Підтримка Польщею України у протидії агресії Росії та процесі європейської інтеграції очевидна. Така позиція офіційної Варшави, вірогідно, й надалі залишатиметься незмінною. Особлива увага до України та забезпечення безпеки Польщі, якій також загрожує агресивна політика Росії, визначені серед головних пріоритетів польської зовнішньої політики. Також з урахуванням зазначеного вище, Польща підтримує та надає допомогу Україні на багатосторонньому рівні в рамках ООН, ОБСЄ, ЄС і НАТО і на двосторонньому рівні. Понад те, у площині двосторонньої взаємодії особливо важливим є діалог між українським і польським суспільствами.
Уже другий рік польська Фундація «Nieprzetarty Szlak» (укр. непротоптаний шлях) підтримує українців, які рятуються від російської війни в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення команда організації зустрічала біженців, забезпечувала їх прихистком, а також відправляла гуманітарні вантажі в Україну. У фокусі підтримки — люди з інвалідністю. Ця підтримка триває досі.
Свого часу Фундація «Nieprzetarty Szlak», реалізовуючи різноманітні інтеграційні мистецькі події для людей з інвалідністю, зробила справжню революцію. Те, що зараз у Польщі сприймається як норма, стало можливим завдяки довгій та наполегливій роботі зі зміни сприйняття людей з інвалідністю у суспільстві та зміни мислення людей з інвалідністю щодо себе. А близько 20-ти років тому, за сприяння Фундації, у Львові українські партнери створили благодійну організацію «Непротоптана Стежина», яка також працює у сфері розвитку інклюзивного мистецтва.
Про підтримку українців під час війни, партнерство між люблінською та львівською організаціями, а також про творення історії інклюзивних театрів – в інтерв’ю Громадському Простору розповіли Міхал Становскі (Michał Stanowski), директор Фундації «Nieprzetarty Szlak» та Анастасія Войтюк, мисткиня й керівниця БО «Мистецько-Терапевтичний Центр «Непротоптана Стежина». Редакція СТОЖАРИ подає скорочений виклад зазначеного інтерв’ю:
Війна. Люди самі почали привозити продукти, речі. Коли розпочалася повномасштабна війна, директор Фундації «Nieprzetarty Szlak» Міхал Становскі отримав запит від гміни [гміна — адміністративна одиниця в Польщі, місто, село або група сіл і міст] про те, чи є можливість прийняти людей з України. Хоча саме в цей час Міхал Становскі хворів на ковід та не міг особисто контактувати, в його театральному осередку у Скшиніцах розпочали роботи щодо облаштування приміщення для українців.
Міхал Становскі: «Ще тоді не було фінансування для допомоги біженцям, але люди самі почали привозити продукти, речі, була підтримка від гміни. Пізніше вже було зрозуміло, як це діятиме, бо з’явилося фінансування. Наступним кроком було створення в Любліні Рецепційного осередку (приймального центру) для людей з інвалідністю з України, які рятувалися від війни. Це завдання взяла на себе Анна Гленбоцька (AnnaGłębocka). Центр передбачав кількаденне перебування, формальну та адміністративну допомогу на перший період, а потім розміщення особи, яка потребувала допомоги, у місці призначення в Польщі чи за кордоном. На практиці виявилося, що система неефективна: наш Рецепційний осередок для біженців працював, але будинки соціального захисту та інші місця не приймали людей з інвалідністю. Там не було місць, були процедурні проблеми тощо.
Тому наступним нашим кроком була організація 4-5 квартир, які будуть безплатно здаватися в оренду людям з інвалідністю. Таким чином, на даний момент ми приймаємо приблизно 50-60 людей з інвалідністю в наших центрах — у Скшиніцах та в Любліні. Крім оренди надається медична, адміністративна та психологічна допомога, а також соціальна й професійна реабілітація. Для підтримки залучено державне фінансування. Зокрема нам допомагає Державний фонд реабілітації людей з інвалідністю (пол. PFRON — PaństwowyFunduszRehabilitacjiOsóbNiepełnosprawnych), тобто організація, яка нас залучила».
Львів. Ми знали, що можемо звернутись до польських партнерів, якщо люди з інвалідністю потребували прихистку. 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабної війни, команда «Непротоптаної Стежини» та просто небайдужі люди, які були в той момент поруч, почали створювати у Львові шелтер на базі публічної бібліотеки «Сенсотека» — партнера організації. В ті перші тижні кожен такий шелтер давав можливість людям, які рятувалися від війни, отримати нічліг та їжу. Команда волонтерів також відправляла гуманітарні вантажі по Україні.
Анастасія Войтюк: «Наш прихисток у «Сенсотеці», який функціонував протягом 1,5 місяці, міг прийняти одночасно 23 особи. Для допомоги людям було залучено близько 20 волонтерів, а також персонал бібліотеки. Кошти для утримання ми брали з бюджету організації та від благодійників, а комунальні витрати бібліотеки оплачувало місто.
Одним з найскладніших моментів тоді було організувати щоденне харчування для людей, які перебували в прихистку. Саме тут і стали помічними гуманітарні передачі з їжею від наших партнерів з Фундації «Nieprzetarty Szlak». За організацію зборів та транспортування відповідала Кароліна Чайка (Karolina Czajka), але допомагали всі — колеги, люди з інвалідністю, їхні рідні. Крім їжі вони також передавали речі першої необхідності, спальники, ковдри, каремати, які ми використали для облаштування бомбосховища у сусідньому будинку. Значну частину речей ми перенаправляли для військових — павербанки, спальники та каремати хорошої якості, а також продукти для людей на схід.
Оскільки в нашому шелтері не було ліжок, а лише спальні місця з матраців та карематів, то ми не могли приймати людей з інвалідністю. У Львові на себе цю функцію взяла команда Навчально-реабілітаційного центру «Джерело». Їхня працівниця Анастасія Сімака, яка теж активно працювала у «Непротоптаній Стежині», була на зв’язку з Міхалом Становскі та командою Фундації. Ми знали, що завжди можемо звернутись до наших польських партнерів, якщо люди з інвалідністю потребували прихистку у Польщі».
Важливо людям, які проживають у різних центрах підтримки, мислити самостійно та з перспективою. Сьогодні, попри складнощі в адаптації на новому місці, дуже важливо, щоб люди ставали більш самостійними та мислили з перспективою — вважає Міхал Становскі. Крім того, вивчення польської мови — це важливий елемент, який може покращити комунікацію українців у Польщі. І що найважливіше — це може допомогти в побудові добрих стосунків з поляками.
Міхал Становскі: «Дуже важливо, щоб люди вивчали польську мову, якщо вони залишаються тут місяцями. Якщо хтось тут живе вже півроку і все одно потребує перекладача для вирішення будь-якої справи, то виникають питання. Тим паче, що курси організовуються постійно. Можна пройти безкоштовні курси, можна подивитися щось онлайн і так далі. Це питання бажання. І це точно допомогло б.
Інша сторона полягає в тому, щоб подумати про те, що можна зробити для громади, в якій ви живете. Можна бути активними, а можна чекати на обслуговування. Є такі групи, а є і такі».
Це були посткомуністичні часи, і ніхто насправді не знав про людей з інвалідністю. Історія партнерства польської Фундації «Nieprzetarty Szlak» та львівської «Непротоптаної Стежини» — довга. Понад 20 років. Та ще довшою є історія розвитку інклюзивних театрів у Польщі.
Міхал Становскі: «Все почалося із театральних занять, які я проводив у спеціальному навчально-виховному центрі (школі-інтернаті) для дітей та підлітків. Саме тоді я вперше так глибоко занурився в те, як функціонують такі центри. І саме тоді я подумав, що в цьому середовищі можна щось змінити. Мені було 27 років, і я гадав, що створивши театральний фестиваль для людей з інвалідністю, ми зможемо достукатися до інших груп людей на території воєводства. З одного боку, такий фестиваль мав бути імпульсом в сторону мистецтва, а з іншого боку, мені було важливо, щоб щось змінилося у житті людей з інвалідністю.
Це були посткомуністичні часи, і ніхто насправді не говорив про людей з інвалідністю — як вони живуть та навіть творять. Всередині цих центрів вони були ізольованими та залежними. Або були зачиненими у своїх домівках. Системних рішень не було. Тому з’явилася ідея створити фестиваль, театральний огляд, який би міг вплинути на цю ситуацію».
Зміна мислення: ви є повноцінними, у вас є сила та у вас є можливості. У дітей з інвалідністю, які проживали у школах-інтернатах, часто формувалася думка, що їм найважче. Крім того, для більшості педагогів дуже комфортною була ситуація, в якій дітей з інвалідністю вважали нездатними щось зробити. Фундація «Nieprzetarty Szlak» направила свої зусилля на зміну такого сприйняття та розпочала системну роботу з інструкторами.
Міхал Становскі: «Пригадую один важливий момент, коли я поїхав з театральним гуртком у лікарню, де ми зіграли невеличку виставу. Діти, для яких ми грали, були дуже раді. І я з цікавості, коли група вийшла, запитав — а що це за діти? І мені відповіли, що це онкохворі діти. Декого з них через кілька місяців просто не буде серед живих. Для мене це був сильний досвід… Я пішов до свого театрального гуртка та почав розповідати їм, що це за діти, для яких ми робили виставу. А це означало, що люди з інвалідністю можуть допомагати іншим.
Так у «Nieprzetarty Szlak» неодноразово ставалася така зміна ситуації, яка показувала дітям з інвалідністю, що вони не є в найважчій ситуації, що вони можуть давати щось іншим: ви є повноцінними, у вас є сила та у вас є можливості».
Я сприймав і себе, і своїх колег, тобто волонтерів, як інструменти для служіння. Для Фундації «Nieprzetarty Szlak», крім організації щорічних фестивалі та роботи з театрами, важливе місце займає робота з волонтерами.
Міхал Становскі: «Робота команди «Nieprzetarty Szlak» охоплює три сфери, три кола, як ми їх називаємо. Одне коло — це мистецькі заходи для людей з інвалідністю, друге коло — робота з інструкторами, третє — робота з волонтерами.
Мій підхід до волонтерів випливає з мого життя та моєї родини. Тато брав участь у Варшавському повстанні і багато його друзів, якими він захоплювався, не вижили. У сталінські часи він 5 років просидів у тюрмі, а пізніше його ще й переслідували. Моя мама була долучена до скаутського руху в Польщі та робила вистави під час війни. Згодом вона також сиділа у в’язниці за харцерство.
Мої батьки все життя служили людям і вони це передали нам. Це також вплинуло і на мій підхід до волонтерів — я сприймав і себе, і своїх колег, тобто волонтерів, як інструменти для служіння. Тобто, наше завдання — служити, робити те, що ми повинні робити».
Фестивалі стали міжнародними. Поступово фестивалі Фундації «Nieprzetarty Szlak» перетворювалися із локальних в міжнародні. У 2001 році було організовано перший фестиваль інклюзивних театрів в Україні.
Міхал Становскі: «Навчальні зустрічі для театральних гуртків наша організація проводить у Скшиніцах ще з 1999 року. З одного боку, йде робота над самостійністю дітей, а з іншого боку, над художнім розвитком. Тож наш підхід полягає у тому, що театри приїжджають зі своєю власною ідеєю, яку потім мають реалізувати. Ми їм допомагаємо. Згодом до нас почали приїжджати і групи з України, які зацікавилися таким форматом.
Одна з тодішніх лідерок нашої організації Агнєшка Войнаровська написала кілька проєктів міжнародної співпраці, і так ми отримали фінансування, щоб провести майстер-класи для інструкторів і зустрічей з волонтерами у Польщі, Україні та потім Білорусі. Всім, хто цікавився темою театрів для людей з інвалідністю, ми могли дати тільки інструменти, але, наприклад, ми не могли приїхати з Польщі і щось організувати. Ми могли підтримувати та запропонувати партнерство.
У цей період Віра Войтюк створила «Непротоптану Стежину» у Львові, і завдяки цьому у 2001 році було організовано перший такий фестиваль в Україні.
Так активності для людей з інвалідністю поширилися в Україні і далі. Театральні фестивалі перетворилися з локальних на міжнародні.
Зазначу, що для нас було важливо, щоб створювалася історія цих театрів. Ми не хотіли, щоб театр пропадав після виступу. А щоб це був театр, який працює постійно».
Співпраця на рівні громадських організацій останні 20-30 років між Україною та країнами ЄС стала рятівним човном. Анастасія Войтюк: «Я думаю, що наша багаторічна співпраця з фундацією «Nieprzetarty Szlak» заклала великий фундамент для тієї підтримки, яка сталась у лютому 2022 року. Через те, що польські колеги часто приїздили в Україну раніше, вони більше довіряли українцям і більше розуміли наші потреби. Також і ми та сотні учасників наших спільних з Польщею проєктів вже мали друзів, знайомих, які прихистили їх у себе під час перших тижнів чи місяців війни, які підтримували тоді і які лобіюють демократичну співпрацю наших країн зараз.
Співпраця на рівні громадських організацій останні 20-30 років між Україною та країнами ЄС стала рятівним човном, коли на нас напала росія. Якби її не було, важко уявити, як би розгорнулась ситуація.
Україна розпочала свій шлях до європейської спільноти вже тоді, зараз ми його виборюємо кров’ю, але я дуже сподіваюсь, що завдяки таким проєктам її буде таки менше».