Війна очима дітей: У США зняли фільм про трагедію українського народу у Другій світовій війні

Понеділок, 02 вересня 2019 08:58 Автор  Марта Патика
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

«Хлопчику, кого будемо розстрілювати сьогодні - німців чи росіян?» — питає радянський офіцер у 5-річного Богдана, протягуючи йому рушницю на очах батьків.

"Хлопчику, кого будемо розстрілювати сьогодні - німців чи росіян?" - питає радянський офіцер у 5-річного Богдана, протягуючи йому рушницю на очах батьків. Іде 1944-й рік, і життя родини буквально в руках дитини.

Спогадами про такий недитячий вибір ділиться нині вже американець Богдан Фьюті. Він - один з понад тридцяти представників української діаспори у Сполучених Штатах, чиї спогади про Другу Світову війну потрапили у документальну стрічку "Баба бабі сказала" американського режисера Матея Силецького (Matej Silecky), передає ВВС.

 108503553 acae3c07 744e 4613 a209 a0f96848d5981Фільм насичений такими напруженими моментами, адже багато героїв пережили дитинство у складі кількох держав - Польщі, Радянського Союзу та Німеччини - і бачили насильство представників не одного народу. Історія кожного з них варта окремого фільму. Однак вмістилося у годинний репортаж лише кілька яскравих моментів із багатогодинних інтерв'ю.

Фільм поки що показували лише у Сполучених Штатах, Британії та Франції. Уперше його покажуть в Україні на міжнародному кінофестивалі Бруківка у Кам'янці-Подільському 12 вересня. Над стрічкою працювали й українці. Зокрема, ілюстрацію до епізоду з офіцером зробив галицький митець Андрій Корвач. А музику до фільму написав тернопільський композитор Іван Небесний. Також там звучить голос львівської співачки Роксолани Вархомій.

Для Матея - це перша стрічка, однак його ім'я на шпальтах світових газет не вперше. Адже молодий режисер є також професійним американським фігуристом, який прославився на британському шоу "Танці на Льоду". Роботу над кіно він почав під час реабілітації після спортивної травми.

Як створювався фільм

Понад чотири роки Матей поєднував спортивні виступи зі зйомками та редагуванням фільму. Він також створив комп'ютерні ілюстрації до певних епізодів - доволі незвичний вибір для жанру документального кіно, особливо коли такі картини чергуються з архівними зйомками.

"Говорячи про брак документів чи архівних фотографій, було дуже важко знайти якісь конкретні матеріали, пов'язані з тим, що сказала людина в інтерв'ю, - розповідає режисер в одному з власних інтерв'ю. - Це змусило мене придумати щось, що було би схожим на нашу уяву та пам'ять".

Герої фільму нині проживають у різних куточках Америки, тож для бесіди з ними Матей об'їхав ледь не всю країну на машині - з Нью-Джерсі на атлантичному узбережжі до Лос-Анжелеса на тихоокеанському, а звідти - у зворотному напрямку до Денвера, Огайо, Пенсильванії, Нью-Йорку і назад до Нью-Джерсі, і потім ще до Флориди. І все це - у межах однієї поїздки.

Під час подорожі Матей знайшов українську діаспору там, де й не здогадувався, зокрема, в Лос-Анжелесі: "Аж раптом, до мене стали підходити всі ці люди і просити, аби я взяв у них інтерв'ю". До того ж, виявилося, що українці в різних штатах часто знайомі один з одним завдяки таборам переміщених осіб.

Режисер розповідає, що багато з опитуваних ніколи не ділилися своїми спогадами навіть із близькими. Частково через те, що вони не хотіли переживати болючі спогади про війну, але також і тому, що деякі з них досі бояться покарання за участь у націоналістичному русі під час війни.

"Часто я бачив, що ці літні люди, які відкрили мені свої руки та життя, навіть половини того, що вони розповіли мені, не сказали своїм рідним, - каже він у цьому ж інтерв'ю. - Це такий період, про який ніхто не хотів говорити. Ніхто не хотів переживати те, що трапилося, що зробили їхні батьки або вони самі, аби вижити".

І Матей взявся за проєкт як ніколи вчасно, бо деякі з героїв померли незадовго після виходу фільму.

Табори переміщених осіб (Табори Ді-Пі)

Якщо в першій частині фільму переважають тяжкі спогади на тлі сірих кадрів, вони збалансовані теплими згадками про табори переміщених осіб, створені за участі ООН після війни. Там нарешті розквітла українська культура, яку так довго забороняли.

"Кожен з цих таборів був міні-Україною", - розповідає у фільмі професор Ратґерського університету Олександр Мотиль.

Герої описують цей час, як найкращий період юності.

"Це була найкраща частина мого дитинства у тих таборах, - розповідає Алла Герец. - Для мене це був дім. Адже той дім, який я пам'ятаю, був жахливим".

"Хоча у нас не було багато їжі, наше життя було настільки насичене, - розповідає Марія Фіглус. - Тут у нас було все - школа, церква, навіть опера".

Із посмішкою Юрій Годованець згадує про "перше українське джамборі", яке зібрало тисячі мешканців із кількох таборів. На тлі з'являються кадри, зібрані з американських архівів, де лунає український спів.

З Україною в серці

 108503555 2348e610 f387 4227 b9ac 78fd135ba17f1Зберігши мову та культуру в таборах, герої привезли їх до Америки і намагаються передати дітям.

У своєму інтерв'ю Іванна Мартинець представляється як "Іванка - вишиванка і завзята союзянка" (членкиня Союзу Українських Жінок).

"Я сама любила бути вояком. Я могла би бути в Україні і там стріляти, - розповідає Іванна, яка померла на 94-му році життя незадовго після виходу фільму. - Але є такі, що кажуть, я не волів би бути українцем. Але як то можна говорити? Кажуть, українство - то є таке бідне, дурне. Так не можна говорити. То є нарід, великий нарід, працьовитий нарід, добрий нарід, то чому маємо його так покидати?" - говорила вона.

"Ми робили все, аби передати українську культуру і наголосити, що ми не росіяни, а українці", - каже інша героїня фільму, Дарія Чайковська.

Слухаючи цих бабусь і дідусів, прабабусь і прадідів, мимохіть посміхаєшся. Здавалося б, мав би плакати після їхніх історій. Але в старечих очах, які бачили так багато, немає суму - лише молодечий запал.

Розповідаючи, як у неї згоріла хата, Іванна швидко додає: "Але хата не є важна, що горить. Є важне, щоби ми видержались і мали силу, волю і надію. Хто має надію, то є Божа благодать, що має такий характер, що не піддаєтеся, бо є такі, що трошки - і вже депресія і гине. Треба боротися в житті. Треба fight, fight, fight".

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається