Народний артист України Святослав Максимчук: «До тієї нелюдської акції у селі Ремель було 104 двори».

Четвер, 12 липня 2018 07:52 Автор  Богдан ЗАЛІЗНЯК
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Святослав Максимчук Святослав Максимчук

26 червня цього року в Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулась презентація книжки «Ремель. Урок історії» (упорядник Роман Горак). Це книга зокрема про страшну трагедію. яка сталась у волинському селі Ремель, в якому 17 березня 1943 року під керівництвом есесівців польська шуцманшафт-поліція розстріляла мешканців цього села і спалила його дотла. Про це на презентації говорили упорядник книжки спогадів – письменник Роман Горак та ініціатор її видання – народний артист України Святослав Максимчук, розмову з яким, шановні читачі, і пропонуємо вашій увазі.

«Крім страху, я нічого більше не відчував…»

– Пане Святославе! Петро Скунць, з яким Ви також організовували «Заньківчанський вечір», писав:

Якщо владі вже й мисль на заваді,

Горе мислі і владі.

Як Ви вважаєте, чи в Україні (точніше – УРСР) радянського періоду була коли-небудь така влада, під час панування якої не було «горе мислі і владі»?

– (Сміється). Це – питання питань. З чого ми вийшли? Я ніде не чув позитивний відгук про український уряд... А якщо вести мову про стосунки в суспільстві, то я дотримуюсь такої філософії: якщо ти преш свого плуга чесно, тобі в скруті допоможуть. А як будеш тільки нарікати, то будуть тикати в тебе пальцем, сміятись і проходити повз тебе.

Я пройшов 60–80-ті роки, мені багато помагали Олесь Гончар, Борис Олійник, Ліна Костенко, Расул Гамзатов...

– Що відчували Ви, семирічний хлопчик, коли вийшли з льоху і побачили, як Ваше село Ремель 17 березня 1943 року буквально догоряє. Чи запала Вам у пам’ять та «чорна середа», коли карателі-шуцмани розстрілювали людей, спалювали хати, а школярів загнали в дерев’яний хлів і підпалили?

– Крім страху, я нічого більше не відчував. І, може, дяка Богові, що лишився живий з батьком-матір’ю.

– Як Вам оте «двовладдя» запам’яталося: вдень – «совіти», а вночі – хлопці, себто «упівці»?

– Знаєте, двовладдя було і вночі. Одні приходили – «свої», просили їсти. Даємо. Пішли. Через годину-дві: «свои», «дайте жрать!» Ось так!

–Якби не сусідська дівчинка Уляна, що мала десь 15–16 років, не прибігла до Вашого дому закривавлена і не повідомила, що її сім’ю розстріляли, тобто попередила про напад карателів, – Ваша сім’я могла б і не вижити. Ми б з Вами, пане Святославе, й не зустрілись би. Чи не так?

– Абсолютно! Батько вирішив негайно зачинити нас в льосі, а сам поліз на горище. Хвилин через десять карателі прийшли вже й до нашої хати. Дякувати Богу, не знайшли нас і пішли до інших хат. До тієї нелюдської акції у селі Ремель було 104 двори. Залишились після неї 73 особи. Сьогодні ще живуть чотири жінки, зокрема дві сестри-сусідки: Надія Семенюк і Катерина – її рідна сестра, моя ровесниця, що живе в Росії. Третя жінка – на один рік молодша від мене. А четверта – моя ровесниця, що живе в селі Млинів Рівненської області.

– Поміщик Колодзєйчик, поляк, до українців ставивсь неприязно, невіть вороже. Вам це батько розповідав?

– Так. Батько мій вчився в нього бджільництва – було йому тоді 16 років. А поміщик справді, ставився до не-поляків дуже упереджено і вороже. Бо вони – українці.

– Ви дуже тоді плакали, коли песика Бобика застрілили на прохання батька, бо його, Бобика, покусав скажений пес?

Я ревів з жалю, коли це сталося. То був вже десь 1947-й рік. Я, як зараз, це бачу.

– Ви й досі пам’ятаєте, як Вас, школяра, перестрівали палатники (себто кадебісти) і розпитували про те, чи десь є тут бандерівці?

– Таке не забувається.

– Чи можна було навчити совєтську владу ставитися до людей у колгоспі так, як Ваш батько ставився до бджіл? Чи це – марна справа?

– Абсолютно! Хто не жив тоді в колгоспі, той цього не відчув.

– Чому жінки, що були засуджені на 20 років, падали, волосся на голові дерли і вищали, коли помер Сталін? Що це?

– Це закомплексована психіка. Коли я про це почув від Наді, я отетерів. У нас до класу тоді заходила класна керівничка – викладач російської літератури Чижик Ганна Денисівна, родом з Кіровограда: «Дорогие товарищи! Умер... вождь... всемирного пролетариата...» І вийшла з класу в істериці.

– І яка була реакція класу?

– Діти начальства, які сиділи на перших партах, мали понурий вигляд. Я ж сидів на останній парті... Ми дивились один на одного – і хрестились.

–Роман Черкашин, сподвижник самого Леся Курбаса, який вів у Вас сценічні мови, – це, очевидно, та людина, внесок якої у Ваш творчий розвиток був чи не найвагоміший?

– Без сумніву.

– То Ваш рідний батько привчав Вас до літератури творами Степана Руданського?

– (Сміється). Мій батько вчився в школі два тижні. Потім потрапив на війну – Першу світову... Але батько мій був великим самоуком. Прочитане йому легко клалося на його психіку.

– Чому Ви не послухали Софію Федорцеву і не пішли, як вона Вам радила, у військове училище чи в Політехніку?

– В мене, знаєте, не було сумніву, що я спробую себе в творчій царині. Тобто, намагався давати раду сам собі: спробую, чи я вартий чогось, чи ні. І донині не шкодую.

– А якби Вам довелося знову починати своє життя, – так само би вчинили?

Так, тільки так. Я вийшов на зв’язок з Борисом Олійником, Іваном Драчем, Робертом Третьяковим, який завів мене в Харкові у Спілку письменників. І я інакшого свого життя не уявляю. В Харкові тоді вже навіть казали: «Хочеш, я прочитаю тобі вірші голосом Максимчука?».

– Справді?

– Так було – повірте!

– Хто з письменників-«шістдесятників» Вас найбільше зацікавив?

– Світоглядно – класики: Тарас Шевченко, Іван Франко. Серед шестидесятників – Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Валерій Шевчук, Іван Драч, Іван Дзюба, Іван Світличний. З режисерів – Микола Мерзлікін. Я з ним ставив «На полі крові» Лесі Українки.

 

«А найбільше піднесення мав від «Заньківчанських вечорів»

– Ви в театрі ім. М. Заньковецької від 1964 року, тобто вже 54 роки. У який час Вам було найцікавіше?

– Важко сказати. Кожен період має певні особливості, словом, має своє. Але я кожного разу виборював своє щастя. А найбільше піднесення мав від «Заньківчанських вечорів». Варто згадати хоча б як Івана Драча приймали. І десь в тобі починає теж щось клекотіти.

Маєте слушність, пане Святославе. Тільки «Заньківчанськими вечорами» (якби були лише вони) Ви б своє життя виправдали – особливо для Львова... Ви пишете: «Я «купався» в ролі доктора Безбородька у виставі «Сестри Річинські» Ірини Вільде. Чим він Вас узяв?

– Велика правда текстова природньо лягала на моє єство. До того я вже трохи знав характер галичан.

– Чи не найбільше Вас «узяв» до своїх рук Іван Франко?

– З його поеми «Похорон» я почався. А далі – інші речі, зокрема «Мойсей». Приступив був до «Мойсея» 1986 року, в рік вибуху Чорнобиля.

– Який твір найбільше торкнувся струн Вашого серця?

– Це залежало від періоду життєвого, від мого досвіду (читає вірш Шевченка. – Б. З.).

– Чи відчували Ви, що люди Вам вдячні за Вашу працю? Чи хтось особисто Вам дякував? Пам’ятаєте?

– Було. Якось я вголос читав певний твір, і чоловік, що сидів за сусіднім столом, мені подякував. Та більше: хлопчик, років 16, підсів під час мого читання ближче до мене. І теж потім зааплодував, які той чоловік. Справжня, серйозна література є найбільшим здобутком духовності і бажана в народі. А як годують маячнею – то і реакція така.

– Як укладалась «Молода українська поезія» з творів Ваших сучасних однодумців – Д. Павличка, Р. Братуня, І. Калинця, В. Симоненка, Ліни Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Олійника, Р. Лубківського, В. Лучука, П. Скунця, Б. Нечерди, Б. Стельмаха та ін?

– Я почав з Роберта Третьякова. Через Спілку ми з ним зустрілися і стали найближчими приятелями. Хлопець, який читав поему Р. Третьякова «Сіль щастя», це був Віктор Ткаченко.

– Як Ви відважились не погодитись з тими, хто засуджував абстракціонізм і поетів сучасних, коли навчались у Харкові?

– Про це довго можна розповідати. Партійні ортодокси молотили язиками казна-що про «шістдесятників», називаючи їх «шмаркачами». Мене це сягнуло по серцю. І я не втримався: «Як ви можете говорити про те, про що ви зеленого поняття не маєте?» Бачу: обурилися. Кажу: «Ну то викликайте «чорного ворона!» Не викликали. То ж на цьому, на щастя, все й закінчилось – «чорний ворон» не приїхав.

– Як виглядала Ваша співпраця з режисером Миколою Мерзлікіним?

– Я йому сам запропонував «На полі крові». Бо до цього я працював без режисера. І тут – 100-річчя від дня народження Лесі Українки. Він погодився, приїхав до Львова, взявши відрядження, і ми 5 діб працювали. І ця річ була подією.

– Що Вам найчастіше дарують на день народження?

– Картини.

– Доля Вас любить чи тільки – шанує?

– Я думаю, що терпить.

– Як Ви дорослішали – легко?

– Я занадто рано став дорослішати – через життєві обставини, коли мені було 7 років, про що ми вже частково говорили. А найбільша моя мрія в дитинстві була – виспатись.

– Світ – простий, зрозумілий чи складний для Вас?

– Я можу сказати таке: найбільшу пораду в найскладніших життєвих ситуаціях я знаходжу в творчості українських класиків. Без перебільшення – в особі Івана Франка.

– Чи був у Вашому житті колись такий випадок, що Ви розгубились?

– В житті кожної людини таке буває. У нас завжди вітають інших, послуговуючись словосполученнями «безхмарне небо» чи «сонце в душі». А я зичу: «Коли впадеш, щоб сам міг встати!»

– Це цікаво... Кому з політиків чи якій політичній силі вірите?

– Жодній політичній силі до кінця. Наймудрішим я вважав і вважаю нині – Президента Леоніда Кравчука.

– Чи володієте уявою?

– (Засміявся). Мріяти – це справа людей малоактивних. Що я хочу і можу додати – то я роблю.

 

«Відчуваю свою потрібність»

– Що більше обманює – душа, серце чи розум?

– Думаю, що найбільшим обманом є недосконале розуміння людського єства.

– Людське життя – це диво Духа, випадок чи – «так треба»?

– Це питання, на яке я не беруся однозначно відповідати. Для мене життя – поки я здатний, виступаючи на стадіоні, голосно розмовляти з авторами. Це – без перебільшення. Відчуваю свою потрібність... До речі, ось мій учень – Сергій Гоменюк, родом з Хмельниччини. (пан Святослав показує мені актора, який готувався в кабінеті до виходу на сцену. – Б. З.).

– Коли різні регіони України ближче зійдуться докупи – тобто витворять міцну Україну?

– (Задумався). Я думаю, що це питання дуже непередбачуване. Бо в історії бувають такі спалахи, переломи... Та як? Ми ж одержали незалежність. Дехто – одержав. А крові – скільки було пролито!

– Чи воля Духу процвітає у Вашому єстві?

– Це – найважливіше: «дух, що тіло рве до бою.» Добре було б, аби в школі дітям це обгрунтовано і постійно подавали.

– Чого більше в діях нардепів – популізму чи безвідповідальності?

– Переплетення цілковите.

– Чи часто у Вас виникає злиття з героєм твору, який Ви даруєте слухачам?

– Якщо твір високої проби, то виводить ідеально.

– Ви вважаєте себе театром одного актора?

– Це питання, радше, теоретичне. Але склалося так, що я – артист театру одного актора. Так склалася моя доля. Де мене більше тисли, там все більше народжувалася протидія.

– Як вплинуло на Ваш світогляд знайомство з Расулом Гамзатовим?

– Його книга «Мій Дагестан» зробила дуже глибоке враження. І коли я почав працювати з 200-ма сторінками, то вийшов згодом на твір – до 20 сторінок. Бо програма мала звучати до двох годин, не більше. То був час – вже після арештів 1965-го, а підходило – до арештів 1972-го. Програму довелось виконувати у 1971 році, до 100-річчя Леніна. Як ми говорили про Леніна, то це не означало, що ми мусили в нього свято вірити. І тому книга «Мій Дагестан», яка порушувала питання мови, національної гідності, правди, громадянської мужності, – була надзвичайно актуальною. На концерті Олена Коваленко мені сказала: «Свят! Коли ти читав, то дехто думав, чи їх не арештують за те, що вони тебе слухали!»

– То що виходить? Що родина Леоніда Кравчука була в повній довірі у хлопців з УПА?

– Так.

– Легко було Вам вивчити білоруську – перед тим, як читати В. Зуйонка?

– Легко. У моєму селі говірка дуже наближена до білоруської мови. Білоруський письменник Караткевіч мене похвалив. Це так для мене було приємно!

– Чи пізнали ви себе? Вдалося?

– Коли хтось каже, що я його знаю, як свої п’ять пальців, то я кажу у відповідь: ти сам себе не знаєш. Отже, до кінця себе, напевно, я ще не знаю.

– У Броніслава Грищука є вірш «Невідворотність», в якому є такі рядки:

Хтось все одно

слідкує за тобою:

бджола чи пташка,

вишня чи тополя,

чи з царства тіні

батько твій і мати.

Чи відчуваєте, що за Вами стежать батько і мати?

– Я кожного ранку вітаюся з батьком і мамою – маю їх фото поруч.

– Як Ви вважаєте, Ніцше мав слушність, коли стверджував, що «мистецтво, література захищають від смертельних загроз життя»?

– Я вірю в те, що мене мистецтво і слово, зокрема, оберігають від корозії моєї душі. Мав рацію Роберт Третьяков, написавши вірша «Аплодуйте акторам!»

 

Замість післямови

Ремель. До дати трагедії 17 березня 1943 р.

Трагедія села...

Чи хто читав таке в літописах столітніх?

Наживо спалене дотла

Мов оніміли бруньки на деревах

Бо тільки-но

лиш починалася весна

І духи ще блукають десь

На цвинтарях, яких нема

Вже сльози висохли пророків

І мертві в снах кричать.

Молитва забувається в молитві

А сад порослий на обвуглених грунтах

Згортає руки, наче в лихоманці

Й боїться щось сказати

Щось зайве, щось не так...

Чи маю право

Говорити я за ті дерева

Які все бачили

Коли наживо рубцювалися в хрести?..

Зітхає так

Ремелівська хатина

І під дощем вмиває свою кров

Ще надто юну до морозів

Та надто вже дорослу

для життя...

 

Цей свій вірш наприкінці презентації книги «Ремель» прочитала Маріанна Челецька, доцент Львівського національного університету імені І. Франка. Аудиторія щиро привітала п. Маріанну за створення поетичного твору, присвяченого селу Ремель, про трагедію якого мало хто й знає.

 

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається