Професор Микола Тимошик: «Моя книжка – це історія України через моє Село»

Вівторок, 21 листопада 2017 17:26 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Про українське село до тотального нищення радянським режимом, про початки корупції і справжнього першодрукаря, про реалії колективізації та її наслідки для України і, нарешті, про великого українізатора, правдивого велетня духу – Мирополита Іларіона (Івана Огієнка) розповів львів'янам український вчений, публіцист, видавець, доктор філологічних наук, академік Микола Тимошик. Про українське село до тотального нищення радянським режимом, про початки корупції і справжнього першодрукаря, про реалії колективізації та її наслідки для України і, нарешті, про великого українізатора, правдивого велетня духу – Мирополита Іларіона (Івана Огієнка) розповів львів'янам український вчений, публіцист, видавець, доктор філологічних наук, академік Микола Тимошик. Фото видання «Вголос»

15 листопада в Національному університеті «Львівська політехніка» в рамках проекту Ірини Фаріон «Від книги до мети» відбулася зустріч з українським вченим, журналістом, публіцистом, літературним критиком, видавцем, доктором філологічних наук, професором, завідувачем кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, голови Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) – Миколою Тимошиком.

Зала, заповнена по вінця, з вдячністю сприймала розповідь вченого про Село і про митрополита Іларіона (Огієнка).

Нині, з огляду на розмір газетної площі, подаємо тільки першу частину презентованого Миколою Тимошиком – слово про Село.

«Приїхавши 1975 року до Львова, відчув духовний шок. Прихильників багато, але є й опоненти. Львів для мене – загадка … Львів для мене – загадка. Я знаю, що першим друкарем був Степан Дропан – 1470 рік, друкарня. Я переклав справу Дропана. Нас обманювали, дурили, нам брехали, що першодрукар – Федоров. Тепер мені хочеться пожити тут, у монастирі, щоб написати книжку про Дропана, яким мав би пишатися весь Львів, Україна. Я схвильований тим, що вас так багато. Микола Зубков, якому болить, Василь Лизанчук, з яким ми разом захищалися. Прийшли мої однодумці. Прийшла молода моя зміна.

Про Село. Хочу це обєднати з Огієнком. Найважче було з перейменуванням – сільська рада, московський батюшка. Як важко переконувати в правді. Проходження бульдозером по нашій пам'яті. Брати Миколи служили в колхозі. Я багато начитався про село: спогади, протоколи колгоспних книг. Я зрозумів, що без історії не вийде. Тож з чого почалася моя справа? З нашої історії. Яка володіє словом і яку болить. Архіви пропрацював: досовєтські, совєтські і архів СБУ (найлегше). Опрацьовував архіви, архівну періодику, періодику совєтську (30-ті, 40-ві, 50-ті роки). Я працював кореспондентом у 70-х роках у «Радянській Буковині» - вісім років. Не можна було критикувати районне і обласне начальство. Найбільша сила правди, критики – у районній періодиці. Які умови праці в пострадянських архівах? Ноутбук не можна брати, фото робити – також. Отже, вивчав діяльність Центральної Ради, колективізацію, Голодомор, війну. До речі, німці не все робили погано. Багато правди ми вже не знаємо. Опубліковано спогади старожилів: з Данини – 238 осіб, взагалі – 351 особи.

Тепер – конкретніше. Том перший – «Зійти з безпам'ятства». Розділ перший – «Козацький дух у кожній хаті стояв». Нам, мушу сконстатувати, сформували дуже недобрі речі. На Заході журналісти, письменники пишуть історії. У мене ж – тексти олюднені, містять перекази подій. Про село не писати, а кричати треба. Треба знайти сюжети, щоб вони заговорили. Про те, хто керував селами, як їх «продавали» фаворитам.

Другий розділ – «Обереги духовності». Церкви, храми. Є метричні книги. Коріння роду можна знайти до 7-10 колін. Розділ третій – «Колишні піддані Голіциних». Четвертий – «Освіта. Медицина. Культура». І – п’ятий: «Замість пошанівку – забуття». Отже, підсумок Першого тому: ми мали заможне, талановите село. Головам не можна було без сільського сходу приймати рішення. Яке було багате, заможне українське село – показує Перший том.

Другий том – «Трудний шлях відмосковлення». Ми ще не вивчили історію знизу. Нам зверху спустили цитати Леніна, Сталіна. Ми самі дозволили людям роботи безпамятство (Наш адрес – не дом и не улица …»). Книга побудована у формі енциклопедичного довідника. Словом, «колгоспна Біблія»: створення колгоспу, кілька заяв, записування до села голодранців, село на сторінках районних газет. Розділи подальші: «Війна», «Церква й довкола неї», «Не хлібом єдиним» (самоврядування в селі, судова система, медицина, школа). Спостережено тривожні тенденції: боязнь старшого покоління казати правду («нічого не пам’ятаю»; «забули»; «не хочу про це розповідати»; «не хочу говорити, бо повернуться комуністи – і мене за це посадять у тюрму»); збайдужіння; втрата україноцентричності та патріотичної позиції новочасною сільською інтелігенцією. Ці явища – загальноукраїнська тенденція. Я вісім років працював на Буковині. Ми мали прекрасне село – нині воно пропите, змосковщене. Моя книжка – це історія України – через моє село».

То що ж нам, українцям, робити, аби вижило село, а отже – вижила Україна? Мабуть, найкраще про це сказала Ліна Костенко:

«Найвище уміння – почати спочатку

життя, розуміння, дорогу, себе».

Тільки починати вже треба. Вже вкотре. Маємо сподіватися, що вдасться.

Підготував Богдан Залізняк,

керівник прес-центру

наукової журналістики ЗНЦ

НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається