Народний дім або ж «перлина над Сяном», як його ще називають, — унікальна будівля у центрі Перемишля. Майже 120 років тому його збудували українці як храм-символ воскресіння Русі-України. Історія будинку довга, непроста та водночас цікава — на початку XX ст. тут зі сцени лунали пісні у виконанні Соломії Крушельницької, а Іван Франко читав тут свого «Мойсея». Вже через століття у Домі почали виступати та вести дискусії як українські, так і польські культурні діячі, митці, історики та науковці. А після 24 лютого 2022 року сцена Народного дому стала прихистком для тисяч українців, які тікали від війни. Сьогодні Народним домом опікується «Об’єднання українців у Польщі» — громадська організація автохтонних українців. Уже більш як 30 років діяльність цієї організації направлена на розвиток культури, освіти й громадської активності, а також польсько-українського діалогу.
Наші колеги з “Громадський Простір” поспілкувалися з Ігорем Горківим, головою Перемиського відділу «Об’єднання українців у Польщі» та керівником Українського Народного дому у Перемишлі — про громадський рух українців у Польщі, історію Народного дому та як громадські активісти прикордонного міста допомагають долати гуманітарні виклики, спричинені повномасштабною війною в Україні.
Нижче пропонуємо дещо скорочений переказ зазначеного спілкування, детальніше за посиланням на ресурсі Громадський Простір.
Як та чому виникла громадська організація «Об’єднання українців у Польщі»? Знаємо як виглядає сьогодні кордон між Польщею та Україною. Раніше на території теперішньої південно-східної Польщі жило чимало українців. Після Другої світової війни приблизно півмільйона українців були депортовані з цих земель у радянську Україну, а на їх місце привозили поляків з України. Вже у 1947 році відбулася операція «Вісла». Українців, які ще залишилися в південно-східній Польщі, виселили на західну і північну частину Польщі — на так звані Повернуті Землі. Метою останнього виселення була швидка полонізація українців у Польщі. Для нашої громади це був складний час.
«Українське суспільно-культурне товариство» було досить сильною організацією, водночас повністю підконтрольною владі. У Товаристві було багато донощиків, багато людей, підісланих ззовні до організації, які мали контролювати організацію. Були там й ідейні українські комуністи, частина яких приїхала із радянської України, щоб творити цю структуру. Але це не були демократи чи прихильники дисидентського руху. Була велика група свідомих українців, патріотів, які хотіли працювати для української громади. Організація так функціонувала до 1989 року, до початку демократичних змін. Вже тоді вона була дуже сильно скомпрометована саме через підтримку тої старої політики. У 1989 році почалися демократичні зміни в Польщі, і найактивніші члени організації вирішили, що УСКТ треба закрити — з цією назвою було неможливо функціонувати у новому демократичному суспільстві.
Однак потрібно пам’ятати, що ця організація в найскладніший момент дозволила українцям зберегти себе. При ній творилися гуртки, різні читацькі клуби, видавався тижневик «Наше слово», який і до сьогодні виходить, створювалися пункти навчання української мови. Люди знали, що Товариство підконтрольне, але це був єдиний спосіб публічно реалізувати себе як українців.
В лютому 1990 року, на руїнах УСКТ, було створено «Об’єднання українців у Польщі». Згідно зі статутом, діяльність цієї організації направлена на збереження та розвиток ідентичності українців у Польщі, промоцію міжнаціонального діалогу тощо. В більшості такі об’єднання українців утворюють етнічні українці. Зокрема у Польщі є Закон про національні українські меншини, який визначає, що до національних меншин належать ті, які живуть на території Польщі від 100 років, а українці на території східної Польщі живуть від завжди.
Є ще «Українське товариство в Любліні». Ця організація в основному займається Любліном, Люблінським воєводством та Холмщиною — там є своя специфіка, і все функціонує трохи по-іншому ніж там, де українці були депортовані. До найбільших організацій належить і «Союз українців Підляшшя». Ця організація має інші виклики, адже на цій території не було депортацій: зовсім інша ситуація, коли ти живеш на своїй землі від завжди і тебе не виселяли. Також діє Фонд «Наш вибір», який управляє Українським Домом у Варшаві [з 2022 року «Наш вибір» перейменовано у Фонд «Український дім»].
Народний дім у Перемишлі — важлива сцена Галичини. Український народний дім був побудований в Перемишлі у 1904 році товариством «Український народний дім». Після скасування панщини люди почали більше думати про національну справу. Тут лунали політичні заяви про те, що «ми тут, в Перемишлі, є таким самим народом, як ті, хто живе в Києві», адже є спільна мова, спільний фольклор, церква, обряд і так далі. Політичні нації наприкінці функціонування Австро-Угорської імперії почали більше заявляти про свою ідентичність.
У Львові Народний дім почали будувати ще в другій половині ХІХ століття, а тут, у Перемишлі, найпізніше — на початку ХХ століття. Але за темпами робіт, це був найшвидше побудований Український народний дім в Галичині. Лише за півтора року! Це показує потенціал місцевої громади, і не тільки в Перемишлі, але і навколо, де села переважно були українськими. Один з активних лідерів громади Теофіль Кормош переконав людей, що треба мати свою візитну картку — Український народний дім. Він переконав вкласти в це свої гроші, і звичайно тоді взяли ще й кредити, але все ж таки це мав бути дуже великий авторитет, якщо такий будинок побудували за півтора року.
Коли будували Народний дім, то його будували як храм воскресіння Русі-України. Навіть купол побудували так само як для церкви. Вони відчували, що, по-перше, якщо ми є окремий народ, то маємо мати свою державу, а побудова такого будинку є знаком, який передбачає, що це відбудеться. І вони це реалізували в практичному вимірі. На фасаді ви можете бачити синьо-жовті орнаменти, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України, від Сяну до Дону, із написами про відродження України. Коли читаю все це зараз, коли йде війна, то десь там всередині це зачіпає. Будинок збудували дуже сучасним та з найгарнішим театральним залом в центрі Перемишля, і він належав українській громаді.
Будинок був дуже важливим центром української культури, а також трохи бізнесу — тут були і крамниці. Тут дуже часто виступали українські театри. Тут виступали Лесь Курбас, Соломія Крушельницька, Іван Франко. Це була дуже важлива сцена в Галичині.
Що змінилося у 2011 році, що українцям повернули Народний дім? Прийшло рішення міської ради. Того року Міська рада проголосувала за рішення продати Народний дім «Об’єднанню українців в Польщі» як найбільшому представнику української меншини за 1% від вартості. Згідно з законом, передати безплатно його не могли, а лише продати, надаючи 99% знижки. Очевидно, що нас, як громаду, трохи обурило те, що своє прийшлося відкупити, але іншого виходу не було. Так «Об’єднання українців в Польщі» стало власником будинку. Це рішення було також пов’язане з питанням повернення Польського дому у Львові полякам.
Три покоління людей, які берегли цей будинок та які в найскладніший момент були з цим будинком, на жаль, вже не всі можуть бачити ті зміни, які відбуваються тут — ремонт та відродження Народного дому.
Дім — відкритий для всіх. Ще коли у 2011 році у Народному домі зустрічалися українські активісти, які вже понад 20-40 років діяли у громаді, та розмовляли про те, якою має бути функція цього будинку, то було розуміння, що він має бути відкритим для всіх мешканців міста. Тобто, ми двері не закриваємо, а тільки відкриваємо. На мою думку, це неймовірний підхід.
Після ремонту одного із поверхів, тут почали відбуватися відкриті заходи: культурні та освітянські. Поляки долучаються щораз більше. Наприклад, ми приєднали Дім до всесвітнього заходу «Ніч музеїв», і на цю подію не приходять українці, а лише поляки. У перший рік прийшло 120 людей протягом двох годин, і ми були вражені. Наступного року — 300, потім майже 400 протягом двох годин. Ми спілкувалися, розбудовували взаємні стосунки.
Війна та допомога мільйонам українців у Польщі. Війна змінила все. Рівень політичної напруги, який був між Україною і Польщею, дуже знизився. Польща почала дуже сильно підтримувати Україну, і усвідомлення спільного ворога також має значення.
В 1995-1996 роках громадяни України в Польщі здебільшого були заробітчанами. Після Помаранчевої революції українці в Польщі щораз частіше були викладачами, менеджерами, айтішниками тощо. А Революція Гідності та введення безвізу повністю змінили профіль середньостатистичного громадянина України. Наприклад, в цей період на травневих вихідних в ресторанах Перемишля було чути тільки українську мову. Тобто громадянин України став у Польщі туристом, студентом, науковцем, який ходить в ресторан, спить в готелі, купує квитки до музею. Це була така помітна зміна. Запуск поїзда Київ-Перемишль теж зіграв свою роль.
Що стосується нашої організації, то наш напрямок не змінився, але війна прискорила певні етапи.
Під час Революції Гідності та коли почалася війна, поляки, і зокрема перемишляни, дуже сильно підтримували Україну. Дуже багато поранених з Майдану лікувалися у Перемиських лікарнях. Тому ми не сумнівалися, що Перемишль підтримає українців, якщо почнеться повномасштабна війна. Так додався ще один напрямок роботи в нашій організації — підтримка воєнних біженців.
Початок повномасштабної російської агресії. Прийшов лютий минулого року. Ми зустрілися з керівництвом організації та розробили план на випадок повномасштабної війни. Ми вирішили, що Дім має бути відкритий, і що тут можемо зробити короткотерміновий хостел. Напруга зростала, ми знову провели зустріч та розпланували, хто за що відповідає, на кого можна розраховувати. У нас була база із 70 волонтерів, які б допомогли, також мали 24 ліжка. Це ми так собі уявляли…
24 лютого зранку я вже був у Народному домі. Сюди прийшли учні з української Школи імені Маркіяна Шашкевича, і ми почали готуватися, розставили ліжка… Спочатку було 24 ліжка… А потім 50, 80 ліжок… Протягом пів року тут спало понад п’ять тисяч людей у театральній залі. Таким хостелом ми пробули близько пів року. Було повне забезпечення. Люди могли перебувати тут максимально добу, адже на кордоні залишалось двісті тисяч біженців, це була постійна ротація. Така діяльність була офіційною — ми повідомляли місцеву владу і владу в області. Також все було погоджено із санітарною станцією — вони знали, що ми роздаємо їжу, наші працівники та волонтери проходили необхідні обстеження, щоб це було безпечно для всіх.
Через пів року ми розуміли, що не можемо не приймати далі людей. Тому ми знайшли іншу локацію. Спонсори допомогли відремонтувати частину будинку, де сьогодні діє хостел для біженців. Він знаходиться у центрі міста, і там кращі умови — є три кімнати та великі вікна. Там постійно ночують люди. Також недавно ми відкрили ще один шелтер, терміном на 2-3 місяці проживання, для людей з інвалідністю. Це люди, яким і до війни в Україні бувало важко, а зараз їм потрібно більше часу для адаптації.
Наші спонсори — це CARE International, Oxfam, Польська гуманітарна акція, також є приватні спонсори. Сьогодні відчуваємо, що обсяги цих коштів зменшуються, і для медіа це вже не так «привабливо», бо немає 30 000 людей на добу в Перемишлі. Але кожного дня з України до Перемишля прибуває 1,5-2 тисячі людей, і частина з них потребує допомоги та підтримки. Ми розширили нашу діяльність на підтримку біженців: це юридична, психологічна та медична допомога у нашому шелтері. Інколи нам телефонують з лікарень, бо мають пацієнтку, яка потребує перекладу, і наші люди їдуть, щоб допомогти. Наша допомога потрібна кожного дня, і це стосується питань від народження до смерті. Ми допомагаємо і жінкам, які народжують тут, і в організації кремації, похоронів для тих, хто помирає.
Які ще активності реалізує «Об’єднання українців в Польщі» для українців у Перемишлі? Ми також організовуємо навчальні курси польської мови, щоб допомогти в адаптації. Загалом все те, що ми робили до великої війни, всі наші інтеграційні заходи для громад, ми вирішили продовжити та навіть збільшити. Тому що це хороший інтеграційний фактор — багато людей з України приїжджають до нас, питають, чи є українська книжка, чи можна купити книжку українською для дітей, чи є бібліотека українська. То ми створили бібліотеку. Маємо і майстер-класи, частину яких проводять інструктори, які приїхали до Польщі у зв’язку з війною. Це допомагає місцевій польській громаді познайомитися з воєнними біженцями, щоб уникнути непорозумінь на національному ґрунті. У нас період виборів, і фактор присутності мігрантів можуть використовувати у негативному значенні — що «краще їм допомагати там, в Україні, а не тут».
Ми вирішили, що якщо ми принаймні дозволимо людям познайомитися, то тоді дехто може зрозуміє, що біженці тут не тому, що їм так захотілося чи щоб обігнати нас в черзі до лікаря. І це дає ефект — українські воєнні біженці краще адаптуються, поляки мають змогу з ними познайомитися, а українська меншина є таким містком, який це об’єднує.
Чи відчувається напруга-втома від сьогоднішньої ситуації? Зараз я задоволений тим настроєм, який є. Ми припускали, що у такому прикордонному місті буде велика втома від людей, але загалом все досить спокійно. До війни українська автохтонна меншинна громада налічувала 2,5 тисячі людей. Була і частина українців, які приїхали для заробітку, і ми не знаємо, скільки їх було. Не всі мали бажання приходити до нас. Зараз неофіційно кажуть, що кількість українців могла зрости на 8 тисяч. Для міста, яке мало 60 тисяч, це досить багато.