Історія Українського вільного університету (УВУ) – першого вищого навчального закладу українців, які опинилися в еміграції, вирізняється своєю неповторною ексклюзивністю. Вже за декілька років УВУ святкуватиме свій столітній ювілей як в Україні, так і поза її межами. Ознайомитися із документами архівного та довідково-інформаційного фондів, що розповідають про основні напрями діяльності УВУ, познайомитися із відомими викладачами і випускниками цього закладу можна в Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ). Хронологічно документи охоплюють період від 1921 р. до початку ХХІ ст., коли фактично відновилися перервані на десятиліття звязки з Україною.

Опубліковано в Історія

Музей української діаспори у Києві працює над створенням нової сучасної експозиції, для якої потрібно віднайти певні історичні експонати. Тож науковий колектив музею просить допомогти у наповненні фондів експонатами та матеріалами, які розповідають про історію окремих українських родин в Америці, а також розкривають діяльність українських діаспорних інституцій першої, другої та третьої хвилі еміграції.

Опубліковано в Музеї
Вівторок, 07 листопада 2017 19:15

Армія, народжена у боротьбі

«Землі імперії завершуються там, де завершується її зброя», – писав у XVIII ст. голландський юрист Корнеліус ван Бінкершок. Майже два століття по тому цей вислів відомого голландця згадав один з громадсько-політичних діячів доби Української революції, член Української Центральної Ради Микола Ковальський у своїй статті «22-ге січня», опублікованій у паризькому тижневику «Тризуб». За 10 років після IV універсала Української Центральної Ради, вже перебуваючи в еміграції, М. Ковальский поставив питання: чому, відзначаючи десятиліття проголошення незалежної держави, українці цієї держави не мають, і чому так само не мають збройної сили, яка є необхідною умовою існування кожної держави?

А ще майже сто років по тому, залишивши другу частину питання незмінною, можемо трохи переформулювати першу: чому напередодні 25-ї річниці незалежності Україна опинилася перед загрозою втрати суверенітету?

Опубліковано в Цікаво

Якщо права вільно обирати собі місце проживання немає - це залізна завіса

 

Нещодавно в Києві у рамках канадсько-укрїнського проекту «Емігрантки» пройшла презентація одноіменної фотовиставки. Авторами проекту «Емігрантки» є Устина Стефанчук, Оксана Шишина-Ковалик, фотограф Назар Цюрпіта. Жінки на фото — з Канади та США. Але історії, які є частиною виставки долинули з різних країн, тобто героїнями виставки стали жінки з дуже різними досвідами: не лише вкрай позитивними чи негативними.

630 360 1506646685 2816 11

Про це на своїх сторінках повідомляє сайт womo.ua.

Однією з місій проекту є змінити ставлення до еміграції та емігранток в Україні, де уявлення пересічних громадян про це є дуже далекими від реальності, обвішані стереотипами і міфами. Отож, хто такі українські емігрантки? Чому жінки виїжджають з країни і що вони знаходять на чужині? Про це розповідає одна з авторів проекту Устина Стефанчук.

Досвід буває різним

Мабуть, основною тезою цього проекту є те, що жінки-емігрантки — це дуже широкий спектр проблем, досвідів, переживань, це дуже різні соціальні ролі і не варто їх зводити до шаблонних, стереотипізованих образів: маргіналізованих працівниць сфери послуг для чоловіків-іноземців чи, навпаки, успішних втілювачок американської/канадської/італійської чи ще якоїсь мірії. Є безліч історій, які не вражають своєю неймовірністю, але з огляду на щоденний дуже різний досвід, повинні бути почутими.

Серед жінок, чиї історії ми записали, є студентки, і у них, наприклад, лейтмовтивом є ідея про те, що якщо ти емігрантка це не означає, що ти готова на все і твої мрії не обмежуються будинком з лабрадором і чоловіком з пмж. Запропоновані на виставці історії показують, наскільки явище жіночої еміграції не пласке, наскільки багато сенсів, тобто причин, умов виїзду за кордон. На презентації одна жінка вийшла із вигуком, що хай ті всі жінки повертаються в Україну, нема чого покоївками там працювати… Це досить обмежений погляд на те, чому жінки виїжджають і що вони шукають у новій країні.

22217953 1816272761734554 1512741555 o e1506938894351 11

Суспільна думка в Україні

Презентація була цікавою з тої точки зору, що були не підготовлені люди, деякі навіть скептично налаштовані, і це прекрасно! Адже з фахівцями чи дослідниками, чи просто людьми, які в темі, куди простіше говорити. Але з аудиторією присутньою на заході — куди більш важливо. Людей, безперечно, найбільше цікавили досвіди конкретних жінок, тобто реальні історії. І це правильно, бо можна безкінечно теоретизувати — важливо показати життя за кордоном в реальності. Це те, що ми ставили собі за мету. Для мене було несподіванкою те, що тут є люди, які не можуть повірити, що хтось може виїхати з власного бажання, не під тиском обставин. Насправді дійсність така, що не всі їдуть «від», багато жінок їдуть «до». І якщо ми говоримо про демократичну країну, відкритість кордонів, то це неминуче і це право кожного. Хіба не про це була Революція гідності? В іншому випадку, якщо права обирати собі місце проживання немає, — це залізна завіса. Навіть якщо дуже патріотична.

22199020 1816273121734518 1416716569 o 1 1024x683 11

Емігранти — це не ресурс, а люди

circle 38 150x150 11

До участі у с презентації по скайпу були запрошені також і громадські лідери українських організацій в Греції та Іспанії, які розповідали про ситуацію з жіночою міграцією у їхніх країнах. Однією з експерток на презентації проекту «Емігрантки» стала Світлана Одинець — антрополог, кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту народознавства Укарїни, дослідниця сучасної жіночої міграції з України в Італії:

«На жаль, у нас зовсім мало антропологічних досліджень про міграцію, тобто таких студій, де основна увага зосереджена на мікрорівні — досвідах самих людей, їхньому повсякденні в країні перебування, зміні ідентичностей, уявлень, розвитку їхніх транснаціональних стосунків з тими, хто залишився в Україні. З України емігрують дуже різні жінки – старші і молоді, з дітьми і без дітей, з села, і з міста, вони мають різні цінності, освіту, різний соціальний досвід і горизонти очікування. Проте в масовому дискурсі у нас найпоширеніший образ – нещасної, натрудженої матері-емігрантки, яка годує своїх, уже часто 35-40-літніх дітей, пересилаючи їм гроші з-за кордону. Найчастіше ми бачимо саме таку репрезентацію жіночої міграції (у 1990х – це була жертва сексуального насильства), і інколи у мене таке враження, що цей образ – як пастка, він не змінюється роками, з нього ніяк не можуть вийти ні в парламенті, ні в регіональних (а часом і столичних) медіях. І водночас жінка часто звинувачується у тому, що вона покинула своїх дітей, яких називають соціальними сиротами. Мені от завжди хочеться запитати: а де батько? Де батько цих дітей і де партнер цієї жінки?

У тих випадках, коли український уряд (різних каденцій) «не оплакує» матерів або не звинувачує їх у тому, що вони погано доглядають дітей, – він рахує гроші мігрантів. Тобто інший основний контекст, в якому ми чуємо про міграцію – це кількість коштів, які українські трудові мігранти перераховують з-за кордону в Україну (перекази, до речі, вищі, ніж всі іноземні бізнес-інвестиції в країну – уже кілька років поспіль). Ще один вимір – «а давайте заборонимо їм всім виїжджати, і таким чином зупинимо міграцію». У 2013 році був прийнятий перший закон про зовнішню трудову міграцію, а цього року з’явилася чергова концепція міграційної політики до 2025 року. В цих двох документах нема чоловіків і жінок, нема батьків і матерів, нема дітей. Є лише «мігранти», без будь-якого розрізнення, а стиль міграційної концепції дуже нагадує поліцейський устав. І знову ті самі формулювання, ті самі підходи, те саме бачення не людей, а носіїв ресурсу. При цьому уряд досі не вирішив ключових проблем соціального і правового захисту українців в країнах перебування. А, йдеться, нагадаю, про мільйони людей.

Хто міг би бути тут агентом змін? По-перше, соціологи та антропологи: увага до макрорівня, здійснення якісних досліджень в темі міграції дасть нові результати, а відтак нові теми для дискусії. По-друге, журналісти, які готові до нових ракурсів у темі, а не лише переливання пустого в порожнє. По-третє, світлі голови в українському економічному, освітньому і культурному неурядовових секторах. По-четверте, самі мігрантки і мігранти, чоловіки і жінки, які будуть активніше протестувати проти наявних медійних репрезентацій і того сприйняття міграції, яке нав’язується їм урядом.

Українська міграція є частиною глобальних процесів, ми не можемо її зупинити, навіть якби хотіли. Зараз, після 2014-го року, триває нова хвиля еміграції, і це переважно люди, які їдуть в ЄС і США за освітою та новими можливостями. Минулого року, ЄС видав найбільше перших дозволів на працю саме українцям – майже 500 тис. дозволів. Якщо ми хочемо, щоб люди перестали їхати, варто дбати про економіку, якість освіти, але це уже настільки очевидно, що навіть не хочеться уже повторювати».

emigrantky 11

 

Вистака мандруватиме містами України: незабаром вона буде у Львові, Луцьку та Новограді-Волинському, організатори отримали запрошення й з Запоріжжя, Дніпра та Харкова.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Опубліковано в Україна

Українське товариство колекціонерів Австралії у співпраці з австралійською поштою видало тематичну марку та конверт, присвячені 70-літтю поселення українців в Австралії.

Про це повідомляє Укрінформ.

«Зображення для марки та конверта було розроблене Українським товариством колекціонерів Австралії, яке вже неодноразово видавало пам’ятну продукцію на згадку про визначні події у житті українців Зеленого континенту», – повідомив секретар Товариства та автор проекту Юрій Федик.

Тематичний випуск філателістичної продукції, присвячений 70-літтю поселення, було вперше презентовано під час ювілейного 15-го Здвигу (з’їзду) українських громад Австралії, а першу тематичну марку погасив Посол України в Австралії Микола Кулініч.

Загалом австралійська пошта надрукувала 360 українських марок, а Українське товариство колекціонерів Австралії видало 75 тематичних конвертів, присвячених 70-й річниці поселення українців.

Марку, за запропонованим українською громадою дизайном, скомбінували (для розуміння країни походження) з традиційною австралійською поштовою маркою номінацією 1,00 австрал. дол. та зображенням квітки «Синій диявол», що найкраще, на думку художньої ради, поєднувалося з українським проектом.

Окрім зображення на конверті друкують описовий текст, як правило, українською та англійською мовами, щоб споживач міг більше дізнатися про подію.

 

Опубліковано в Світ