Нотатки на полях Форуму видавців у Львові...

Четвер, 21 вересня 2017 10:40 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

100 тонн книг нової української літератури в одному місті, 168 видавництв, 890 заходів... вражаюча статистика XXIV Форуму видавців, який завершив свою роботу 17 вересня 2017 року у Львові.

Саме до відкриття Форуму ці 168 видавництва підготували кілька тисяч назв нових книг. Як свідчить статистика Форуму, який від 1994 року очолює ініціатор його створення — президент Форуму Олександра Коваль, видавництва привезли до Львова понад 100 тонн книжок.
Серед 890 літературних, мистецьких, освітніх та соціальних заходів мені, журналістові, письменнику і науковцеві, вдалося потрапити аж на 20. Про деякі з них прагну розповісти устами вагомих дійових осіб Форуму.

Чому саме їх пропоную Вашій увазі, — Ви, шановні читачі, які є багаторічними поціновувачами української книжки, абсолютно зрозумієте, познайомившись із висловленими цінними думками як у рамках їх виступів, так і при відповідях на запитання. Зазначу лише, що кожен Форум видавців у Львові — це і національний книжковий ярмарок, і міжнародний літературний фестиваль, і всеукраїнський бібліотечний форум. А головне — духовне причастя до українського національного книжкового столу.
Форум видавців у Львові — це зустрічі. З книгою. З письменниками. З видавцями. З поціновувачами духовного набутку, з якими Ви вже не раз зустрічалися як на Форумі, так і в подальшому життєвотворчому процесі.
Приємно, що кожного року Форум відвідують як творчі особистості, так і представники влади, а також — різних гуманітарних (і не тільки) установ. Так, на відкритті цього прекрасного заходу, яке розпочала президент Форуму Олександра Коваль, узяли участь і привітали учасників творчого книжкового марафону (подаю — за розкладом виступів): заступник міністра культури Юрій Рибачук, перший заступник голови Львівської облдержадміністрації Ростислав Замлинський, генконсул Республіки Польща Рафал Вольський, французький графік Жуль, міський голова Львова Андрій Садовий, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Микола Княжицький, представник міжнародного фонду „Відродження” Євген Бистрицький, представник Українського бібліотечного форуму Ірина Шевченко, директор „Райффайзен банк Аваль” Сергій Бойко, голова партії „Українська галицька партія” Богдан Панкевич, директор Львівської дирекції „Укрпошта” Микола Ростов, президент Асоціації видавців України Олександр Афонін, який справедливо вважає, що без політики книговидання Україну не вдасться зробити цивілізованою, що 24-й Форум стане переломним у свідомості тих, хто розуміє: без знань Україна цивілізованою не стане.
Отже, слово — нашим доповідачам у різних точках „Точки творення”, якою і є Форум видавців у Львові — 24-й за рахунком.

Володимир Горбулін, директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАНУ:
„Світ гібридної війни” — таким є наше послання до України і до світу. Війна чи не війна? Так, війна. Ретельно підготовлена війна. Планують знищити нашу державність. І прагнуть відібрати нашу свободу. Ми не вірили у можливість війни з Росією. Фактор несподіваності — це інструмент, яким завжди користується агресор. Реакція наша і союзників була сповільненою, але правильною. Ми витримали це випробування. Війна проти нас на всіх фронтах однозначно. Ми знайшли це слово — „гібридна”, яке підтвердило нову реальність.
Гібридна війна не має часових меж. Вона не закінчиться, поки Росія — агресор. Це — перше. Друге: держава, що починає війну, має таємні цілі. Може, агресія проти України — це лише полігон. І третє — гуманітаристика. Заражена вірусом істерики Росія має на меті ілюструвати свої „примхи” — сюжети на Російському телебаченні.
А взагалі: не помічати світової гібридної війни — політична короткозорість. Гібридне протистояння поширюється на економічні сфери, журналістику, тренди суспільної кібератаки. Усе це спричиняє масштабні конфлікти…
Вже другий рік на Форумі ми презентуємо колективну монографію. Тобто Інститут стратегічних досліджень уже підготував нові праці. Нам треба готуватися до життя в умовах гібридної війни…
Гібридна війна взагалі почалася у 1945 році. Ніколи Російська Федерація не погодиться на те, що Україна може бути незалежною”.

Лариса Івшина, головний редактор газети „День”:
„Я — людина, яка сповідує: вдячність — найбільша аристократична риса, а невдячність — найгірша рабська риса. Кожен день ми вдячні за сили, які дають нам силу творити нові кроки. Літню школу журналістики люблю найбільше. Потрібен справді той домкрат, щоб поговорити про сутнісні речі. Про Данила (як і про Холм, Володимир, Галич) ми писали за допомогою високоповажних авторів…
Ми робимо газету в реальному житті. За що билися люди часу? Чи пошановано як слід Василя Вишиваного в Україні? А спадщина Павла Скоропадського, В’ячеслава Липинського? А якої УНР — ми спадщина? Що взято у Донцова, у Липинського? Наше українське суспільство мало би про конституційну монархію поговорити. Але нас не всі підтримали. Але в нас підготовлена попередниками велика спадщина. Ми зробили набір листівок. Це і ікона, яка свого часу була в Десятинній церкві.
Коли ми вже втрачали державу, побували різні формати, але завжди був український народ і завжди зберігалася українська мова.
… Інтелектуальні військові завжди були нашою надією. Ми — в процесі. І в Липинського була надія на військову еліту. Це — робота всього розумного суспільства”.

Сергій Тарута, український підприємець, політик, голова ради директорів компанії „Індустріальний союз Донбасу”:
„Вперше в Україні є візія науково обґрунтована: яку хочемо бачити Україну в 2030 році? Де буде Україна в світі? Як зміниться світ? Куди він рухається? Які ризики, можливості, надії?.. Потрібно, щоб у суспільстві була консолідація. Світ поляризується. Як нам вийти в групу розвинених країн? Потрібно, щоб у нас було 50 % середнього класу. На 8 років для чоловіків і на 6 років — для жінок у нас менша тривалість життя порівняно зі світовою. Як підвищити її? Нас понад 40 мільйонів. Географічне розташування прекрасне. 20 тисяч родовищ. Сьогодні в Україні 0,4 % населення від світової кількості. Що нам заважає? Стара пострадянська система; неефективна система управління; речі, які відчуває кожен, — тінізація економіки, велика корупція, значний державний борг. Як маємо повертати борги? Хоча, що цікаво, енергомісткість України в 3-5 разів більша, ніж в інших країнах. Брали за основу людиноцентричну модель. Гинуть люди, а держава за це не відповідає. Як нам зміцнити цей тренд? Ми показали, як за допомогою механізмів (їх — 8) можна цього досягти. Це, зокрема, розвиток і людського, і загальносуспільного капіталу; пожвавлення ролі освіти, науки, культури; створення нового суспільного договору — як змінити конституційні сенси, які роблять економіку монопольною…
Повинна бути схильність до концепту креативної економіки і в аграрному, і у військово-промисловому секторах. Маємо говорити, отже, про економіку, що базується на знаннях людей, на виробленні продукції з високою доданою вартістю. Вимагають відповідальності політичні питання. Тоді зникає питання безвідповідальних рішень. Тобто має бути розумне врядування. І відповідальність, повторюю, людини, суспільства, влади…
Політики країну розділяють, а не об’єднують. Як досягти, щоб у країні існувало (і працювало) 50 % середнього класу? Держави інвестують у знання, а отже, дбають про підвищення доходів населення. Кожна людина прагне реалізувати свій потенціал. То ж завдання країни — інвестувати в розвиток знань. Аграрний сектор сьогодні існує в керівних умовах. Держава, отже, мусить допомагати людям в отриманні освіти — надавати кредит. Тоді людина працюватиме і створюватиме продукт…
Сьогодні Україна виділяє на освіту 0,16 % ВВП, а сусідні країни — Німеччина, Польща, США — в десять і більше разів. Ми повинні мати дуже потужний науковий потенціал. Шкода, що в нас освіта, наука і бізнес — кожен окремо працює. Наше завдання: залучити всі університети для розробки стратегії розвитку кожного регіону…
Росія намагалася бути світовим гравцем № 2 чи № 3. Економічно це не сталося, бо базувалося на сировині, якої надміру немає. Тоді вирішила бути воєнним гравцем № 2.
… А воюють не тільки військовою потугою, а й розумом. Ми мусимо розраховувати на себе. У нас великий потенціал. Ізраїль навчився бути сильним. До речі, сильним його зробили і наші фахівці, які виїхали туди, зокрема, і з України. Отже, не так важливо, як рухається світ, важливо, щоб ми були працьовитими. Росія буде далі нас руйнувати. Наше завдання — зробити ефективними наші військові сили…
Американці кажуть нам: „Дайте план дій. Ми хочемо допомогти Україні”. Прагнуть, щоб сюди, до нас, прийшли великі компанії. У Львівській, Івано-Франківській областях є дуже багато свердловин. Компанії розробили поважний план їх використання. Треба, щоправда, якось зробити так, щоб правоохоронні органи не тиснули „надто” на компанії.
… Що таке нині зовнішнє управління? Це коли влада не має стратегії, а тільки тактику виживання. Тобто, і далі триває засліплювання очей і МВФ, і українському суспільству. МВФ каже: „Ми всередину не ліземо. Ми дивимось, чи ви можете віддати. Тоді виникає питання тарифів для населення. А їх не можна піднімати”.
… Перш ніж щось зруйнувати, треба щось збудувати. Має бути ціль: продовження тривалості життя.
… Як вийти на вищий рівень? Ми залучили Президента Петра Порошенка, я закликав усіх олігархів, крім Коломойського і Фірташа. Зібрав і сказав: „Від вас залежить майбутнє держави. Давайте об’єднуватися навколо капіталізації країни. Давайте змінимо парадигму!”
… Потім була друга зустріч. Сподівалися, що Президент усе змінить. А в нас незбалансовані підходи. То ж потрібен суспільний договір. Має бути в нас Президент — арбітр.
… Я в Польщі був найбільшим інвестором зі Східної Європи. І я допоміг врятувати Польщу. У Польщі була чітка стратегія — додались до розробки стратегії німці й американці. І нам треба би зараз таку річ зробити — правильну стратегію. Але без політики ми нічого не зреалізуємо”.

Оксана Забужко, письменниця:
„За що ми всі любимо Львівський форум? За несподіванки… Трохи дурне заняття — презентувати свою книжку. У Бернарда Шоу читаємо і пам’ятаємо: „Усе, що я можу сказати про книжку, є в книжці”.
Я можу розповісти кілька виробничих, професійних, внутрішньо-літературних секретів. Видавці стежать за соціологією читання. Є ще така штука, як пригода жанру. Жанр малої прози — оповідання чи повісті — я дуже люблю. Він дає змогу пакувати таку притчеву форму.
Існує жорстока індустрія книжкова; книжковий ринок. І в кожного є свій улюблений жанр. Манро казала, що ніколи не напише роман, а тільки — оповідання. Отримала Нобелівську премію за корпус текстів оповідань. Це — як намисто. Є певна логіка, певна структура. Тут є своя логіка, своя внутрішня структура. Це — жанр для гурманів. Мала проза — тонка, делікатна, вимогливіша у стосунку до автора, до споживача. Українська новела: Стефаник, Коцюбинський — класика, Григір Тютюнник — це світ окремого традиційного жанру.
Роман вимагає держави. Роман — це дитя громадянського суспільства. Мусить мати героя, який має вільний вибір. А оповідання — це людська історія. Українська література в усіх своїх станах була сильною в малих жанрах.
У нульових роках, вважається, померла українська паперова преса, українські медіа не орієнтовані на висвітлення сучасної української книжки, ситуації на книжковому ринку. Ще в дев’яності були в центрі уваги журнали „Сучасність”, „Кур’єр Кривбасу”, але — вже по лінії затухання. Передвоєнна епоха (п. Оксана має на увазі — до 2013 року. — Б.З.). Нас загнали в підросійський плінтус. На 2013 рік Україна становила 40 % російського книжкового ринку. Це — війна на терені людської міфології.
Здохла, отже, паперова преса. Відповідно — помер жанр малої прози, українського оповідання, бо не було де їх друкувати.
Філологи всі збираються писати романи. Хоч романів нема. Починають говорити: літературу треба творити у формі малої прози, людських історій. Мені запропонувало видавництво укласти збірку своєї малої прози — хоча ототожнюють Забужко з романом. Для мене це був виклик — укласти таку книжку. Тут є свій сюжет, своя архітектоніка…
Отже, оповідання „Мілена”, написане в 1997 році, — це перший художній твір в українській літературі (і не тільки) про те, що ми називаємо гібридною війною — способом телевізійним. Це оповідання перечитують, екранізують…
„Сповідь служниці” Маргарет Етвуд — це роман, антиутопія. Там помітні деякі речі про сучасність США, які тоді, у 80-ті, не видно було. Письменниця побачила прихід фундаментальних правих. 30 років тому це здавалося дикою фантазією. У 80-ті роки була написана ціла купа антиутопій із попередженням.
Тепер спробую обстояти честь рідної літератури. У моїй книзі, написаній 1980-го, коли мені було 27 років (а видана вона була аж у 2000-му), була ідея розриву між поколіннями, коли вони ізольовані: між батьками, дітьми і дідами немає контактів. Тепер, через 30 років, з’явилося покоління відповідальності перед нашими дітьми. Мені з’явилася ідея ще з початку 2014-го: „Після третього дзвінка вхід до зали забороняється”. Я не люблю свого покоління. Я вважаю, що наше покоління, яке називають чорнобильським, післячорнобильським, пов’язують із поколінням незалежності, свободи слова. Через 30 років видно, як ми цією свободою скористалися.
У 1982 році я написала „Отже, це злива”, яке аж через роки опублікувала. Це — гіперактуально. Це — наше сьогодення, про яке ми не розказували своїм дітям, — про свої приниження. Ми хотіли рівненько тримати спинку, щоб наші діти могли нами пишатися. А про нашу юність нам не хочеться розповідати. Це — мовчання. Цим мовчанням ми нині розплачуємося. Хлопчик 20-річний питає мене: „Чому ви нам нічого не розказували?” Оте питання — чому ми їм нічого не розказували, чому ми готували публікації для глянцевих журналів, а про підводні рифи не розповідали, — це ми просто „відклали свою війну”.
Ми — покоління відкладеної війни. Наприкінці 80-90-х війна майбутня набрякала. В останній повісті „Вхід до зали забороняється” оце розуміння нерозуміння вийшло достатньо стрьомнецьким. Про любов, про смерть, про зраду. Будь-яка література є вирваним шматком життя. Для мене це були наскрізні теми, які 30 років тому були, вони виявились співрозуміючим нервом нашої цивілізації.
І от нова книга — „І знов я влізаю у танк”. Ці книги мають одного автора. Це — мегаоптика: багато подій, людей, історії. Я собі дозволю почитати уривок”.
Після цього Оксана Забужко продовжує: „Це така камеральна інтродукція: розстановка сил і презентація героїнь. У нас звужується простір пам’яті. Література — завжди про пам’ять, про людину. А людина є те, що вона пам’ятає. У світовій літературі — непроговорений жіночий досвід. Якби я народилася чоловіком — мала таку біду, я все одно писала б від імені жінки. Бо чоловіки про себе вже все описали. Всі жінки-письменниці були ще ті штучки. „Народні оповідання” Марко нашої Вовчок — це досі неперевершені тексти. Думаю, як можна було писати, що М. Вовчок цікава лише своєю біографією. З точки зору літературної майстерності, конфліктності характерів Марко Вовчок — це блискуча письменниця.
Я проводжу майстер-класи з молоддю, щоб вони не ставали письменниками. Беру оповідання Марко Вовчок і Селінджера (через 100 років). „Не до пари” —оповідання, жіноча історія. Тема: батьки і син — ще від часів Гомера тема, а матері і дочки… Чоловіча точка зору простіша, а жіночий досвід — ще настільки не досліджений: стосунки матері й діток. Коли вони подружки (перша — вже жінка, а друга — ще жінка), їх приймають за сестер. Це дуже цікавий досвід, але він не довготривалий.
Другий досвід: коли дочка сама є матір’ю (мати — в старості, дочка — в зрілості), то вони можуть говорити про досвід і одна одну розуміють. Оце — точка зустрічі. Складають свій досвід докупи — і виходить пазл — з радіусом різних поколінь. У ХХІ столітті — проблема нерозуміння: ніхто нікого не розуміє і не чує.
Література є виявом оптимізму.
Я не вірю в середньоарифметичну людину. Мені цікаво: жертва і людина, яка не знає, хто вона. КГБ пильнувало генетику більше, ніж служби Третього райху. Обіцяю, що я ще працюватиму в цьому напрямі. І запам’ятайте: не треба оцінювати жіночість зі слабкістю”.

Серед книг, придбаних (чи й — подарованих авторами або ж видавцями) — Тарас Шевченко. Кобзар; Юрій Шевельов. Вибрані праці (у трьох томах); Володимир Шовкошитний. Зорі не стали ближчими; Богдан Дячишин. Пережите-перечитане; Зиновій Суходуб. Ліна Костенко. Любов’ю — Пам’яттю Причастя — діалоги з Поетесою; Богдан Смоляк. У самозреченні творящі; Господи, Ти відкриєш уста мої… Йосиф Зісельс у розмовах із Ізою Хруслінською; Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри. Євреї та слов’яни. Том 25 („Дух і літера”).
Що ж, нехай літера (себто — Слово) допоможе нашому духові якомога конкретніше і вагоміше підтримувати Україну в її праці над подальшою розбудовою, яка триває.

Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики
Західного наукового центру НАН і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ, кандидат філологічних наук,
м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається