25 квітня 1900 року народилася Вероніка Олександрівна Черняхівська, українська поетеса і перекладачка. Вона походить із родини Старицьких, єдина донька Людмили Старицької-Черняхівської і Олександра Черняхівського. Її дід – відомий драматург, письменник та фундатор українського професійного театру Михайло Старицький.

Опубліковано в Цей день в історії

Депортації, вимушені еміграції, евакуації без повернення, трансфери та спеціальні військові операції. У повоєнні роки сотні тисяч західних українців пройшли через ці випробовування. Про їхні долі, пам’ять про втрачену домівку в Національному музеї історії України в другій світовій війні у Києві вирішили розповісти музейною мовою.

Виставковий проект «Вирване коріння» презентує персоніфікований вимір трагедії.

Опубліковано в Україна
Вівторок, 23 жовтня 2018 07:17

Кривава біла пляма "Заходу"

22 жовтня  - біла пляма історія України, залита кров'ю десятків тисяч її жертв. Операція "Захід" - примусове виселення населення Західної України органами НКВС. Протягом доби депортували понад 76 тисяч осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Більшість з них загинула по дорозі до Сибіру.

Українська письменниця Дзвінка Торохтушко написала болючий текст про цю трагедію.

"Цього дня 71 рік тому на терені західних областей України почалась спеціальна каральна операція, яка проходила під керівництвом  МДБ за кодовою назвою «Захід».

За всіма ознаками вона вважалась успішним бліцкригом. Всього за добу з міст і сіл Галичини, Волині і Полісся були вивезені і етаповані до Сибіру , Казахстану та північних регіонів Росії лише за офіційною статистикою самого МДБ 75 000 осіб.  Проте, історики схильні довіряти іншій цифрі, яку подає на основі архівних  записів та державних документів підпілля ОУН – 150 000 людей.

Опубліковано в Історія

Цього дня, 21 жовтня, 70 років тому, пройшла наймасовіша депортація населення Західної України до Сибіру.

Після завершення радянсько-німецької війни, діяльність Української повстанської армії спрямовувалась проти радянських владних структур. Занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, політичне керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху.

Саме депортація стала потужним та ефективним інструментом для розправи з «інакомисленням» українців. У 1944-1946 рр. з теренів Західної України у віддалені місцевості СРСР було депортовано 14728 родин учасників національно-визвольного руху.

Проте, партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в 21 жовтня 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Операція розпочалась у Львові о другій годині ночі: в помешкання львів’ян вривалися військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого цілі сім’ї у вантажівках доправляли на залізницю. З 2 до 4 години ночі теж саме спіткало жителів Рава-Руської, Жовкви, Бузька, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все розпочалось о 6 годині ранку.

Операція «Захід» розроблялася співробітниками МДБ по всіх канонах військової операції, командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Про хід операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки генералу Савченку та міністру внутрішніх справ УРСР генералу Строкачу. Під час виселення силовики виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу і антирадянські листівки, брали у полон учасників підпілля. Майно виселенців конфісковувалось та передавалось у державну власність. Протягом доби в Західній Україні виселили 26 682 родини або 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Наступного дня перші потяги вирушили до віддалених районів СРСР. На всіх депортованих чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах Сибіру. Операція «Захід» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.

Джерело: Укрінформ

Опубліковано в Цей день в історії

Активна організаційна діяльність у місцях компактного проживання українців, на думку провідних членів ОУН, мала сприяти подальшому державному будівництву й в Україні. Саме на Далекому Сході були умови для того, щоби творити ще один самостійницький центр.

Для цього найсприятливіші умови були у Маньчжурській провінції в Китаї, де українська діаспора за різними даними становила 20-30 тисяч осіб і була зосереджена в містах Харбін, Мукден, Дайпен, Гірині. Також на Східно-Китайській залізниці, яка перебувала під спільним управлінням з СССР, у 1920 рр. працювало понад 20 тис. українців.

На початку 1930-х рр. у Харбіні було засновано Українську Національну Колонію (УНК), Український Національний Дім (УНД), Союз Української Молоді (СУМ) та згодом Українську Далекосхідну Січ (УДС). З 1934 р. було налагоджено випуск україномовних радіопередач.

На початку 1930-х рр. Провідник ОУН Євген Коновалець особливу увагу приділяв у розв’язані української проблематики подіям, що відбувалися на Далекому Сході. Він зумів переконати японський генштаб у тому, що Україна має виняткове політично-стратегічне та економічне значення в аспекті розв’язання східної проблеми. Також Провід Українських Націоналістів (ПУН) намагався впливати через Японію на політику Німеччини у Східній Європі. Заходами ПУН в 1937 р. були видані японською та китайською мовами книги про Україну.

Генерал Ошіма подав пропозицію створити представництво ОУН в Токіо та організувати Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. Цьому, на думку генерала, мали сприяти: діаспора в Маньчжурії та великий відсоток українців в Сибірі й гарнізонах Червоної армії. Діяльність ОУН поширювалася на Краснодарський край, Приморську й Амурську обл. СССР, площею понад 500 тис. км.2 із населенням у 2,5 мільйони. З них, згідно офіційного перепису 1926 р., українці становили 47%. У 1926-27 рр. повністю підлягали українізації 8 районів та ще стільки ж частково.

У зв’язку з цими планами Коновалець вислав в 1934 р. у Харбін Омеляна Хмельовського — «Бориса Куркчі», а в 1935 р. — Миколу Митлюка — «Богдана Лукавенка» та Михайла Затинайка — «Романа Корду-Федоріва». Діяльність Митлюка була спрямована на налагодження контактів у Харбіні із старшими членами УНК та переведення «Манджурського Вісника» на позиції ОУН. Його заслугою була перемога СУМ над «малоросами» на чолі з В. Кулябко-Корецьким 14.06.1936 р. на Загальних зборах членів УНК і виведення його з-під впливу «Бюра для справ російських емігрантів» (БРЕМ). Ставши секретарем УНК, Митлюк проводив національну політику і змагався з російськими організаціями. За його ініціативи 28 червня Союз Молоді Зеленого Клину влився у СУМ та почав видавати журнал «Молодий Українець».

Восени 1936 р. Митлюк загинув при переході маньчжурсько-радянського кордону на р. Амур. Керівництво ОУН перебрав М. Затинайко. За його ініціативи Японська воєнна місія перетворила УНК в установу без виборчої форми управління. Такі радикальні дії призвели до активізації українського суспільного життя не тільки в Харбіні, а й у цілій Маньчжурії. У свою чергу це також спричинило багато конфліктних ситуації. На зборах СУМ 23.01.1937 р. її перейменовано на Українську Далекосхідню Січ, прийнято статут, емблемою став герб ОУН, привітанням «Слава Україні!». Головою УДС обрано О. Дзигара.

В 1937 р. представником ОУН на Далекому Сході став Михайло Мілько. Тоді ж на підсилення виїхала з порту Неаполя група Григорія Купецького — «Джура», Михайла Гнатіва, Григорія Файди. В Токіо Купецький вручив 6 листів від військових аташе: Осіма-сана з Берліна та Шіраторі-сана з Риму представникам Генштабу. Відбулася зустріч із генералом Угаєм, на якій повідомлено про загальну стратегію діяльності ОУН на Далекому Сході, а також з генералом Гасаїчі Терагуці, який відповідав у Генштабі за військово-політичні заходи стосовно СССР. Зв’язковим від Генштабу було призначено полковника Акікудзу. Він влаштував їм зустрічі з генералом Ямагучі, полковником Йосшінама та майором, через яких була налагоджена подальша співпраця на місцевому рівні. В готелі «Санно» полковник Акікудза викладав членам ОУН курси про радянську владу.

Члени ОУН 17.11.1937 р. прибули до м. Мукдена. Тут вони зустрілися з ген. Угаєм та Йошідою, офіцерами штабу Квантунської армії у м. Сінкйо. Далі представники ОУН відправилися до Харбіну. З ними працював Іноде-сан, який надав документи й організував навчання російської мови. Вони читали радянські та емігрантські газети Далекого Сходу за 1937-38 рр. Для них проводилися совєтознавчі спецкурси, які читали Такахасі-сан й Такасі-сан. Після проходження курсів члени ОУН опрацьовували на випадок війни з СССР різноманітні летючки, брошури, оголошення, заклики українською й російською мовами. Оргзв’язок далекосхідна станиця підтримувала з членом ПУН Ярославом Барановським й звіти щодо діяльності Купецький висилав до Відня.

Після ознайомлення з станом справ у Харбіні Г. Купецький — «Борис Семенович Марков» ініціював заснування спецфонду для УДС, пошиття січовикам форми, виготовлення спеціальних посвідчень, організовано курси водіїв. Членами ОУН у Харбіні було взято під свій контроль Український Національний Дім. Завдяки активній діяльності М. Затинайка почав виходити з травня 1938 р. тижневик «Далекий Схід» під редакцією Івана Шлендика тричі на місяць аж до його закриття восени 1939 р. В цей період розпочато навчання української мови для членів УДС, а також проводилися українознавчі курси.

Кожної неділі члени УДС проходили військовий вишкіл, які вели Г. Купецький й М. Затинайко. Вони проводили його за планом: стрільба, впоряд, читання географічних та топографічних карт, тактика роя та чоти, історія українського війська. Керівництво збройними відділами УДС здійснював Г. Файда.

Пожвавлення серед українців Маньчжурії викликала звістка про створення Карпатської України. До УДС в Харбіні масово почали вступати українці, які вимагали видачі паспортів й надання їм громадянства. Для потреб Карпатської Січі була проведена грошова збірка, а для популяризації визвольного руху видано карту Карпатської України.

Прояпонські позиції у веденні політики УНК М. Затинайка, Ю. Роя, І. Шлендика заперечував Г. Купецькиий. На початку червня 1938 р. Збори УДС повністю підтримали позицію Купецького щодо унезалежнення від японської влади.

Протягом червня 1939 р. Г. Купецький і Г. Файда розповсюджували летючки й відозви з антиімперськими гаслами. Японська влада висунула вимоги: 1) Вилучити націоналістичні гасла; 2) Перестати писати проти росіян; 3) Почати співпрацю з російською еміграцією в Маньчжурії; 4) Виконувати без застережень накази.

Позиція Купецького перемогла на загальних зборах УНК, обрано новий склад Ради, в якій домінувала молодь з УДС. У відповідь японська влада почала згортати діяльність українських установ. Також Японія не хотіла дратувати СССР, а лише використовувала нацменшини для своїх тактичних завдань. На такий розвиток подій члени ОУН не могли погоджуватися. Так у грудні 1939 р. Г. Купецькому було заборонено очолювати УДС, а пізніше зовсім її заборонили. На початку 1940 р. М. Затинайко через переслідування переїхав до Шанхаю. Японська воєнна місія почала гальмувати діяльність УНК в Маньчжурії та УНД у Харбіні. У вересні 1940 р. Г. Купецького арештувала поліція за антиросійську пропаганду, але протримавши деякий час в тюрмі, його відпустили під заставу діячів української громади.

Щоб не дратувати японську владу, члени ОУН проводили свою діяльність конспіративно. Вони зосередилися в культурно-просвітницькій сфері, зокрема, було організовано хор та театр, які очолював М. Я. Нестеренко. За короткий час такої діяльності було поставлено 8 п’єс та оперет на сценах театрів Орієнт та Модерн.

У листопаді 1941 р. японська Воєнна місія у Харбіні в особі Акагі-сана проводила зустрічі з Г. Купецьким про відновлення попередньої співпраці. Перед Різдвом 1942 р. в Харбіні вийшла газета «Сурма», як офіційний орган ОУН на Далекому Сході. При УНК було створено таємний гурток Української Національної Молоді (45 членів), з яких було створено хор (32 особи) під керівництвом Купецького.

Японська адміністрація організувала за 20 км. від Харбіну табір для втікачів-українців з СССР. Членам ОУН (Г. Купецькому, Г. Файді, Омеляну Хмельовському — «Борис Куркчі») дозволено з травня 1942 р. проводити виховну роботу. Майже всі члени цього табору стали завзятими націоналістами і між ними та росіянами виникали бійки щодо національних питань. Представники ОУН на Далекому Сході прагнули втілити ідею незалежної Далекосхідної Зеленої України. Підготовлено плани створення й затвердження персонального складу уряду й всіляко переконувано японську владу, щоб на зайнятих територіях організовувати українську адміністрацію навіть там, де вони у меншості. Були виготовлені пропагандистські листівки для розповсюдження в запіллі фронту, а також у японській Воєнній місії у Харбіні пройшли курси радіодикторів два члени УДС.

Члени ОУН проводили таємно від японської влади, яка починає орієнтуватися на російську еміграцію, націоналістичні свята у Харбіні. Відчутним ударом по українському русі в Маньчжурії стало включення японцями в 1943 р. УНК до складу БРЕМ та призначення його головою лідера "малоросів" В. А. Кулябка-Корецького, який не проводив жодної національної роботи.

Протести до ген. Янагіти призвели до того, що у квітні 1944 р., японці пішли на поступки, дозволивши обрати новий провід УНК. Його очолив Вітковський О. С., Раду старійшин — Микола Самарський, секретар — Г. Купецький. Відновлено діяльність Просвіти. Для УНК було виділено біля Харбіну земельну ділянку під хутір, який отримав назву «Сангарійська Січ».

Восени 1944 р. японська адміністрація організовувала військові відділи з іноземців, більшість із яких були росіяни. Туди ж намагалися включати й українців, але заходами ОУН більшість відмовилися. Останнім потягом виїхали майже всі члени ОУН, а через два дні, 19.08.1945 р. радянські війська зайняли Харбін й одразу ж були розстріляні НКВД провідні діячі УНК та сотні інших.

На Далекому Сході ОУН проводила власну політичну лінію, передусім опираючись на власні сили й намагалася бути її суб’єктом та незалежним чинником. Можемо з певністю робити висновки, що праця членів ОУН серед українців Маньчжурії дала значних результатів, зважаючи на те, що там автономно діяла обмежена кількісно група без постійної політичної й фінансової допомоги.

Автор: Микола Посівнич

Опубліковано в Цікаво

Українська революція 1917-1918рр. та прагнення всновити свою українську національну державність далеко вийшли за межі кордонів сучаснох України. Українські прапори майоріли не тільки на теренах України, Кубані, але у Сибіру. Історія українського руху у Томську.

Опубліковано в Історія

Василь Кирилович Авраменко, як і Тарас Шевченко, ще з дитячих років залишився сиротою.

А народився Василь Кирилович у бідній селянській сім’ї в містечку Стеблів, нині Корсунь-Шевченківського району. На четвертому році життя наймолодшого сина пішла у вічність його мама, а невдовзі помер і батько. Василько три роки жив у рідної тітки, рано пішов у найми, на свій хліб.

Артист-танцюрист
Як пише корсунський краєзнавець Михайло Волков, мешканці Стеблева вже тоді помітили потяг Василька до танців. Він зачаровано спостерігав, коли дорослі танцювали польку на три боки, карапет, грайливі танці. Ці спостереження пригадаються йому через декілька років.

У 16 років Василько поїхав до братів у Сибір та Владивосток на заробітки. У Владивостоці за допомогою старшого брата він вивчився й склав екзамени на народного вчителя. У 1914 році хлопець-сирота вступає до військової школи прапорщиків, а потім – фронт. Із захопленням зустрів Василь у Владивостоці українських артистів, які пробудили в його юному серці почуття українця.

З 1917 року Василь Авраменко навчався в Київській музично-драматичній школі імені Миколи Лисенка. Там познайомився з визначним українським хореографом Василем Верховинцем. Лекції з українського танцю Верховинця були водночас теорією і практикою. Він показував первісну правдивість українського народного мистецтва, його творчу винахідливість, оригінальність, самобутність української культури. А його практичний показ різноманітних кроків, стрибків, обертів, підскоків, притупів, присядок, символіки рухів, жестів, вихилясів був для учнів справжнім відкриттям. Стеблівський юнак щиро подружився з книжечкою свого вчителя Верховинця «Теорія українського народного танка». З цією книжкою майбутній хореограф творив свої п’єси українського балету, такі як «За Україну», «Великдень на Україні», «Русалка» та інші.

У 1918 році талановитий юнак успішно дебютував як артист на сцені театру Садовського. Там, у спектаклі «Катерина» Аркаса, він грав Першого хлопця, виступав у концертній виставі та виставі «Мати-наймичка» Тогобочного. Працюючи в театрі Йосипа Стадника в Івано-Франківську та театрі Миколи Садовського, що перебував на той час у Кам’янець-Подільському, Авраменко розкрив свій талант артиста й організатора.

Уже в розквіті таланту, у 1921 році, юний хореограф у складі артистів театру прибув до табору полонених бійців української Галицької армії «Каліш» (Польща). Там він заснував школу українського танцю. З цим колективом полонених Василь Авраменко самостійно здійснив турне Галичиною, Волинню, Холмщиною. На Західній Україні протягом 1922–1924 років наш земляк зміг заснувати близько сорока шкіл українського танцю: у Львові, Луцьку, Рівному та інших містах. Він створював школи українського танцю в Польщі, Чехословаччині, Німеччині. 

У грудні 1925 року талановитий педагог переїхав до Канади, де теж створив школу народного танцю. Протягом 18 місяців Авраменко об’їздив усю Канаду й дав там за цей час 120 концертів. Він організував у Канаді та США українські школи, студії, ансамблі. У них навчалося близько 6-ти тисяч танцюристів. Тріумфальними були гастролі Авраменка разом із хором Олександра Кошиця в 1930-х роках. Успішно пройшли виступи ансамблю генія танцю з України на виставах у Торонто, Чикаго, Вашингтоні, Нью-Йорку.

У 30-х роках Авраменко, подорожуючи Канадою та США, створив і опублікував десять танців. Вони були надруковані в книжці «Українські народні танки» у 1928 році, а в 1947 році їхня кількість поповнилася ще вісьмома творчими знахідками. Свій унікальний практичний досвід танцюриста й хореографа митець узагальнив у фундаментальній праці «Українські національні танці, музика і стрій».

Організаторський талант Василя Кириловича Авраменка постійно розвивався, народжуючи все нові й нові ідеї. У 1934 році Авраменко заснував товариство з обмеженою відповідальністю «Авраменко-фільм». Там разом із Кошицем Авраменко зняв фільми-опери: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка», фольклорні фільми.

Геній національного танцюДослідники творчості Авраменка найвидатнішим із його фільмів вважали «Тріумф українського танцю» (1954). Цікавими також є його фільми «Трагедія Карпатської України», «Забутий рідний край», «Марійка-невірниця» та інші.

З-за океану – до рідного дому
Нашим стеблівським генієм національного танцю у 1945 році у США створена школа народного танцю, яка успішно здійснила численні турне Америкою, Канадою, Бразилією, Аргентиною, Великою Британією та ін. 

Авраменко об’їздив багато країн світу, підготував тисячі танцюристів, натхненно творив на сцені й у кіно образ своєї Вітчизни. За свої заслуги Василь Кирилович був нагороджений «Хрестом українського козацтва» (1954), визнаний «Українцем року» (1976). Наш славетний майстер танцю брав участь у Другій Сесії Ватиканського

Вселенського Собору (1963), де отримав благословення Папи Павла VІ. Він – учасник Другого (1973) і Третього (1978) Світових Конгресів України. 

Останні роки свого життя митець прожив у будинку Мар’яна та Іванки Коців у Нью-Йорку. Та незважаючи на всі турботи про нього американських друзів, митець просив сім’ю Мар’яна Коца, щоб його останки перепоховали в Україні, в рідному Стеблеві, як тільки Україна стане вільною, незалежною. 

6 травня 1981 року, на 86-му році життя, полум’яне серце патріота України, митця світового масштабу Василя Кириловича Авраменка перестало битися. У травні 1993 року його прах було перезахоронено в Стеблеві поряд із могилами батьків на Заросянському кладовищі. На могилі геніального митця встановлено пам’ятник. Одну з вулиць у селищі названо іменем славятного земляка. 

Микола БОРЩ, 
науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, почесний краєзнавець України

Підбірка відео:

 

 

 

Опубліковано в Видатні українці