Майдан: сторінка живої історії.

Середа, 22 квітня 2015 22:30 Автор  Опубліковано в Дозвілля
Оцініть матеріал!
(3 голосів)

Я не герой Майдану, не боєць і не волонтер,

просто одна з тих, хто був готовий за нього вмерти.

Ганна Токмань

22 лютого цього року вийшла стаття: http://svitua.org/index.php/tsikavo/tsei-den-v-istorii/item/2570-pro-te-iak-maidan-zminiuie-liudei

Де було і про майбутню книгу українки, патріотки, майданівки, доктора педагогічних наук, кандидата філологічних наук, професора Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, Ганни Леонідівни Токмань.

Уже кілька днів, як я отримала неймовірний подарунок, книгу «Майдан: сторінка живої історії».

Читала. Спочатку прочитала перший розділ. Отак за раз і прочитала. Але далі не читала. Відклала на пару днів.

В тому розділі не було крові, не було страждань, а була велика боротьба за Україну, за мову українську, за майбутнє України.

«Непочутий голос Сходу», така назва рубрики.

Читала і відкривала для себе, і впевнена, що й ви, читачі, прочитавши книгу Ганни Леонідівни, відкриєте для себе невідому сторінку української історії. Історію одиноких протистоянь, історію зародження української державності, історію народження першої в ще не повністю самостійній Україні легальної націонал-демократичної організації Товариство Української Мови. І місцем, що стало початком ТУМ є східний Бердянськ, де на той час працювала Ганна Токмань. (Якби пані Ганна на той час працювала в Житомирі, чи в Луганську, чи в … то місце народження ТУМ, було б відповідно Житомир, чи Луганськ…)

Отак живемо, спілкуємось, і гадки не маємо які люди поряд з нами, яку працю подвижницьку вони робили і роблять заради нас з Вами, українці.

Ми добре знаємо тих, хто жирує на гроші вкрадені у нас, тих, хто в час, коли наші сини гинуть на війні, вбиває жираф та інші екзотичних тварин заради розваги, але не знаємо тих, хто бореться. Щоденно бореться за нас з вами, за Україну.

І в тому, що ми знаємо одних, і не знаємо інших, є своя ідеологія: в Україні багато поміщиків, яких ми обслуговуємо за копійки; багато депутатів, для яких Україна місце, де можна лопатою черпати гроші; олігархів, які вчепились за народні надра і купують суди й прокурорів, владу й бандитів, щоб ніколи ті наші багатства не віддати народові. І думає українець: що я можу зробити, коли скрізь тільки гроші і сила, а я не маю ні грошей, ні сили, і ніхто не має, бо ніхто не бореться, то й мені треба пристосуватись і виживати…

А люди, які боряться - Є!

Тільки ми про них не знаємо, тільки нам про них не розкажуть, бо то є пряма загроза для влади, бо то є приклад для наслідування.

Візьмімо для прикладу, Голос Майдану – Євген Нищук.

Всі в Україні, і багато за межами України знають незабутній Голос Євгена.

Та «тихою сапою» його затурляли, і на звернення народу про нагороду, влада відповіла званням Народного артиста. http://svitua.org/index.php/novunu/oholoshennia/item/2400-ukraina-shanuie-svoikh-heroiv

Звання народного наш Голос заслужив давно, але то за його професійну діяльність, а за його стійкість і те, що в трагічну ніч з 18 на 19 лютого тільки він один керував захистом України, має бути відповідна нагорода.

Ось як пише автор в рубриці «Ніч штурму: на палубі палаючого корабля»:

Євген Нищук поводився абсолютно безстрашно:знаючи, що на мушці у снайпера, звертався до вевешників і беркутівців, закликав їх зупинитися, прагнув пробудити їхню совість, патріотизм, людяність, дорікав, дошкульно висміював, гнівно картав, як катів свого народу. Він казав їм у вічі неприховану, голу правду про те, кого вони захищають, чиї накази виконують, кому служать. Наголошував на порушенні присяги народові, адже силовики, які мають честь захищати народ, стоять проти нього, убивають його синів. Голос Євгена злітав високо вгору, лунав на Печерських пагорбах, але головне, входив в душу кожного майданівця, був другом, опертям, вираженням того, що звучало в серці.

І ще:

Євген попереджав «Беркут»: «Зупиніться, скоро нас тут буде мільйон, ви нічого не вдієте, ми непереможний народ!». Його віра в те, що так і станеться, була дивовижною: він своїм акторським, красивим і переконливим голосом ніби закликав не лише «Беркут», а й саму українську долю – слово мало матеріалізуватися.

Тієї ночі Євгенові довелося не лише високо тримати дух Майдану, а й бути організатором та координатором спротиву, перейнявши на себе функції Андрія Парубія: він оголошував, що треба негайно зробити, вказував, де зібратися добровольцям, куди йти, які обладунки мати тощо.

Найтривожнішими, найнаполегливішими, найдраматичнішими були повідомлення про те, що хлопці на барикадах потребують зміни, вони там уже багато годин, їм треба відпочити – чоловіки, замініть їх! Потреба підмоги була основною, бракувало захисників у шоломах, зі щитами, здатних на силове протистояння. Відчайдухи, готові стати на передовій, щоб першими зустрічати ворога й чинити йому спротив 9скажемо прямо, готові загинути в бою), були на вагу золота, вони стійко тримали оборону, зрідка та мало відпочивали, бо заміни їм не було, - добровольці знаходились, проте їх було замало і вони здебільшого не мали ні шоломів, ні щитів. І все ж голос Євгена не надтріснув, не взяв жодної песимістичної ноти, наш вірний і незламний провідник уселяв віру в перемогу, повторюючи, що колони автобусів ідуть до Києва і перепинити їх неможливо, нам треба протриматись до ранку, коли вся нечисть згине на сонці. Віра у пророчі слова Гімну України («Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці») була підсвідомою, обєднавчою в часі і просторі.

На сцену виходили не політики і відомі особи, а прості люди, які зверталися до «Беркуту» і ввешників. Запамяталась юна дівчина-красуня, яка вийшла на сцену і сказала, звертаючись до сірої маси силовиків, що вона дуже боїться і хоче жити. Знаючи, що кожний, хто перебуває на сцені , знаходиться під прицілом снайпера, її весь час протягом виступу затуляв собою хлопець, такий же юний, з рюкзаком за плечима. Дівчина біля мікрофона, яка хоч і говорить про страх, але не йде з Майдану, і хлопець, який стоїть перед нею, розкриливши руки, щоб куля ввійшла в його, а не її серце, - таким є символічний обрах захисників Свободи і Гідності у ніч штурму.

І що ми, українці знаємо про тих Героїв-Захисників нас, нашої Вітчизни, нашого майбутнього?

Нічого! Хіба дещо з книги Ганни Токмань.

Та хіба могла одна авторка в таку важкезну ніч охвати все?

Зате ми добре знаємо тих, хто мав би бути в ту вбивчу ніч, та їх не було, але були на мирних Віче, і зараз вони в Уряді та при владі, і зараз вони так-же, як і в ту трагічну ніч, керують нашою Державою та нами…

Та ніч, то якась абсолютно незбагненна ніч. Всі, хто виступав на Віче, запалював піснями та танцями мирний Майдан, промовляв до майданівців та народу України, мовив від імені Майдану та народу України, в ту переломну ніч ВРАЗ всі похворіли, позамерзали, поза… що ж, то є зрозумілим, от тільки діти в кросівках та з дерев‘яними щитами, змоклі та замерзлі не мали права ні хворіти, ні мерзнути, ні відступати… за ними була Україна…

Взагалі, книгу Ганни Токмань «Майдан: сторінка живої історії», читати заради простого читання, не можна. Її треба читати вдумливо, з переривами на свій аналіз, читати між рядками та й між словами…

Наостанок слова з книги:

Сьогодні, коли точиться війна на Сході, і страшний список падає на нові й нові сторінки, іноді чую: «Майдан винен! Не було б Майдану був би мир».

Відповім: ми були рабами в клітці, поламали її, вирвались на волю, а ліс навколо запалав, то що – повертатись до клітки? жаліти, що визволились? Ні, треба гасити пожежу й жити вільними серед вільних. Якби людство керувалося логікою надто мирних, ми б досі жили в рабовласницькому суспільстві. Коли ворог захопив і   утримує силоміць твій простір (фізичний – територію, внутрішній – свободу), мир дорівнює поразці.

П.С. Закінчила книгу. Закрила останню сторінку. Підійшла до вікна. Он у сусідки зацвіла абрикоса, он пташечка скаче по городу, клює щось там, і тут налетів град, і це 20 квітня, забив в вікно…

Я все це бачу, відчуваю, а що відчувають ті діти, які навічно залишились на Майдані? А що відчувають ті сини наші, що залишились під Іловайськом? А що відчувають сини, скалічені , знівечені, «одноразові» Воїни козацької України?

Така біль, така розпука, що хоч головою до стіни товчись. Шукаю чогось, щоб переключити увагу, бо голова починає так боліти, ніби-то в спекотну пору вилила відро крижаної води.

Включаю ТБ, Перший національний…. А там… а там продовження прочитаного. Там Майдан, там вбивають на Інститутській, там стоять в ніч на 19 лютого, там моляться за Україну…

Хто там казав, що Бог далеко, і можна спастись від Його гніву? Бог поряд і Творець нам показує свою присутність, тільки треба розкривати очі, піднімати голову, і дивитись… Хтось побачить ворога, хтось побачить друга, а хтось побачить приклад для наслідування.

Останнє редагування Середа, 22 квітня 2015 22:42

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається