Українська письменниця Вікторія Амеліна стала 13-ою жертвою ракетної атаки у Краматорську… Вона померла 1 липня у лікарні Мечникова у Дніпрі.
Про це повідомляється у Facebook, зокрема про це пише журналіст Георгий Сонин.
“Вікторія знаходилася в Краматорську з колумбійськими журналістами і займалася збиранням матеріалу про військові злочини рф”, – уточнюється в його повідомленні.
Вона робила літературний фестиваль в Нью-Йорку, писала книжки, збирала свідчення щодо російських злочинів… Вона їздила в Капитолівку, до батьків дитячого письменника Володимира Вакуленка, і знайшла його закопаний під деревом рукопис, який наприкінці цього червня презентувала на Книжковому Арсеналі у Києві.
Знана в усьому світі письмениця Оксана Забужко також висловила скорботу:
“…Так, ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил – його власної історії – було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження. (Я довго вірила, що цим разом ми його уникли – що заготовані москвинами при вторгненні “списки на знищення” для кожного міста, мобільні крематорії й мішки для масових могил пропали марно). Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид, назвала його на ім’я – в тій самій передмові до Вакуленкового Щоденника, котру сьогодні цитують усі”.
Пані Софія Безверха, директорка у Krapka krapka пише:
“…за кілька днів до цього вона презентувала на Книжковому арсеналі щоденник зак@тованoгo дитячого письменника Володимира Вакуленка. Ви знаєте, він його написав у перші дні окупації в рідній Капитолівці, знаючи, що його здадуть свої ж. Ви знаєте, що саме Вікторія знайшла його тоді, у сирій землі деокупованої Ізюмщини.
Фраґменти із передмови:
«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загuблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.
За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться. … збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстрiлянoго Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убuvaють, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му…
… Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.
Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ».
Вікторія Амеліна пішла з життя 1 липня, у день народження Володимира Вакуленка.
Україна сиротіє з втратою кожної своєї донечки чи сина, кожну таку рану не загоїть вже ніщо…