. Хочеш, іди до Віті гратися. А хочеш, то й до Вітіної армії йди. І сухарі не треба складати, можна одразу купити хліба та й насушити, або й сухариків в магазині купити, таких же ж добрих.

А хурделиця  б‘ється в вікно,  хоче мені в очі заглянути, щоб знітити мене, щоб серце моє заплакало, як плачуть мої очі, щоб зглянулась на неї та й побігла відкривати  двері.

Не буду більше в вікно дивитись. Ще вговорит ь.

Вертаюсь поглядом і думками до хати.

Мама палить в печі. По всій кухні дечка з пирогами, що вистоюються, скоро будуть в піч суляти. А завтра я ті пироги і калач понесу до прадіда Якима і до бабуні Гані, на вечерю їх проситиму.

Отако й скажу,  - просили вас мама й тато, і я вас прошу, до нас на вечерю,  - і віддати вузлик з пирогами й калачем. О, ще треба вклонитися.

Вже скоро. Вже завтра. Піду сама, на село. Вітя не піде, а я піду. Саму пустять. І хурделиці не бояться. Дивні ці дорослі, до Віті хурделиця заважає, а на село, аж два кілометри нічого… йди. Та я казати їм цього не буду, бо ж ще передумають пустити.

  • Мамо, а коли я понесу вечерю?
  • Та ж не зараз, бо ще пироги не спеклись. І Святий Вечір не сьогодні. Завтра.
  • Та я знаю що завтра. А коли завтра, як встану й піду, чи пізніше? Коли завтра?
  • По обіді завтра й підеш. Хуртовина он як розгулялась. Якщо не втихне, то не підеш. Ще по дорозі десь присипле тебе.
  • Як то присипле? Я що, маленька?
  • А то велика.
  • А то маленька? В другому класі, а ще маленька.

Знову відвертаюсь до вікна. Господи, як це надоїло, оте вічне маленька. В класі найменша, сама остання в ряду. Хоч би разочок постати хоч передостанньою, хоч би разочок прибігти, стати в ряд і отак плечами розсунути дітей, щоб самій стати. Так ні, бігай не бігай, запізнюйся не запізнюйся, нікого розсовувати, тільки мене розсовують.

І що за життя таке мале у мене?

Добре хлопцям, найменший стоїть перед найвищою дівчинкою.

От скрізь несправедливість.

Від такої розпуки стукаю кулаками по підвіконнику.

  • Що знову надумала? Де ти там думками? Вертайся до нас, - каже мама.

І подумати не дають. Ще скоро й думки читатимуть. Як жити? Як жити, люди? Куди сховатися?

 

На другий,  святвечірній день, хуга втишилась, вляглась під вікнами та парканами, розстелила своє біле тіло по  всьому селу. Притомилась. 

І мене збирають нести вечерю.

Мама взяла білу хустинку, розстелила її на столі, отако гарно розстелила, і рукою по ній провела в різні кінці. Поклала калач. На калач пиріжків, що вчора напекла. Ще цукерків.

  • Треба би куті в мисочку покласти, таж ти перевернеш, доки донесеш. Хай буде і так.
  • Не переверну, мамочко, я обережно так нестиму.

Мама мене одягає. Платячко, кофтину, жилетку, шапочку, шубку а зверху ще й велику хустку і підперезали тою хусткою і ззаду зав‘язала. Валянки биті завершили збирання.

  • Це ж на що я похожа? Це як я по селу отако піду? Мамо, не треба тої хустки, - пробую впроситись.
  • Без хустки не підеш. Мороз. І хурделиця може піднятись. Не має їй віри, що от втишилась.
  • Мамо, та я швиденько бігтиму. Не встигну змерзнути.
  • Без хустки не підеш. Слухай мене. Прийдеш спочатку до діда Якима, постукай в двері, не ломайся, як до Віті вриваєшся. Постукай, послухай що  скажуть. Скажуть – а хто там стукає? Заходьте, чекаємо, - отоді й заходь. Зайдеш, привітаєшся. Скажеш так: - Просили вас мама й тато, і я вас прошу до нас на вечерю. - Чуєш? На вечерю, а не на весілля. Ще рано на весілля запрошувати.
  • Ще чого? Чи я маленька? Та й спочатку треба йти за Вітею до армії, а вже тоді весілля. Я все знаю.
  • От щоб не просила на весілля раніше армії, й нагадую, запросиш на вечерю, вклонишся і віддасиш вузлика. Там вже будеш робити що скажуть. А звідти підеш до бабки Гані. А від бабки галопом додому скачи. Будемо чекати. Сьогодні Святий вечір. Має вся родина разом за стіл святвечірній стіл сідати, як перша зірка появиться. То щоб була дома до першої зірки. Ну, біжи з Богом.

Дають в руки вузлика.

Виходжу, горда своїм походом. Шкода, що хурдега вляглась, не побачить як я несу вечерю.

А Вітя ж теж не побачить. А можна щоб побачив, можна зайти до них і спитати котра година. Сказати так:  несу вечерю прадідові й бабуні Гані, то хочу знати котра година.

Але Вітіна мама така хитра, враз здогадається чого я прийшла, смітись буде. Ні, не піду питати. Так вже й піду.

Сніг скрипів під валянками, виблискував на сонці, вигравав веселкою, аж очі не могли дивитись. Мороз щипав за щоки, шукав шпарини,  щоб засунутись  мені під шубку. І вже скоро таки засунувся в рукавички. Особливо в ту, яка тримала вузлик з вечерею.

Дорога знайома. Я щодня нею ходжу до школи. Я знаю в якому дворі хто живе, де який пес і як гавкає. Отак  розглядаючи  кожну хату, занесену снігом, і додумуючи де там люди в тій хаті, що роблять, і добігла до села. Он вже й школа. А від школи до діда Якима рукою подати.

Стукаю в двері. Та ще не встигла стукнути, як  почула голос: а хто там стукає? Заходьте до хати, якщо прийшли.

Заходжу. - Доброго дня в вашій хаті. Просили вас мама й тато, і я вас прошу, до мене на весілля.

Вклоняюсь і вже тоді розглядаюсь і шукаю очима прадіда й прабабу, кому ж віддати того вузлика.

А вони обоє стоять, як голуби, дід високий, аж під сволок хати, а баба Гафійка маленька, сміються до мене. Дякують за запрошення, кажуть щоб передала мамі й татові що не прийдуть, що старі вже, далеко не дійдуть.

І кидаються до мене, роздягають. Дід тре мої руки в своїх велетенських долонях. Бабка ставить на стіл кутю з великими кусками меду. Дають дерев‘яну ложку: Їж, Катрусю.

Я їм, а вони поспирались на лікті на стіл, та й дивляться. І ще й вказують: - отой великий кусок меду бери. Бери, бери, бачиш який гарний, як скупався в куті. Має бути смачний.  - І я беру.

А вони дивляться як я їм, та й розпитують, як ми живемо, що ми робимо, як я йшла, чи пси на мене не напали.

І так тепло розпитують, і так мені від того солодко, от солодше за той мед, скупаний в куті. І моє серденько починає обволокувати отим медом, затягувати в солодкі сльози. Ще трошки і заплачу.

Піднімаю очі, аж вони теж плачуть. Витирають кулаками очі, й знову плачуть.

То ж вони мене люблять. Від того й плачуть, як от я мало не заплачу. Бо ж не можуть плакати від того, що я самі гарні куски меду з куті позбирала. Самі ж казали, - бери отой гарний кусок, він в куті вже скупався.

  • Підеш до бабки Гані? - питає дід Яким.
  • Та ж піду.
  • Ми дуже хочемо, щоб ти ще побула у нас, але у тебе дорога далека. Збирайся, дитино.

Одягають мене назад так само, як роздягали. Дають в руки ще вузлика. Вже значно важчого. Багато гостинців добавили. І три рублі поклали. 

Бабка залишається в хаті. Бабка Гафійка не рідна бабка, дід взяв її разом з її дітками, коли дідова велика сім‘я вимерла з голоду в 1933.  З того трагічного 33 від Голоду вирвались дід, дядько Федір і  бабка Ганя, моя бабуня.

Дід випроводжає мене на дорогу. Показує куди йти, хоч я  й сама знаю. Я йду, а дід стоїть. Повернусь, а  дід стоїть. Вже зайшла до повороту, оглянулась, а дід все стоїть. Махає рукою. І я йому махаю.

Бігом, бігом. Біжу до бабки Гані. Все в гору, все в гору. Валянки ковзають, падаю на коліна, та все в гору. Бабуня Ганя, дід Іван і  Мусічка, сестра мамина, живуть на самій вищій хаті в селі.

Хоч і знаю що треба стукати в двері, та не стукаю, вриваюсь, а двері самі відривається, на порозі бабуня мої.

  • Катрусю моя, - кажуть бабуня, обнімають мене, підносять і вносять до хати. - Ти від діда Якима?
  • Так. Від нього.

Вириваюсь з бабуниних обіймів, стаю в позу і проказую: - просили вас мама й тато, і я вас прошу,  до нас на вечерю. - І вклоняюсь. І віддаю вузлика.

  • Дякуємо. Дякуємо. - І мені в відповідь вклоняються бабуня Ганя і Муся. А дід Іван не вклоняється. Стоїть собі біля столу височенний, рівний, сміється.

Муся кидається мене роздягати.

  • Будеш кутю їсти? - питає Мусічка.
  • Вона в діда поїла, – каже бабуня.
  • А таки поїла. Сказали щоб самі великі куски меду з‘їла. То я й їла. Та не всі. Два. Решту їм залишила.
  • То ти може чаю хочеш?- питає бабуня.
  • А таки хочу.

І бабуня витягає з печі горщик і наливає в кухлик чогось такого, що враз по всій хаті рознісся запах літа, сонця, бджіл та дитячого вереску. Аж світліше стало.

П‘ю. П‘ю той літній бабунин нектар. П‘ю, заплющивши очі, поринувши в літо, в купання на Лядові, в такі теплі та запашні спогади.

Я гостюю мало. Я б ще посиділа, та мене випроваджують.

  • Йди Катрусю. Ніч наступає. Ще чуть і темно буде, а тобі ж скільки йти. А ти така маленька.

З хати виходимо разом з бабунею. Міцно взялись за руки. Чи то бабуня тримають мене за руку, чи то я їх, йдемо. Бабка розказують про Святий Вечір, про народження Ісуса, про Різдво.

І так мені гарно від тої руки бабусиної, від її розповідей. І там мені тепло, як влітку, і так моє серденько щемить в якось дивному відчутті. Отако би встала, обняла мою бабуню і стояла б так довго-довго, може й  поки б Різдво не закінчилось. А я б ще стола, обнявши мою бабуню.

Доходимо до того самого місця, де розсталась з дідом Якимом.

  • Йди, Катрусю. Йди додому. Чи може тебе ще провести? – питають бабуня.
  • Ні, бабцю мої, я сама піду.

Бабка обнімає мане, цілує  в те місце, де закінчується чоло і  починаються коси, саме там розмістився розум, так каже бабуня.

  • Йди з Богом. Дуже не біжи. Не бійся. Бог з тобою.

А я біжу. Біжу не тому, що тікаю від бабуні, а тому, щоб показати, яка я послушна, щоб бабуня побачили, як я швидко добіжу додому й щоб не переживали за мене.

І щоб не побачили, як плачу. Плачу від моєї любові до бабці Гані.

Бабцю мої милі, бабцю мої рідні, бабуню мої дорогі, а я ж так сильно вас люблю. А я ж так маю багато вам сказати. Біжу й сама собі розповідаю про мою ж таки любов до моєї бабуні.

Біжу, і в бігові оглянулась, мало не впала, а бабуня стоять, побачили, що я мало не впала, та й кинулись до мене, отак серцем і кинулись.

Та я вирівнялась, помахала рукою й  побігла далі.

Я скажу Вам, бабуню, скажу, коли знову побачимось, я скажу, як я вас сильно люблю і яка ви мені дорога. Все скажу, бабуню, а зараз треба бігти, бо ж зірка на небі от-от появиться…

Я не встигла добігти додому раніше, ніж появилась зірка. І сказати бабуні Гані про мою любов я теж не  встигла.

Кажу це зараз.

Оцініть запис цього блогу:
2

Коментарі

  • Тут ще не має коментарів. Станьте першим.

Залиште свій коментар

Гість
Гість Середа, 19 червня 2019