Син італійської землі, що служив Україні

Четвер, 19 липня 2018 05:39 Автор  Леся Мавка Опубліковано в Віра
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
отець Лівіо Ленарді отець Лівіо Ленарді Фото - Facebook, о.Юрій Бойко

Коли хтось побував на Чернечів горі в Уневі на монастирському цвинтарі, обов'язково звернув увагу на могилу одного монаха, ім'я якого написане італійською та українською мовами.

Це є отець Лівіо Леонарді, справжній син Італійської землі, який так полюбив Український народ, що забажав йому послужити аж до смерті і тут бути похованим.

8 липня минуло 20 років від дня його переставлення до вічності.

Історію отця Володимира (Лівіо Леонарді) "Стожарам" розповів отець Юстин (Юрій Бойко).

Єрм. Володимир (Лівіо Леонарді).

Народився в Туенно (Італія) 20 червня 1925 року в селянській сімї Амалії і Челестіно Леонарді. Серед чотирьох дітей Лівіо був єдиним хлопцем.Коли Лівіо було 4 роки, померла його мама. Можливо ця, як також і інші обставини, вплинули на хлопця так, що у 1935 році він вирішує посвятити своє життя Богові в монашому стані. Цього дуже не хотів батько, який бажав, щоб Лівіо залишився в Туенно, здобуваючи якусь практичну професію і маючи можливість утримувати сім’ю.

Незважаючи на спротив батька, Лівіо з часом вступає до колегії братів Францисканців Конвентуальних.

Пізніше продовжує свої студії в Ізола ді Херсо, Падуї та Бреші. 19 березня 1951 року Лівіо Леонарді був рукоположений на священика у тому ж самому Чині Братів Францисканців Конвентуальних.Зі свідчень його родини випливає, що протягом усього часу він жив мрією виїхати як місіонер до Радянського Союзу. Це бажання було спричинене, мабуть, фатімськими об’явленнями, у яких Пресвята Богородиця через португальських трьох дітей вказувала на навернення Росії, просячи одночасно усіх про усильну молитву в цьому наміренні. Незважаючи на велике бажання, о. Лівіо Леонарді не судилось одразу після свячень виїхати до Радянського Союзу, оскільки там діяльність Католицької Церкви була під забороною.
Рідна сестра о. Лівіо Альма в одній із розмов згадувала, що він написав якось листа до Посольства Радянського Союзу в Італії з проханням дозволити йому в’їхати до України, на що отримав відповідь: «Такой страны как Украина не существует. Есть только Советский Союз».З огляду на ці обставини о. Лівіо просить про місії в іншому місці, і монастирська спільнота висилає його до Уругваю, а саме до Монтевідео, куди він прибуває у 1952 році, після 40-денної подорожі кораблем. Пробувши там майже 5 років, залишає Монтевідео і вирушає на місії до Аргентини, де пробув до 1982 року.

В Аргентині перебував у Буенос-Айресі та Ель Больсон, що в Патагонії. Тут він присвятив себе переважно праці з дітьми вулиці, а також з малозабезпеченими родинами. Допомагав їм у здобуванні ремесла, основ науки тощо.Мандруючи з півночі на південь Аргентини з місійною працею, о.Лівіо не один раз наражав своє життя на небезпеку, проте постійно виходив живим, здоровим. І саме тут, в Аргентині, у Патагонії він вперше познайомився з великою спільнотою українців. 

Протягом 30 років перебування в Аргентині о. Лівіо Леонарді кілька разів здійснював подорожі до Італії, переважно для того, щоб зібрати допомогу для повірених йому підопічних.

У міжчасі, будучи в Римі і знаючи трохи більше про Українську Церкву, о. Лівіо Леонарді знайомиться з монахами студитами у Кастенгандольфо, яких Патріарх Йосиф зібрав після свого повернення з совєтських концтаборів. Отримавши дозвіл від Чину Братів Францисканців Конвентуальних, переходить до монашої спільноти студитів у римському Студіоні і у 1987 стає повноправним монахом студи том, приймаючи ім’я Володимир.

З незалежністю України спільнота монахів студитів з Рима вирішує переїхати на Батьківщину. Це був саме той момент, на який так довго чекав єрм. Володимир (Лівіо Леонарді). Без вагання та незважаючи на поганий стан здоров’я, він вирішує перебратися на постійне проживання до Святоуспенської Унівської Лаври, яка на той час тільки піднімалася з руїн.

Прибув о. Лівіо до Унева 26 жовтня 1993 року.Ані холодна зима, ані інші несприятливі умови не знеохотили єрм. Володимира у його стремлінні служити Українській Греко-Католицькій Церкві у монашому стані. Він активно включається в життя спільноти, яка переважно складалася з новіціяту, допомагає їм своїми порадами, повчаннями і водночас удосконалює знання української мови. Коли в ті часи навіть дехто зі своїх не міг призвичаїтися до унівських умов, єрм. Володимир на цьому тлі виглядав як справжній подвижник чи просто герой.О. Лівіо не залишав поза своєю увагою і місцевих жителів Унева, особливо молодь, з якою був пов'язаний протягом усього свого життя. Одночасно він посилено працював науково, пишучи різні праці, переважно в галузі біблійного богослов’я.

Життя єрм. Володимира не вирізнялося нічим особливим, однак самі браття-монахи сприймали його по особливому. Дивлячись ретроспективно, можна сказати, що він багато в чому випереджував спільноту у її зрості. Водночас своїм життям і словом спонукав її шукати якнайкращих способів служіння Богу і ближньому, але, як отець часто любив підкреслювати, у третьому тисячолітті. «Ми мусимо бути монахами третього тисячоліття» - ці слова до сих пір пам’ятають ті, які були знайомі з єрм. Володимиром Леонарді.

У 1998 році єрм. Володимир почав знемагати фізично. Частішими стали його візити до лікаря. Намагаючись встановити причину послаблення стану здоров’я, лікарі дійшли до висновку, що це лейкемія. Монастирська спільнота була готова вислати отця на лікування за кордон, однак він категорично відмовився, заявивши, що він бажає терпіти і померти в Україні, в Унівському монастирі, і бути похованим на Чернечій горі.8 липня 1998 році у Святомихайлівському монастирі Студійського Уставу єрм. Володимир (Лівіо Леонарді) відійшов до вічності, до якої його покликала Пресвята Трійця. Згідно зі заповітом його було поховано на чернечому цвинтарі в Уневі.У своєму щоденнику в останніх днях перед своїм відходом єрм.

Володимир залишив такий запис:«Цей єрм. Володимир Леонардюк, що Вам тепер пише, має щастя інформувати Вас про те, що Пресвята Трійця кличе його до вічного Царства за недовгий час. Медичний діагноз певний: лімфобластичний лейкоз. Хвалім і дякуймо Богу, бо Його любов – вічна. На небі більше і досконаліше продовжу служити нашій дорогій Церкві і нашому чернецтву… Моліться за мене так, як я молюся за Вас».

Останнє редагування Четвер, 19 липня 2018 08:19

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається