Міграційний прецедент: Японія прийняла втричі більше українців, ніж біженців з усіх країн за десятиліття. Японія роками мала імідж закритої для біженців країни. За даними імміграційного агентства держави, за останні 40 років притулок отримали 915 осіб із понад 87 тисяч заявок. Це – трохи більше 1%.
Але міграційна риторика Японії змінилася із початком повномасштабної війни Росії проти України. Країна вранішнього сонця прийняла понад 2,5 тисячі українців, зазначає Надзвичайний і Повноважний посол України в Японії Сергій Корсунський. А це – майже втричі більше, ніж мігрантів із усіх інших країн разом узятих за останні десятки років.
Японія навіть змінила міграційні правила для українців. Прихисток і соціальну підтримку отримали не лише ті, у кого є родичі чи знайомі – так звані гаранти, а всі, хто рятувався від російської агресії. Країна їх називає евакуйованими. Про життя українців за вісім тисяч кілометрів від дому, як японці пізнають українську культуру та що спричинило такий міграційний прецедент, дізнавався проєкт «Ти як?», розповідає Радіо Свобода
«Японці дуже цікавляться Україною, вони хочуть її пізнавати». Харків’янка Олена Земляченко живе в Японії з квітня минулого року. Переїхати в острівну державу запропонувала подруга. Вони не мали гаранта, але все ж зателефонували у японське посольство у Варшаві, щоб поцікавитися умовами переїзду для українців. Через п’ять днів біженцям повідомили про безкоштовний літак з Польщі. Ним українка й полетіла у країну вранішнього сонця. Перших три місяці Олена жила у готелі, який оплачувала держава. Потім отримала соціальне житло – квартиру в Токіо.
Олена має медичну страхівку. Умови для мігрантів без гаранта такі: 70% послуги оплачує держава, а 30% – потрібно самому. Щоправда, за словами жінки, і ці витрати можна повернути: «Японія прекрасно ставиться, вони дають нам житло, невеличку фінансову допомогу, на яку можна жити. Я їм дуже вдячна. В японців нереальне серце, вони дуже підтримують, дуже відчувають цей біль».
З перших же днів у Японії Олена почала шукати роботу. До великої війни вона працювала у харківському планетарії. Тож перший свій лист жінка написала у космічне агентство. Там їй повідомили, що місця немає, але погодилися розіслати її резюме у місцеві планетарії, каже біженка: «І вони почали мені відповідати, купа листів японською мовою, через перекладач читаю, відповідаю. Хтось просто підтримує Україну, хтось щось запитує. Про роботу, проекти – мови немає, бо в Японії треба японська мова».
Але так Олена познайомилася з іноземними колегами і почала відвідувати планетарії. «Мені було в кайф побачити японський планетарій, побачити їхню техніку, вона відрізняється від нашої, вона класна, вона більш нова, більше можливостей, кнопок. І в один момент в одному з планетаріїв кажуть: «А давайте ви нам що-небудь розкажете українською мовою. Ми нічого не зрозуміємо, ми просто хочемо послухати, як воно». Вони увімкнули зорі – і я почала розповідати. І вони такі: «Вау, а давайте спільну програму». Я кажу: «А давайте!», – пригадує вона. Тепер Олена пише тексти і проводить заходи. Свою частину веде українською, а її колега озвучує сказане японською. За цей час біженка мала вже 16 виступів у планетаріях в різних куточках країни.
Олена зізнається, що без підтримки місцевих їй важко було б адаптуватися і реалізуватися. Поміж роботою українка вивчає японську мову. Один з місцевих професорів запропонував їй онлайн-уроки, щоб тренувати вимову. Натомість Олена навчила його дружину, оперну співачку, пісні «Ніч яка місячна». Нині вона виконує її на сцені.
«Протилежні культури, люди». «Всі рідні казали: «Куди ти їдеш? Як там буде?». Я розуміла, що треба щось зробити для доньки, в неї була підвищена тривожність», – пригадує Марина Іващенко. Наприкінці травня минулого року вона з донькою Мартою покинули рідну Київщину. На запрошення подруги переїхали у Японію. Саме вона стала для них гарантом. Так називають людину, яка бере на себе відповідальність, якщо у евакуйованих виникають фінансові чи інші труднощі. Ним може бути як японець, так і українець.
Марта – була першою людиною з інвалідністю, яка прибула до Японії з України. У ранньому віці лікарі поставили дівчині діагноз – дитячий церебральний параліч – порушення, що, зокрема, впливають на здатність самостійно ходити. З дитинства вона пересувається на колісному кріслі. Марина з донькою поселилися у місті Ґотемба, що за 95 кілометрів від Токіо. Місто розташоване біля підніжжя Фудзі – найвищої гори в країні, яка виникла внаслідок багаторічної вулканічної активності. Українці милувалися цими краєвидами з вікна квартири, яку їм місцева влада надала безкоштовно.
Від держави Марта отримала електричне крісло колісне, стілець для душу і медичну страховку, каже біженка: «Медицина для всіх однакова. Там всім дають страховку. Платиш раз на місяць внесок. Він різний. Перший місяць десь тисяча гривень, потім по 500 гривень, все залежить від віку. Ти маєш знижку, але медицина все одно платна. Зрозуміло, що в них є дуже великий досвід після Хіросіми з онкохворими. Але медицина в Україні краща».
З перших днів Марина почала вивчати японську мову. Допомагали їй у цьому японці, які безкоштовно проводять заняття для евакуйованих. Також жінка відвідувала онлайн-школу. Українка розповідає, мовний бар’єр – це найбільша проблема. Не всі місцеві знають і розуміють англійську, а з телефонним перекладачем траплялися кумедні ситуації, пригадує Марина.
Марина – за фахом психолог і арт-терапевт. У місті, де вона жила, проводила заняття з малювання для японських дітей і дорослих. А ще біженка робила невеликі сувеніри, які дарувала місцевим на знак подяки за те, що прихистили її і підтримують Україну. Це були ляльки-мотанки чи іграшки на ялинку у синьо-жовтих кольорах.
«Не пам’ятаємо, щоб Японія надавала таку підтримку іншій державі». З початку широкомасштабної війни в Україні острівна держава прийняла трохи більше 2,5 тисяч українських біженців. Нині в країні залишилося близько 2 100 осіб, за даними Надзвичайного і Повноважного посла України в Японії Сергій Корсунського. Здебільшого це – жінки, діти і пенсіонери з Донецької та Луганської областей. Є і чоловіки, яким вдалося виїхати разом з родинами з окупованих територій через Росію. Усі вони мають статус «евакуйованих».
Близько 30% біженців знайшли в Японії роботу. За словами Сергія Корсунського, евакуйовані працюють на хлібопекарнях, підприємствах торгівлі та сільського господарства. Є випадки, коли українці викладають у японських університетах – англійську мову.
«Абсолютна більшість – це жінки і діти, тому і працює не так багато, не всі мають можливість працювати, бо є діти. Люди мають професії після вищої освіти, і не на сто відсотків їх задовольняє така робота [фізична праця], але іншого варіанту поки що немає. Поки ви не здасте певний рівень японської мови, важко розраховувати на роботу за кваліфікацією. Тим не менше, навіть та зарплата, яку вони отримують, в принципі, дає можливість не відчувати особливих обмежень на придбання їжі, ліків і таке інше», – каже дипломат.
Понад 80% громадян острівної держави, твердить дипломат, засуджує війну Росії проти України, тому японці позитивно ставляться до того, що їхня держава надає притулок українцям. Сергій Корсунський каже, що навіть місцеві не розуміють, чому саме з українцями стався такий позитивний міграційний прецедент. Щоправда, припускає, на такий результат могли вплинути історичні паралелі. Наприклад, захоплення Росією Курильських островів. Україна, до слова, визнає їх територією Японії, яку окупувала РФ.