Письменниця Ольга Яворська: «Найбільша потреба душі – потреба творчості»

Субота, 30 червня 2018 03:53 Автор  Богдан ЗАЛІЗНЯК
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Ольга Яворська Ольга Яворська Слово Просвіти

12 червня у Львівській обласній бібліотеці для дітей відбулася презентація поетичної збірки Ольги Яворської «Сльоза – живиця». Модерував це літературне дійство письменник Богдан Дячишин. Про творчість лауреата Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2014», лауреата премій ім. Івана Франка, ім. Ірини Вільде, ім. Богдана Лепкого, ім. Леся Мартовича, педагогічної премії ім. Стефана Дубравського говорили львівські письменники Роман Горак, Андрій Содомора, Петро Шкрабюк, Віктор Палинський.

Згодом про творче життя ми поговорили з сучасною українською письменницею детальніше, глибше. То ж пропонуємо вам, шановні читачі, нашу розмову з уродженкою Бучаччини, що на Тернопільщині, математиком за фахом, але творчою натурою – за покликанням, яка вже впродовж 43 років навчає дітей в школі села Тур’є Старосамбірського району, що на Львівщині. В тому, що сама душа Ольги Яворської наполегливо прагне самовияву в художньому слові, може переконатися кожен, хто прочитає не тільки книжки письменниці, а й пропоноване вам інтервю.

Отже, розмовляємо.

«Жіноча доля – милосердя цвіт…»

IMG 8687 777

  • Пані Ольго! Які у Вас відчуття-почуття після презентації Вашої поетичної книжки «Сльоза – живиця»?
  • Позитивні. Була дуже гарна аудиторія, дуже гарні письменники були, яких я шаную.
  • Богдан Дячишин, модератор презентації, що відбулася 12 червня, сказав, що людина за своє життя виплакує 70 літрів сліз. Скільки Ви виплакали тих сліз – не пам’ятаєте?
  • Я не рахувала, не міряла, але було. («Але було досить», - долучився пан Микола, чоловік пані Ольги, який був присутній при нашій розмові).
  • До речі, сльоза – тільки живиця, чи…?
  • Живиця гоїть рани деревам. Живиця=сльоза – очищує, зцілює…
  • Який Ваш головний життєвий принцип?
  • Не відступати.
  • Коли, в якому віці Ви написали свій перший твір – вірш чи новелу, оповідання?
  • Я вірші писала з дитинства, десь з десяти років.
  • Ваш перший вчитель у школі (чи вчителька) зацікавив Вас доконечною потребою пізнавання літератури?
  • Спочатку це зробив мій брат. А в школі – Ольга Миколаївна Годована і Тетяна Гнатівна Балико дуже добре викладали літературу і зуміли мене зацікавити. Брали мій твір, зачитували і казали: «Ось так треба писати!» Мій батько також був прихильний до літератури, був дуже читабельним чоловіком.
  • Як Ви вважаєте: людина – вершина досконалості?
  • Думаю. що вершина досконалості – Бог. Людина може бути досконалою тільки до смерті… Деколи є й зворотній процес. Але більшість людей, вважаю, прагнуть бути досконалими.
  • Як Ви познайомились з Іваном Гнатюком? Чи передусім – з його творчістю?
  • Спочатку – з його творами. Коли лежала в Сихові в тубдиспансері, познайомилась з його побратимом – Володимиром Сороколітом, політв’язнем, який лікувався від туберкульозу легенів. Побачив, що я читаю, і запропонував мені книгу Івана Гнатюка – «Калина». Я була вражена тим патріотичним поетичним текстом. Це – 1981-й рік, суцільна радянськість. А я читаю:

Сину мій, клякни перед порогом,

Обітри лице його сумне.

Не ступи відступником на нього,

Бо з-під нього кров моя лине.

Уявляєте? Кожна сторінка – прояв любові до України. Я цю книжку читала хворою. І я відважилася написати йому, відомому українському письменникові, листа і передати свій вірш «Калина». Іван Федорович відповів. Цей його лист є у книжці спогадів про Івана Гнатюка.

  • Вам у 2015 році Роман Лубківський запропонував зібрати матеріали (спогади, листи) тих, хто добре знав І. Гнатюка, - з тим, щоб видати їх окремою книжкою в серії «Літературні профілі», яку почала випускати у «Споломі» Галина Капініс. Як Ви починали цю роботу?
  • Роман Мар’янович повідомив, що книжку буде видавати сам. А моє завдання – зібрати матеріали. Я дуже радо погодилася. Мали ще дещо узгодити, але він відійшов від нас. Несподівано. І тоді я стала перед вибором. Вирішила, що буду робити самотужки. Галина Капініс погодилася: «це – наш проект. І будемо видавати «Літературні профілі».
  • І. Гнатюк називав Вас своєю «похресницею».
  • Так, він мене любив. Я йому вдячна. Навіть знайшов ліки. Був моїм вчителем, наставником, редактором, писав «переднє слово» до книжок. Інколи вказував на недоліки – і я це сприймала як належить. З дружиною ночував у нас. Водила я його в гори. Захоплювався: «Як вам вдалося мене сюди заманити?»
  • Перейдемо до запитань на базі Ваших творів. Ось читаю: «І мого вірша посивілі скроні». А як Ви дізналися, що у Вашого вірша саме скроні посивіли?
  • Йшлося про події, які відбувалися на Майдані. Поезія – це відгук, відгомін душі на ті трагічні події, коли був, зокрема, розстріл Небесної сотні.
  • «Лиш тяжіння правди у душі болить». А правда про це знає?
  • (Сміється). Не знаю. Хочеться, взагалі, щоб твори були правдивими. Особливо – у прозі: щоб відкривалась правда життя. Отой світ я намагаюся відтворювати максимальлно правдиво. Інколи ця правда є болючою, жорстокою.
  • «Час отруєний неправдою і злом». Як Ви вважаєте: так завжди було, є і буде?
  • В принципі, за мого життя так було. Отой період відомої політичної системи. А потім – тріумф величезний. Але неправда і зло супроводжує нас. Оті угрупування, мафії… Коли гинуть патріоти.
  • «У безчассі спочину, зачинивши в безвихідь віконце…» Може, порадите мені, як перебратись в безчасся і не відійти в безвихідь?
  • Просто деколи є таке бажання – ізолюватися від усього і розслабитися… Але це минає…
  • «Душа чомусь не може відшукати

Магічне світло збляклої зорі».

А що найчастіше відшуковує душа автора?

  • Найбільша потреба душі – це потреба творчості. Коли не пишеться, тоді мені дуже важко. Стан, близький до депресії. Хочеться писати. Обов’язково. Тоді беру фотоапарат, виловлюю пейзажі і підписую їх власними віршами.
  • «Жіноча доля – милосердя цвіт,

Воістину уміє все прощати».

А чоловіча доля – яка? Чим вона відрізняється від жіночої?

  • Думаю, що чоловіча доля вміє також все прощати – може, й більше, ніж жіноча. А пишу я про жінок, бо я – жінка.
  • Чи часто вдаєтесь до самоаналізу?
  • Так. Буває – й щодня, буває рідше. Але вдаюся.
  • Що думає письменниця про панування олігархату в Україні? Доки нам це терпіти?
  • Дуже погано їх сприймаю. Один священик сказав: якщо панувати – то всім, якщо бідувати – то всім бідувати. Усі повинні все відчувати.
  • Ви – як на мене, традиційний письменник. А не було в Вас, часом, бажання дещо «модернуватися»?
  • Не було такого бажання. Хоча є кілька віршів – верлібрів. Але такого бажання в мене не було. Іван Гнатюк писав:

Якщо не зорете класично,

Кукіль зберете, а не хліб.

  • Зрозуміло. А чи погоджуєтесь з Євгеном Маланюком, який констатував: «що має статися, вже сталося»?
  • Ну, я не знаю. Мені важко відповісти. Але є надія, що ще щось таки станеться.
  • Чи маєте з ким спілкуватись про таємниці творчості?
  • Так, маю. Я дуже спілкувалася з Петром Сорокою (нещодавно, на жаль, відійшов у засвіти. – Б.З.), зі Світланою Антонишин, Людмилою Литвинчук, з Петром Шкрабюком.
  • Як ставитеся до оцінки Богданом Чепурком Вашої творчості?
  • Думаю. Богдан написав правду. Мені б хотілося, щоб світ покращився. Як письменник Богдан Чепурко – сильний, чесний.

 

«Поезія народжується спонтанно…»

  • Українські дитячі садочки, школи роблять усе для того, щоб діти наші виростали духовно багатими?
  • Роблять. Школа створюється. Хоча щораз – то важче. Бо діти дуже привязані до інтернету.
  • Чи є такі письменники, твори яких читаєте-перечитуєте не раз?
  • Є. Петра Сороки, Світлани Антонишин, Володимира Базилевського: то – тематище. Ольгу Кобилянську, Івана Франка, Івана Гнатюка – само собою.
  • Чи може називатися література справжньою літературою, в якій тексти – без духовного осердя?
  • Для мене – ні. Адже на літературі виховуються наші читачі.
  • Кому вигідна війна на Сході?
  • Нікому. Хіба може – москалям. А взагалі: сама б хотіла знати – кому. Це вражає.
  • Ми стоїмо на плечах своїх попередників. Кого можете назвати – з творчих людей?
  • Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, Іван Гнатюк…
  • А хто буде в нас наступним Президентом?
  • Я не можу сказати, не уявляю…
  • Читаємо у Василя Симоненка:

Я і сам був би сонячно радий,

Коли б вірші не вмів римувать.

А Ви – були б раді?

  • Не знаю. Якби я сказала, що була б рада «не римувати», - я би злукавила. Моїй душі добре. Духовне задоволення, піднесення відозвою. Так само, як мені здається, коли людина заспіває пісню, в її душі стає комфортно. Так само, коли в людині народжується вірш, стан душі – піднесення.
  • Скільки часу писали «Неспалиму смереку»?
  • Упродовж року. А минуло десь зо три роки, коли набрали.
  • Скільки часу вчителюєте в школі села Турє?
  • Від 1975 року. Після закінчення Дрогобицького педінституту ім. Ів. Франка.
  • Це приємно: я ж дрогобичанин, але вчився там раніше, аніж Ви. А чим для Вас є Львів?
  • Містом, яке я найбільше люблю.
  • За що?
  • Архітектура, патріотичний дух. Мої діти живуть у Львові.
  • Читаю у Вас: «який непевний і жорстокий світ». Можете розкрити властивості того світу?
  • Нині він особливо жорстокий. Коли я була молодою, я цього не помічала. А як познайомилась з Іваном Гнатюком і політвязнями,- дізналася правду. Я багато часу не знала, бо все ж – приховувалося… Я була вражена, коли прийшла відвідати могилу Івасюка… Ми, студенти, співали, танцювали. І раптом – смерть Володимира Івасюка. Я побачила патріарха на цвинтарі… Іван Гнатюк запровадив у нас у школі у 1990 році «Поетичну світлицю». Щороку тут були дві зустрічі з письменниками. Михайло Шалата, Іван Гнатюк були по три рази, Роман Качурівський, Ігор Гургула, Ярослава Павличко, Олесь Дяк, Петро Шкрабюк, Олександр Гордон. Цього року виступали Ярослава Павличко і Петро Шкрабюк.
  • Хтось із читачів, які виступали на презентації, сказав: «Остання збірка доповнює наше життя». Можете уточнити: чим доповнює?
  • Я скажу так: я дуже вдячна за сказане. Людина знайшла щось для себе в моїй «Сльозі-живиці». Це завжди приємно.
  • Роман Горак сказав, що Ви - з тієї когорти, що й Євгенія Божик. Боже, як шкода, що Вона вже від нас відійшла!
  • Ми з нею були подругами. Я втратила дуже близьку подругу. Ми спілкувались, читали одна одній по телефону написане. Я писала про неї у своїх книжках. Дуже гарні листи мені читала. Євгенія Божик була людиною великої душі, великого серця. Патріотизм у неї був закладений генетично. Коли була хвора, ми у Старому Самборі організували літературний захід. Вдягла вишиванку і говорила з нами по телефону. Весь зал слухав. Це організувала Вероніка Кореновська.
  • Як добитися, щоби добро таки запанувало в світі?
  • Є вислів: зло породжує зло. Я намагаюся не відповідати злом на зло.
  • «Я провінціал. Я живу в лісі. В Карпатах», - зізнаєтеся Ви. Чим характерна провінція у вигляді Карпатського лісу?
  • З одного боку, маю можливість спілкуватися безпосередньо з людьми. Записую їхні висловлювання, приїжджаю до людей. Дехто говорить про Будинок творчості. А мені треба тільки часу, усамітнення і щоб був спокійний стан душі. Коли є тривога, я не можу писати. Але пізніше це у творчості часто відгукується. Перед розстрілом на вершина досконалості Майдані я писала щоденник.
  • На якій стадії Ваша праця зі створення словника бойківських слів?
  • Я почала його створювати. Його почав мій син, а я в нього перехопила. Він робить. Зокрема записує говір чоловікової мами, що живе в Стрілках.
  • Ви вмістили в собі прозаїка, поета, ще когось?
  • Ще щоденники пишу. Це, думаю, окремий жанр. Я, взагалі, щоденники пишу з юності.
  • Чи пізнали Ви себе? За Сковородою.
  • Ну, я не можу сказати: «Я пізнаю себе». Інколи я зі собою сперечаюся. Десь я була написала: «Інколи сама себе не розумію!»
  • Прошу розповісти, як Вам «у житті пощастило відчути красу метафор»?
  • Просто я полюбила поезію з дуже молодого віку. Якщо є глибинна поезія, я її відчуваю. Оту метафоричність, ліричність, духовність, плавність – де слово переливається, як струмок, оту музику слова.
  • За що і як Ви «відмічені особливою Божою міткою», за словами Людмили Литвинчук?
  • Я не знаю, чи Бог мене «відмітив», я би не стверджувала. Але те, що я вирвалась з хвороби, дякую Богові. Я – не інвалід. Я бачила людей з цією хворобою, і жахалася. Це, справді, якась сила Божа!

Я не розумію, чому в мене в 23 роки зявився туберкульоз мозку. Рік я була прикута до ліжка. Лікувалася кілька років. Але навіть тоді я диктувала вірші – мама їх записувала.

  • «Мені в цьому житті

не так багато треба».

Прошу сказати скільки то – «небагато»?

  • Як і кожній людині, мені потрібно, щоб не було втрат в родині, щоб творити. Бо, як казав Іван Гнатюк, «поки пишу, поти живу» .
  • Як часто приходить до Вас натхнення? І про що Ви з ним розмовляєте?
  • Поезія народжується спонтанно. Засвічується в памяті якийсь рядок або рядок за рядком. А прозу я виношую. Пишу від руки.
  • «Поезія і популярність –

у цьому завжди є якась полярність», -

читаємо у Ліни Костенко. Як би Ви прокоментували ці рядки?

  • Я не вважаю себе популярним поетом чи письменником… Тут важко сказати. Але рація є. Є більш популярні люди серед письменників.
  • Чого я Вас ще не запитав, а Ви хотіли б сказати?
  • Коли я писала свою книжку – психологічно переживала долю своїх героїв. Я писала і плакала.
  • А скільки їх у Вас?
  • Двадцять книжок. Більше – поезії.
  • Дуже дякую Вам за інтервю. Дай Вам, Боже, ще книг і книг! І – здоровя!

 

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики
ЗНЦ НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається