«Бойківська ватра» 2014

П'ятниця, 07 листопада 2014 21:20 Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

 

СЛОВО  ВІД  МИ РОСЛАВИ ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКОЇ)

Стаття від Мирослави Бучківської вже була на "Стожарах", та не повна, а сьогодні маємо можливість узнати про всі події "Бойківської ватри" 2014 року.

http://svitua.org/index.php/pro-ukrainy/sviata-ta-obriady/item/1933-boikivska-vatra-2014

Мирослава Олійник (Бучківська), член товариства «Устріки»ГРОМАДА№38, 2014-09-21

«Гори, наша ватро, сильніше,
Все вище гори – до небес!
Земля наша нам наймиліша,
Де пам’яті голос воскрес!»
(М. Олійник)

OLYMPUS DIGITAL CAMERAІ знову настав той день, коли з трепетом у серці ми вирушаємо до Польщі на «Ватру»! Традиційно кожного року члени суспільно-культурного товариства «Устріки» з України запалюють символічну ватру в карпатських Бескидах, де проживали їхні діди і батьки, де багато хто з них там народився.
Першу «Бойківську устріцьку ватру» організовано в рамках відзначення 50-річчя примусового виселення 1951 р. етнічних українців з території колишнього Нижньо-Устріцького району тодішньої Дрогобицької області. При сприянні активістів устріцького осередку Об’єднання українців у Польщі Стефанії Гаврилець, Івана Федецького та Ольги Сенцьо в серпні 2001 р. сюди з’їхалися близько 500 переселенців з Миколаєва, Жидачева, Ходорова, Трускавця, Червонограда, Дрогобича, Борислава, Самбора, Старого Самбора, Нового Роздолу, Надвірної і започаткували щорічні зустрічі. Ковтаючи сльози, вони шукали свої садиби та могили предків на занедбаних цвинтарях, щоб уже ніколи ця рідна земля не була занедбаною і забутою…
Як сказав багатолітній керівник Суспільно-культурного товариства «Устріки» Віктор Козоглодюк, вони довго зважували, чи організовувати цьогорічну поїздку, чи ні, адже нині така складна політична ситуація в Україні – по суті, йде війна… Але наша поїздка – не рок-концерт чи естрадний виступ, метою поїздки є відвідання найдорожчого куточка на землі, куди ніхто вже не повернеться на постійне проживання. Ми приїхали, щоб поклонитися, прибрати могилки на цвинтарях, доглянути посаджені квіти – це не злочин… Тому поїздка, як завжди, була численною.
Перед запаленням ватри ми зацікавлено оглянули фотовиставку попередніх зустрічей на польській землі, кожен упізнавав себе, пригадував… Новинкою був міні-ярмарок, на якому охочі вибирали вишиванки, ґердани, дерев’яні речі та інше…
Легенький дощик перешкоджав розгорітися вогню, він ніби зронював сльози, щоб ще сильніше згуртувати тих, хто приїхав нині, і тих, хто з різних причин не зміг прибути. Першим виступив В. Козоглодюк. Я була приємно вражена, коли він розгорнув рушник, на якому красувався рум’яний коровай. Пан Віктор ішов по колу, і кожен з нас відщипував шматочок, смакуючи. Це було настільки зворушливо, що в кожного мимовільно з’являлася усмішка. Він підкреслив, що до товариства весь час долучаються молоді люди, і це тішить, адже очевидців, на жаль, меншає, а рідна земля не може бути забута. Отже місія, передана старшими, надійно перейде до молодшого покоління. Підтвердженням цього був виступ наймолодшого учасника поїздки – шестирічного Богдана Маланчука з міста Комарного на Львівщині, який голосно прочитав вірш: «Є у сонця небо синє// і гніздечко у пташини,// а у кожної людини// є матуся Батьківщина –// наша зветься Україна!»
З пошаною вислухали і місцевого священика Греко-Католицької церкви о. Миколи Костецького, який родом з Трускавця. Після закінчення навчання в Люблинському католицькому університеті він в Ольштині відправляв, а в Устріках – один рік. До слова попросили і С. Гаврилець, яка приклала чи не найбільше зусиль до приїзду українців. Вона разом з однодумцями вирішила створити ідентичне товариство переселенців у Польщі, щоб ділитися досягнутим і допомагати один одному.
По черзі виступали керівники осередків, а їх налічують сім, і кожен з них ділився своїми спогадами, успіхами і проблемами… Приїхала і славна «Берездівчанка» (жіночий ансамбль із села Берездівців Миколаївського району), що не тільки супроводжує всі масові заходи району. Дівчата, які також є вихідцями з переселених районів, виконали кілька пісень відповідної тематики. Свої поетичні слова біля ватри виголосили жидачівчанка Лілія Онишко-Хмельовська та новороздільчанка Мирослава Олійник.
Наступного дня ми організовано поїхали на Солинське водосховище, яке є одним з найзатишніших куточків Підкарпатського воєвідства. Це красиве видовище таїть у собі жахливу трагедію: новостворена гребля «виросла» на затоплених українських селах, а з ними і хат, цвинтарів, пасовиськ… Солина живиться водами гірських річок Сяну і Солинки, масштаби якої не можна осягнути людським оком. А гребля Солинської ГЕС, довжина якої – 664 метри, ширина – 82 метри – це найбільша гідротехнічна споруда в Польщі.
Завершальним етапом нашої поїздки була участь у недільній Службі Божій у греко-католицькій церкві та покладення вінка на могилі Січових стрільців на прицерковному цвинтарі. Важливим моментом було освячення у церкві процесійного хреста, який сам витесав і привіз у подарунок церкві Ігор Кузицький з Жидачева. Ми знову зустрілися з друзями, які з нами «розділили» символічну ватру, читали газету «Наше слово» та журнал «Ватра», які принесла С. Гаврилець.
Протягом двох днів я поспілкувалася з людьми.

Віктор Козоглодюк, голова Суспільно-культурного товариства «Устріки», Миколаїв:
«Пам’ятаю ще з дитинства, як дорослі під час родинних зустрічей згадували залишені території, свої хати десь там, поза невідомістю. Ті розповіді і спогади, як один великий сум, закарбувалися в моїй свідомості… Тато – родом з Гуцульщини, а мама – власне з тої невідомої місцевості – з Нижніх Устрік. Усю родину по маминій лінії виселили в Одеську область. Але вони всупереч усім заборонам повернулися на західні землі – Ходорівщину, Жидачівщину, де вже й я народився…
Мама, не полишаючи думки відвідати рідну землю, ініціювала нашу поїздку в 90-ті роки. Ми знайшли своє обійстя (подвір’я), могилу прабабці, тому в наступні роки ми вже не могли не їхати знову. А потім постало наше товариство, в якому об’єдналися люди з ідентичними долями…»

Марія Омельчук, Львів:
«Я народилися 1949 року в селі Устянові Нижньо-Устріцького району, і це моя найрідніша, найближча моєму серцю земля. Про переселення мені дуже багато розповідали тато з мамою, і найбільш болісним був спогад про те, як тато будував нашу хату в Устянові: при місяці він тесав дерево, щоб швидше поселитися у свою хату. Там народилася і я… І ось нас та майже все село вивозять в Одеську область. Їхали, як відомо, у товарному вагоні – нас було троє дітей… Прожили на Одещині майже сім років. Місцеві жителі дивилися на нас «криво», ніби ми в чомусь були винні. Як батько постановив за будь-яку ціну повернутися якщо не у свою місцевість, то хоч би поближче, то ми 1958 року приїхали на захід. Але це не було так просто. Переселенцям забороняли виїжджати з поселень, тому батько «правдами» і «неправдами» поїхав спочатку сам на «розвідку», а вже потім приїхав за нами… І нині я щаслива, що можу поклонитися своїй рідній землі, побачити нашу хату, адже вона стоїть донині…
Працюючи директором Інституту релігієзнавства – філіалу при Львівському музеї історії та релігії, займаюся дослідженням становища Греко-католицької церкви в післявоєнний період у Польщі».

Люба Лагодик, Новий Розділ:
«Мені теж розповідали про нелегке виселення батьків з рідного дому: цілий тиждень простояли на вокзалі, а потім їхали товарним поїздом. Висіли на станції Розвадів. Тільки через 49 років ми з мамою вперше поїхали в Устріки-Долішні, де довго шукали свою хату – і знайшли… Стоїть вона й донині, і тому кожне моє відвідування переживаю заново – від мами «перейшла» вся туга за залишеними навічно землями, горами, стежками…»

Ірина Ковтун і Леся Цісар (мати і донька), Київ:
«Пам’ятаю саме виселення – мені було шість років. Їхали разом з коровами та іншими тваринами – хто що міг узяти… Привезли нас у м. Первомайськ Миколаївської області, а дорога асоціюється з жовтим-жовтим степом. Жили ми на чужині до 1966 року. У той час я закінчила навчання в інституті в Києві, потім мене скерували в Київську область на роботу – так я залишилася у столиці.
Через багато років, ступивши на рідну устріцьку землю, я постановила провідувати її якнайчастіше, коли тільки буде можливість. Із тих пір я їжджу на «Ватри», заходжу до своєї хати, бо вона ж стоїть донині, доглядаю могили –тут похований мій батько. Він, дізнавшись про виселення з рідної території, не витримав, отримавши інфаркт… Дуже мрію, разом зі Стефанією Гаврилець, створити музей у парафіяльно-культурному центрі при церкві, який, вірю, обов’язково збудуємо! Ми ходили тут, розшукуючи українців, щоб разом об’єднатися для спільної справи. Маю дуже багато експонатів, стародавніх речей, які хочу передати в музей, щоб про наше минуле пам’ять залишилася вічною…»

Богдан Маланчук, Комарне Львівської області:
«Мій дід і бабця (Іван Лишега і Марія Котик) були виселені з Устрік у Миколаївську область, де прожили майже рік, а потім утекли в місто Комарне. Дід мій живе – йому 92 роки, і він донині розповідає про окремі деталі переселення, які закарбувалися в моїй пам’яті. На малій батьківщині моїх предків я побував три рази, а на «Ватрі» – вперше, та й узяв я з собою сина, який підготував вірш…»
Розповіді можна продовжувати… І кожна з них таїть у собі біль, сум, який автоматично переходить до наступних поколінь.
Ми щасливі повернулися додому. Минаючи села, які сьогодні є польськими, я думала: яка краса! Це мовби райський куточок на землі… А українців гнали у степи, де вдень вони від палючого сонця ховалися в погребах…
Висловлюємо подяку нашим спонсорам, які допомогли відбутися цій поїздці на «Бойківську ватру в Устріках-Долішніх». Але наша справа не завершена, адже ми збираємо кошти на побудову парафіяльнокультурного центру в Устріках, де б ми могли збиратися, приїжджаючи на наступні «Ватри». Усім, хто долучиться до нашої справи, будемо щиро вдячні. ■

http://www.nasze-slowo.pl/%D0%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%B0-2014/#comment-4484

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається