Олена Апчел — театрознавиця, режисерка, сценаристка, драматургиня, активна учасниця Революції гідності та волонтерка. У 2021-2022 роках керувала відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr», а восени 22-го переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Після майже чотирьох років життя за кордоном, маючи види на проживання в двох країнах ще на кілька років та десятки пропозицій роботи у дипломатії і мистецтві, Олена Апчел повернулася до України та стала на захист Батьківщини.
“Моє рішення повернутися до України є дуже свідомим, виваженим та виношеним. Іноді я чую, як люди кажуть: « У нас було нормальне життя до 24 лютого 2022-го, а потім його змінила війна». Я не знаю, як до цього ставитися. Бо у мене «нормальне» життя було до 2014-го року, а потім його змінила війна. І я реально не можу оговтатися всі майже 10 років. Цей стан важко описати. В один момент ти не належиш собі, втрачаєш можливість керувати часом, простором та планами. І повернення до України зараз — це одна з формул, аби я нарешті керувала своїм життям, я не дозволяю страху забирати мою гідність і здатність. Можливо я роблю помилку і зрозумію це у майбутньому, але я хочу і можу це зробити і перевірити. Я вчуся проходити складні часи із широко відкритими очима. Я нарешті починаю розмову із моїм страхом. Пам’ятаю, як на 3-му році війни я собі говорила: «От вона закінчиться, збудуєш родину», на 5-му році: «От закінчиться війна, народиш». А вона все ніяк не закінчується. І вже триває довше, ніж Друга світова. Я з маленького містечка на Донеччині, яке вісім років було прифронтовим, а зараз окуповане. Утім, всі ці роки я не хотіла називати себе біженкою чи переселенкою, тим паче, що навчалася, а потім працювала в Харкові — це місто вже теж стало трохи рідним“, – розповідала вона для видання sestry.eu.
“Моя родина опинилася на лінії фронту, виїжджати ніхто не хотів. 2014-й переламав все, кожного місяця ми ставали зрілішими на десятиліття. Моя мама загинула у 2016-му, а батько — в окупації в Криму. Частина братів-сестер теж були в окупації. Дехто пережив осаду Маріуполя, фільтраційні табори. Частина лишилася там, інша — виїхала. Хтось перебуває десь інкогніто. На тимчасово окупованих лише за лайк посту, де є слово «Україна» або «мир» можуть посадити на 15 років і «пришити» статтю за шпіонаж чи інформаційний тероризм“, – додала Олена.
«Наше покоління має можливість боротися за волю і зберегти відроджене. Зараз я просто не уявляю як не стати частиною цього шляху. Хочу лише відповідати своїм цінностям і бути у найтемніші часи поряд з тими, хто десять з половиною років у цій війні», — так пояснила вона своє рішення долучитися до збройних сил.
Вона також повідомила, що, навіть перебуваючи у війську, продовжить займатися волонтерством і соціальною активністю «наскільки це можливо».
«Пишаюся своїми новими побратимами і посестрами. Легко не буде, але я свідомо вибираю цей шлях, бо хочу додому в Крим і на Донеччину, хочу, щоб Харків вистояв, хочу щоб вистояли Дніпро і Запоріжжя, хочу відбудовувати Волноваху і Маріуполь, хочу, щоб всі наші люди в усіх містах були захищені. А для цього треба боротися. А ще хочу, виборювати простір для пам’яті про загиблих і поваги до живих. І для цього треба боротися. Мені гірко, що за рік частина суспільства перейшла від захоплення нашим Військом до зневаги. Будь ласка, ті з вас, хто захоче під цим постом щось писати про «що мені дала ця країна» тощо — втримайтесь з поваги. Я пішла у військо не заради політиків і корупціонерів, а заради людей і дому. І нікого не агітую, лише заохочую“, — додала вона.
«Я буду уважною і обережною і постараюся бути достойною донькою своєї країни. А ви дбайте про себе, піклуйтеся про одна-одну, один-одну, один-одного і продовжуйте допомагати війську» .