У ХХ ст. діаспорні Церкви робили неодноразові спроби порозумітися з Вселенським Патріархатом і досягти євхаристійного спілкування. На перешкоді були як міжюрисдикційні конфлікти та амбіції єпископів, так і небажання Фанару псувати стосунки з РПЦ через українців. У 1973 р. митрополит Мстислав відкинув пропозицію Патріарха Константинопольського Димитрія Пападопулоса про повне інкорпорування парафій УПЦ у США і діаспорі до складу місцевих грецьких єпархій.

Опубліковано в Віра

Цьогоріч українська православна спільнота в Північній Америці відзначає свій столітній ювілей. Заснована західноукраїнськими емігрантами греко-католиками, що перейшли на православ’я, УПЦ в діаспорі пройшла важкий шлях здобуття власного історичного досвіду. Українці пережили зіткнення з римо-католицьким єпископатом, випробували російське православ’я, і аж тоді зважилися на утворення власної церковної організації, що мала б відповідати національним традиціям й водночас інтегруватися до релігійного життя на північноамериканському континенті.

Опубліковано в Віра

Росія завжди зазіхала на Крим і шукала способи його загарбати. 235 років тому, у 1783 році відбулась перша анексія Криму Росією: півострів був приєднаний до Російської імперії. Днями парламент Росії встановив пам’ятну дату з цього приводу. Історик, співробітник Інституту національної пам’яті, Богдан Короленко розповідає цікаві подробиці цих історичних подій.

Опубліковано в Історія

Нині ми опинилися в дикунській ситуації: пройшовши через три Майдани, і переживаючи нині болі втрат від нової російської спроби зробити нас малоросами, вкотре намагаємося збудувати справедливу державу, хочемо очистити спаплюжену віру батьків, осмислити гіркі уроки історії, виховати дітей патріотами своєї Батьківщини, стати в своєму домі господарями, а не наймитами відомої групи грошовитих здирників-олігархів. Та ба! Чи не всі впливові засоби, які могли б формувати духовний стрижень умисно підкошеної генетично нації, опинилися, немов за чиєюсь невидимою вказівкою, в руках не патріотів, не державників, не порядних людей. Більше того, ворогів української України.
Маю на увазі наше радіо і телебачення — українське за статусом, антиукраїнське за змістом. Саме таким упродовж останніх років, методично й цілеспрямовано, їх роблять ті, у чиїх руках не лише грошові потоки (часто сумнівного походження), а й редакційна політика, контроль над тими ще не до кінця продажними журналістами, кого вони наймають виконувати свою волю.
Протести, заклики, голоси совісті кращих представників громадськості, звернення до владної верхівки, навіть підпали одіозних телеканалів — поки що нічого не допомагає…
Чи всі засоби ми випробували, щоб позбутися явних і прихованих ворогів українства, які перетворили радіохвилі і телеканали, як також і низку вже роздержавлених газет на справжні фабрики брехні, маніпуляцій і зневаги до наших національних святощів?
Досвід української діаспори, який ми вперто не хочемо пізнавати, переконує, що громада, коли вона об’єднана й патріотична, може досягнути більшого й вагомішого.

Опубліковано в Власна думка

Російська православна церква (РПЦ) розглядала й розглядає терени України як свою канонічну територію. Однак насправді ці терени тривалий час у плані церковному підпорядковувалися Вселенському Константинопольському патріархату і були в сумнівний спосіб передані РПЦ. Про це зараз відверто заявляє Вселенський патріарх Варфоломій. Власне, і раніше з цього приводу Константинопольським патріархатом робилися відповідні заяви. Зверталася увага на тому, що в 1686 році Київська митрополія фактично незаконним чином була передана РПЦ.

Зараз, коли постало питання про надання томосу Вселенським патріархом для Української православної церкви, про це чимало говориться. При цьому чомусь забувається, що й після 1686 року на землях нинішньої України існували церковні структури, підпорядковані Константинопольському патріарху. І лише вкінці XVIII століття вони насильницьким шляхом були ліквідовані або перейшли в підпорядкування РПЦ.

Зокрема, це стосується Проїлавської митрополії.​ 

Опубліковано в Віра

Українське суспільство починає усвідомлювати, яку роль відіграла Україна в становленні Європи, а також і європейські впливи на процеси у вітчизняному суспільстві. Зараз маємо можливість розповідати про видатних українців, маємо знати та пам’ятати їхні здобутки і воздати їм за їхню з честю виконану місію.

Кожна українська місцина, населений пункт пишаються своїми уродженцями, котрі служили своїй землі й стали джерелом натхнення для містян і всього люду. Одні з низки гідних синів Золочева (Львівська область) – брати Василь, Юрій та Олександр Панейко. Державотворча, наукова і суспільна спадщина братів Панейко для українського соціуму є дуже значною, проте недостатньо вивченим надбанням.

Опубліковано в Видатні українці

Ретро відео Києва 1960-х років. На любительських кадрах знято відому в той час на весь Радянський Союз "Виставку Передових Досягнень" на ВДНГ.

Опубліковано в Цікаво

День пам'яті пророка Іллі припадає на 2 серпня. Він вважається покровителем дощів і блискавок, а також воїнів.

Опубліковано в Свята та обряди

Українська жінка завжди займала особливе місце у родині. Жага волі та свободи, самостійності, відповідальність за життя близьких, притаманні українській жінці, дозволяли забезпечувати родину допоки чоловік козакував десь, захищаючи Батьківщину у походах, а інколи і ставати самій на захист родини зі зброєю в руках. Таким проявом жіночої "вольниці" був звичай "понеділкування".

Звичай «понеділкування» вперше зафіксований істориками наприкінці 19 століття у Полтавській губернії. Першочерговою особливістю цього звичаю є те, що він стосувався тільки заміжніх жінок і проводився щопонеділка. “Понеділок” не прирівнювався до будь-яких свят або до посту, а відбувався самостійно, тобто щопонеділка.

Другою особливістю звичаю є його обов’язкова усна фіксація під час сватання, що вказує на юридичну сторону та неодмінне дотримання. І третя – це те, що право на «понеділкування» належало до особливої статті передшлюбного договору. Під час «запивання могорича», батьки нареченої повідомляли сватам про придане і обов’язково обговорювали її право на «понеділкування».

Що означає «понеділкувати»? А це означало, що жінка вивільнялася щопонеділка від домашніх робіт і занять. За усталеним звичаєм ніхто, у тому числі, і чоловік не мав права змусити дружину робити домашню роботу. Хоча жінка могла за власним бажанням відмовитися від «понеділкування» в якийсь із понеділків. Сучасною мовою це як вихідний день для жінки. Вдумайтеся, щопонеділка – вихідний, чотири рази на місяць!

Опубліковано в Цікаво

У «Долині смерті» ­– на місці масових захоронень жертв спецзагону НКВС – поблизу села Пащиха на Рівненщині відкрили пам’ятний знак. Ініціатором вшанування пам’яті людей, яких закатували «перевертні Сафата», стали місцеві жителі. Дослідники збирали свідчення родичів убитих та очевидців. Спецзагін НКВС Сафата Панасюка під виглядом УПА діяв на Волині у 1944-1946 роках.

«У цій «Долині смерті» спочивають вічним сном українські патріоти та їхні родини, закатовані бойовиками спецзагону НКВД з листопада 44-го по грудень 1946 року» – пам’ятний знак із таким надписом і зображенням калини й свічі постав у далекій від автошляхів місцині.

Криниці на Волинській височині сягають ста метрів глибини. Скільки замордованих людей отримали вічний спочинок не на цвинтарі, а в цьому зрубі, достеменно знали хіба що їхні кати, боївку яких очолював завербований енкаведистами Сафат Панасюк. Однак відомо, що лише з Пащихи тут покояться останки 35 убитих селян. У 60-х роках минулого століття замість криниці тут виріс пагорб, а в роки Незалежності постав хрест. Відтоді щороку в літню пору тут відбуваються панахиди за невинно вбитими земляками.

Опубліковано в Історія
Сторінка 5 із 13