25 травня у Парижі з нагоди 140-ї річниці від дня народження Голови Директорії УНР, Головного Отаман війська УНР Симона Петлюри відбудуться Студійний день (Journée d'étude Symon Petlura) та допрем'єрний показ стрічки "Таємний щоденник Симона Петлюри".

Опубліковано в Українці в світі

У березні-квітні 1918 року слов’янська група армії УНР за три тижні звільнила Донбас від російсько-більшовицьких військ. Операцією командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич, який залишив про неї докладні мемуари. Як армії УНР вдалося за три тижні вибити більшовиків із міст Донбасу? Як сприймали Сікевича і вояків УНР жителі регіону? І чому сьогодні українськість Донбасу частиною його жителів ставиться під сумнів?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили видавець, керівник проекту і упорядник книги «1918. Донецький бліцкриг» Олексій Бешуля та історик, консультант із видання цієї книжки Ігор Бондаренко.

– Олексію, звідки взялася ідея видати таку книгу? Чому ця книга з’явилася тільки зараз?

Олексій Бешуля: Вони видавалися, це було 5-6 книжечок, в Канаді з 1941 по 1951 роки. В Україні вони не перевидавалися до цього часу, так склалась історія. Мабуть, нікому не була дуже цікава ця тема, ніхто не хотів цим займатися. Все ж таки генерал Сікевич не був настільки відомою людиною в українській історії та історіографії. Тому, можливо, для книговидавців це комерційно не вигідно.

Але я спробував цей експеримент. Книжка продається, все чудово.

– Що вас, як видавця, найбільше вразило у цих мемуарах? Чи було щось несподіванкою, відкриттям?

Олексій Бешуля: Взагалі ця книжка – одна велика пригода. Спочатку я знайшов ці мемуари, потім з огляду на те, що ще не пройшло 70 років з його смерті, треба було знайти його нащадків, я знайшов правнучку, яка живе у Львові, і з нею ми домовилися про видання цієї книжки. Потім був довгий період, поки я шукав фінансування.

Що у ній такого цікавого, насправді, це не класичні мемуари, де все сухо. Вона написана поетичною мовою, з елементами українського сентименталізму, з розмовами з його вояками, він намагається передати їхні життєві історії. Часом, у нього є якісь епізоди, які він вставляв, де хочеться пустити сентиментальну сльозу.

– А про що книжка?

Олексій Бешуля: Про його шлях із 1917 року, з часу, як він вступив на службу до армії УНР і до останніх боїв на Донбасі, саме цей проміжок.

​– Ігорю, розкажіть про постать Володимира Сікевича. І чому так мало знають про людину, яка так вплинула на перебіг історії?

Ігор Бондаренко: За декілька днів ми будемо відзначати вже 27 років нашої незалежної держави. Але за цей час, як на мене, історія в Україні як наука, як предмет, ще не стала державоцентричною, національноцентричною.

Так сталося, що довгий час ми перебували у полоні різноманітних міфів, які досі існують: радянські міфи, імперські, навіть українські міфи.

Те, що ми пройшли й проходимо зараз за період нашого історичного розвитку, не кожна нація може все пережити.

Стосовно постаті Сікевича і взагалі, чому саме так, у багатьох може виникнути подив, що ми пишемо про український Донбас. Хоча останнім часом це культивувалося, особливо з 1990-х років, що Донбас якийсь окремий, інший. У передмові впорядник цієї книжки пише, що Донбас – це Україна, справжня Україна.

– Там є така фраза, що важко собі уявити більш український регіон, ніж Донбас.

Ігор Бондаренко: Так і є. І як історик я можу сказати, що значна кількість вихідців саме з того краю, були героями, рушійною силою державотворчих змагань.

Про Сікевича мало хто знає, але ще можна називати декілька різноманітних прізвищ.

Основна візія цих спогадів – те, що Україна є єдиним цілим, попри такий історичний розвиток. Історія склалася саме так, є різноманітні сторінки.

Це спогади людини, яка серцем пропустила усі події, які відбувалися протягом 1917–1918 років. Такі постаті, як Сікевич, були рушійною силою тодішньою української революції, а українці були дійсно близькими до утворення власної держави. Історичні обставини склалися інакше, але це не історія наших поразок, це історія наших перемог.

– Ось як Володимир Сікевич описує, як його зустрічали місцеві мешканці та вояків армії УНР:

«Рано наша кіннота подала сигнал до збору, і 21 квітня вирушила по великій дорозі здобувати козацьку славу. Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!» Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Українці скрізь заспівали радісну пісню: «Ще не вмерла Україна!» А це мусить бути, бо військо і робітництво, це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

Олексію, чи довіряти цьому опису, чи тут є якісь пропагандистські мотиви?

Олексій Бешуля: Я думаю, йому можна довіряти цілком. У цій книзі він згадує про те, що були мінімальні сутички, були партизани. Тоді вже відбувся переворот гетьмана Скоропадського, Українська держава – вже Гетьманщина, так само володіла цим регіоном, не було масового спротиву.

Повстання на київському «Арсеналі», яке придушував гайдамацький кіш Слобідської України, у більшості складався з вихідців зі Сходу. Останній український гарнізон, який здався на Сході, був Луганський. Без мінімальної підтримки місцевого населення він би не тримався.

– Олексію, три тижні вистачило, щоб звільнити територію Донбасу від російсько-більшовицьких військ. Як це вдалося зробити так швидко?

Олексій Бешуля: Відповідно до мемуарів, це вдалося зробити доволі просто. Тоді по суті армія УНР формально воювала не з червоною Росією, а з «Донецько-криворізькою республікою». Насправді, максимальний бій відбувався не більше двох діб. У них була нормальна військова структура, багато військових частин. Але вони дуже швидко здавались. У більшості своїй, вони думали, що зараз вони дадуть перший залп і далі ніхто не піде.

Основні бої – перший бій Барвінкове-Слов’янськ, потім був великий бій за Горлівку, за Дебальцеве, а далі вже були локальні сутички.

– Ігорю, ви викладали історію до окупації в Донецьку. Чи розповідали ви про Сікевича? Як ваші учні сприймали таку інформацію? Чи не вважалася вона їм дивною?

Ігор Бондаренко: Безпосередньо про пана Сікевича я не говорив, але вся моя діяльність, як історика, була присвячена україноцентризму. Я розпочав свою викладацьку діяльність у середині 1990-х років, минуло лише декілька років з набуття незалежності, був величезний конфлікт поколінь: усі знали різну історію.

У 2014 році я був на викладацьких курсах, на той час люди, які потім стали апологетами різноманітних міфів, на кшталт «Новоросії», рекламували нам різноманітну літературу з приводу того, що вони такі, а Київ їх не чує. Тоді широкий загал їх не сприймав. Тому що, на моє глибоке переконання, на тих територіях на сучасному етапі немає настільки потужного сепаратизму, а є окупація та колаборація.

Тому необхідно, щоб ця територія була звільнена від окупантів і потрібно мати стратегію для розвитку цдержави.

– Повернімося до постаті Сікевича. Як він сприймав регіон, чи були якісь нюанси, колорит цього регіону?

Олексій Бешуля: Для нього це був абсолютно звичайний український регіон, ніяких особливостей у жителів він не бачив. Наприклад, я читав багато мемуарів німецьких військових, які були на Донбасі у 1941–1943 роках, більшість з них писали, що це Україна.

 

 

Джерело: radiosvoboda.org

Опубліковано в Власна думка

В устах Кремля – це ім’я, поруч з іменами Мазепи та Бандери, звучить з показним презирством і погано прихованим страхом. Бо ці імена, життєві історії людей, які їх носили, досі мають силу мобілізувати українців на нашу кількасотлітню війну за незалежність.

Опубліковано в Колонка подій

Державу Ізраїль створювали та розбудовували євреї-переселенці, що походили переважно зі Східної Європи. Серед них було чимало уродженців України – насамперед Наддніпрянської, що входила до складу Російської імперії.

Деякі з них увійшли до пантеону героїв нової держави, хоча на малій батьківщині про них майже нічого не знають. Ми розкажемо про євреїв з українських територій, які були удостоєні в Ізраїлі однієї з найвищих форм визнання – розміщення портретів на банкнотах та монетах.

Опубліковано в Історія

У Вінниці урочисто відкрили меморіальну дошку сотнику армії Української Народної Республіки та соратнику Симона Петлюри – єврею Семену Якерсону.

Опубліковано в Україна
Понеділок, 13 листопада 2017 06:34

День перемоги та поразки. #ЦДАЗУ

У Центральному державному архіві зарубіжної україніки у фонді Петра Зленка зберігається часопис «Союзу українських провінціяльних організацій» в Чехословаччині «Український самостійник», який виходив у Ліберці протягом 1935–1938 рр. Цікавою є постать самого Петра Зленка – колишнього вояка армії УНР, відомого бібліографа, який в еміграції уклав низку бібліографічних видань міжвоєнного періоду, присвячених історії українського війська доби Української революції. Це, зокрема, збірники «Симон Петлюра: Матеріали для бібліографічного покажчика» (1935, 1939), «Українські січові стрільці: Матеріали для бібліографії визвольної боротьби України» (1935–1936), «Зимовий похід: Бібліографія» (1940). У 1945 р. він був заарештований у Празі органами НКВС і вивезений до радянських таборів, де його сліди загубилися.

Опубліковано в Цікаво

На кіностудії імені Довженка в Києві знімають фільм “Таємний щоденник Симона Петлюри”, що фінансується Держкіно та діаспорою.

Як повідомляє “Радіо Свобода”, стрічка охоплює останні роки життя голови Директорії УНР в еміграції, а прийом написання щоденника переносить глядачів із Парижа в Україну, до подій та дійових осіб того короткого періоду Української Народної Республіки, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність.

“Драматургія так збудована, що оцей щоденник нам дозволяє повертатися повертатися в спогади, у те, що відбувалося в Україні, і в той же час розкриває причини, чому все ж таки відбулася поразка, чому Петлюра був змушений зі своєю армією емігрувати. Історія йде як по спіралі, вона повторюється. Тому, я би сказав, що цей фільм певною мірою – попередження для нас сьогодні. Щоб не дай Боже не повторилося те, що відбулося, власне, з Українською Народною Республікою”, – розповів режисер стрічки, гендиректор студії Довженка Олег Янчук.

Російська імперська пропаганда, й тоді, справно продукувала фейки, і Симон Петлюра – інтелігент і книжник – став жертвою інформаційної війни. На цю людину повісили тавро антисеміта, щоб, оббрехавши лідера, кинути тінь на увесь визвольний український рух.

За його словами, за радянських часів інформації про головного отамана війська УНР Симона Петлюру було обмаль, і з нього зробили “погромника, терориста, бандита”.

 “Якраз цим фільмом ми хочемо довести, що це було не так”, – сказав Янчук.

 

 

Половину кошторису Фільму профінансував державний бюджет України (Держкіно), решту зібрав Український конгресовий комітет Америки.

Завдяки його спонсорським пожертвам було знято також історичні фільми режисера Янчука “Атентат”, “Нескорений” та “Владика Андрей”.

Опубліковано в Кіно