Сковорода, остання сіль. Харківська, - Наталя Дзюбенко-Мейс

Четвер, 11 січня 2018 06:45 Автор  Наталя Дзюбенко-Мейс
Оцініть матеріал!
(3 голосів)

СКОВОРОДА, ОСТАННЯ СІТЬ. ХАРКІВСЬКА 


Аж тричі в Колегіум кликали і проганяли
Перстом таврували: чаклун, вільнодум, єретик!
З великого розуму много гіркоти й печалі,
Про те житіє нині знаємо справді чимало,
(та то все деталі, панове, направду, деталі…),
Він був незалежний від волі високих владик.

Його спромоглися прославити і розвінчати,
Насмикано добрий химерно закручений сніп.
Про сіті земнії не буду, уже пробачайте,
Візьміть оті книги, і просто собі прочитайте. 
Не буду ж я красти зароблений іншими хліб.

Життя многотрудне, а був він насправді щасливим,
В гармонії з світом, з собою, дарма, що бідняк.
На вулицях Харкова він так раптово посивів -
Ченці ж обсідали, і батюшки боголюбиві -
Свобода ж нікому нігде не дається «за так».

Все напосідали, аби лиш замкнути за мури,
І кликали храми, і вже ж не один монастир…
Ніхто не побачив в очах його тіні зажури,
Гуділа й сміялась старенька козацька бандура,
Вино прокисало, залите в московський потир.

Як гілля зелене – довкруж послідовники, учні,
Посіяне слово повільно, невпинно росте,
Премудрі трактати, пісні зацвіли милозвучні,
І сад, чиє віття уже обвиває всю кручу -
То сливе чудесно, та я не про те… Не про те…

**
Чому тільки пошепки нині говорим про нього?
Замкнули науку у темний задушливий скит,
«Усякому городу», кілька байок, більш нічого,
Іще скоромовкою, що він боровся із Богом,
Трохи блаженний, і мабуть таки ворожбит.

Він справді писав, що достоту нам Біблія "бреше",
Бо очі осліпли в шановних її читачів,
Бо вуха не чують гудіння світів нетутешніх,
Не можуть збагнути символіки, духу нарешті,
Знайти затонулих в глибинах таємних ключів.

Він кликав прозріти людину, народи і людство,
Дитинство минуло, воно ж іще грає в ляльки,
Наївність чи просто уперте людське недоумство,
Бо війни за Бога – сліпе і криваве безумство,
Христос сиротою лишився на довгі віки.

Він кинув петлю перекручену в віщі півкола
Аж через століття їх Мебіус, звідкись дістав.
Петля безконечності – ще безіменна і гола,
Шукайте кінець її скаже сповідник «крамоли»,
Шукайте начало й одчиняться вам Небеса.

***
О, він не тікав, хоч прожив серед нас як пустельник,
А погляд шукав у непізнаній ще далині
Божественні стопи в земній велелюдній оселі,
Він знав, що людина себе прикувала до скелі
Пустих забобонів, омани і злої брехні.

Я бачу лиш тінь на крутому гірському верхів»ї
Смутне озаріння, а ще нерозривний зв’язок.
Він посохом древнім торкає високі сузір’я,
І будить людину, у ній побиваючи звіра,
І далі мандрує, тепер між далеких зірок…

Автор: Наталя Дзюбенко-Мейс

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається