Антонія Цвід, українська поетеса, прозаїк і громадська діячка. Авторка двох десятків різножанрових книг, член НСПУ, Товариства «Просвіта», Міжнародного руху «Poetas del Мundo», а також – товариства «KulturLeben», Центральної спілки українців Німеччини в Берліні. Володарка Міжнародних літературних нагород, серед яких німецько-французька ім. Антуана де Сент-Екзюпері. В січні 2023 року за творчу діяльність в Німеччині письменниця відзначена «Золотим дипломом».
Творчо працюючи в Берліні, підготувала до друку книгу письменницьких розвідок «Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання», що побачила світ у львівському видавництві «Піраміда». Це видання є своєрідним продовженням її трилогії – роману-перфомансу «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка».
Нещодавно письменниця розпочала благодійний тур європейськими країнами, метою якого є підтримка поранених українських воїнів, які перебувають на реабілітації за кордоном. Вона презентує поезію воєнного періоду та книгу своїх письменницьких розвідок про Тараса Шевченка в Берліні, Парижі, Будапешті, Афінах… Напередодні зустрічі з Антонією Цвід у Празі пропонуємо інтерв’ю з письменницею.
– Пані Антоніє, як відомо, перші презентації вашої нової книги, а також поезій відбулися вже в українській громаді Німеччини та в Берлінській організації «KulturLeben». Нещодавно Ви також мали виступ перед учасниками XIV З’їзду Європейського Конгресу Українців у Берліні, а щойно повернулися з Парижа, де мали душевний прийом. Розкажіть, як взагалі виникла ідея європейського туру?
– Перша моя творча участь в роботі Світового Конгресу України відбулася ще у Львові 2017 року, коли вийшло друком моє трикнижжя про Тараса Шевченка «Возлюбленик муз і грацій». Тоді ж романи розлетілися по різних континентах. А виступ на XIV З’їзді Європейського Конгресу Українців в Берліні став стартовим майданчиком для благодійного туру Європою. Вже відбулося кілька вечорів у Берліні та Парижі.
Як винила ідея туру? Мені не давало спокою запитання, що я можу зробити в ці часи лихоліття для рідного народу? Я – поетеса, прозаїк – можу проводити благодійні презентації своїх книг на підтримку наших воїнів, принаймні тих, які перебувають у госпіталях за кордоном. Для початку я планую після першого етапу презентацій в різних столицях Європи, які завершую до кінця червня, разом з ЦСУН в Берліні, членом якої я відтак є, та її очільницею Людмилою Млош, розпочати відвідини госпіталів, що організація робить регулярно, і зробити особистий внесок в підтримку наших поранених військових, а також подарувати їм свої книги. Я написала вірші й поеми про війну. Але крім того, я підготувала книгу письменницьких розвідок «Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання». В її основу лягли багаторічні дослідження, які відкривають невідомі сторінки життя нашого Пророка. Дискусії навколо сучасних версій про життя й кохання Тараса Шевченка спонукали мене глибше вдатися до вивчення версій дослідників, думки яких часто суперечать одна одній. Відкриваючи в Шевченкові все більше земного, людяного, маємо ширше осягнути його геніальність.
Так і зародилася ідея цього туру столицями Європи – презентації своїх поезій і письменницьких розвідок про Шевченка. Люди з різних країн запрошують мене. Ось і вчора несподівано отримала запрошення провести вечір в Словаччині… Я з радістю відгукуюся на бажання українських громад і іноземних читачів з різних країн.
– Зустріч з українською діаспорою Чеської Республіки відбулася в славетній Празькій Криївці. Що приваблює Вас у Празі?
– Насамперед вабить у же саме слово «Криївка», бо ж свого часу написала книгу про неймовірну поетесу і зв’язкову УПА Катерину Мандрик-Куйбіду й криївки. До речі, вже з її спогадів, які описувала в книзі, добре знала, на які моторошні тортури спроможні росіяни, який їхній справжній менталітет. За Григорієм Сковородою українцям притаманна «філософія серця», а росіянам – «філософія розуму». Ми живемо серцем, а вони – розрахунком. Ми – мирна нація, а вони – загарбники. Коли вийде перевидання цієї книги, мабуть, у вашій «Криївці» відбудеться ще одна презентація…
– Поза сумнівом.
– Звичайно, вабить і неймовірна краса Златої Праги, її історія… Багато культурних та історичних зв’язків здавна єднають Україну та Чехію. В Празі знайшов свій останній прихисток мій улюблений український поет, земляк Олександр Олесь. Кілька років тому мені випала честь разом з колегами промовити слово над його могилою під час перепоховання в Україні.
Свого часу Шевченко, головний персонаж моїх романів та письменницьких розвідок, був добре обізнаний з творами чеських та словацьких слов’янофілів: Вацлава Ганки, Яна Коллара та Йозефа Шафарика. Про останнього автор «Кобзаря» вперше почув від Йосипа Бодянського в Москві в 1844 році. Професор саме повернувся з Праги, де певний час працював під керівництвом Шафарика. Здається, саме від нього він привіз і дав погортати Тарасові літопис Самійла Величка. Цей епізод я описала в своєму романі «І темнії ночі, і ласки дівочі», що входить до трилогії «Возлюбленик муз і грацій». Шевченко присвятив Шафарикові поему «Єретик», яка була видана окремою книжкою в оригіналі (латинкою) з паралельним перекладом на чеську мову Франтішка Тихого. Хоча слов’янські теми в творчості Тараса Шевченка з’являлися ще до зустрічі з Бодянським, зокрема, в поемі «Гайдамаки» (1841), але його вплив на молодого поета був незаперечним.
– Як Вам вдалося за таких скрутних умов завершити роботу над своїми дослідженнями ще й видати їх? Можете назвати тих, хто морально й матеріально в цей важкий для України час підтримав вашу титанічну працю, яка забрала не один рік вашого життя? Вам довелося працювати над нею навіть за кордоном, де опинилися через війну. Чи не перевелися ще в Україні меценати, якими ввійшли в історію Острозькі, Терещенки, Ханенки, Симиренки, Алчевські?
– Дуже непросто нині й писати, і видавати. Я дякую Богові за людей, які підтримують письменників сьогодні.Це люди, які розуміють, що підтримка духовності українського народу – це також задля нашої Перемоги. Звичайно, тут не йдеться про те, що статки цих благодійників можуть рівнятися зі внесками наших колишніх меценатів, яких ви назвали. Нині це насамперед люди культури й науки, які розуміють вагу й потребу такої підтримки. Мені приємно і Вам подякувати за підтримку мого видання, хоч я, здається, навіть і не просила…
– Я завжди з радістю підтримую ваші праці, знаючи їхню вагу – і не так важливо: поезія це чи проза, чи ось таке письменницьке дослідження…
– А все ж, це вказує на високий рівень свідомости людини. Хочу низько вклонитися й іншим меценатам. А це насамперед журналістка зі США Галина Угрина та її чоловік пан Михайло. Вони підтримали вже друге моє видання. А ще такі жертовні люди, як письменниця Галина Кавка з Огайо (США), голова НСУН в Берліні Людмила Млош. Особлива моя вдячність моєму землякові академіку Василю Кременю, який не лише мудрим словом, а й ділом підтримує мої видання. Намагається сприяти мені також Ярослава Хортяні з Будапешта, експрезидент Європейського Конгресу Українців. Певна, що ці імена увійдуть до золотої скарбнички української жертовності задля високої духовності нашого народу.
Духовна присутність Тараса Шевченка завжди зі мною. Навіть у найважчий час отримала запрошення голови Центральної спілки українців Німеччини пані Млош на непересічну подію – висадження пагона верби Тараса Шевченка, привезеного з Казахстану, за участи представників українського посольства та мерії міста Оранієнбурґ, неподалік Берліна. На урочистій церемонії я розповіла історію цієї верби, яку поет виламав, йдучи етапом на Мангишлак. За спогадами Б. Залеського, він зустрів Тараса під Оранієнбурґом скривавленого, і той розповів, що його понесли коні в Губерлінських горах і мало не вбили. Певна, та палиця була в крові поета, тож і проросла в Мангишлацькій пустелі. Відтак я відчула потребу засісти за робочий стіл.
– Пані Антоніє, Ви починали як поетеса і видали чимало поетичних збірок. Ваша громадянська лірика – наснажено патріотична, філософськи осмислена, проте ще на зорі незалежності України українські, а також польські чи німецькі критики назвали Антонію Цвід засновницею саме філософсько-еротичного напряму в сучасній поезії. Ваші вірші, як не дивно, єдиної із сучасних європейських авторів, увійшли до польської антології «Перли лірики європейської» в когорті таких світових імен, як: Сапфо, Петрарка, Шекспір, Байрон, Гете, Гейне… Як це сталося?
– Так, моя поезія була гаряче сприйнята в Польщі. На Міжнародному поетичному фестивалі в Познані поет Едмунд Петрик наголосив: «Ми звикли до того, що зірки любовної лірики приходять до нас з Парижу, а тепер, слухаючи поезію Антонії Цвід, розуміємо, що – з Києва». До речі, до згаданої Вами антології потрапила також мініатюра з першої моєї книжки «Проспект Любові»:
Душа – немов морська стихія!
У саме серце б’є прибій.
Ні слова не скажу тобі я,
Лиш захоплю тебе, як хвиля,
і утоплю – в собі.
Коли мені упорядник книги Олександр Навроцький на наступному Міжнародному поетичному симпозіумі у Варшаві вручив два примірники цієї книги в присутності моїх колег Юрка Андруховича й Оксанки Забужко, я почувалася досить незручно. Ми тоді були молоді і лише входили в літературу. Вони несподівано взялися за прозу, а я ще вірила в свою поетичну зірку – надто бурхливий мала сплеск… Мене підтримали старші літератори: Микола Жулинський, Володимир Забаштанський, Петро Перебийніс, Любов Голота, Павло Мовчан, Борис Олійник, Ліна Костенко, яка рекомендувала мене до Спілки письменників України… Але я завжди трималася якось осібно, бо відчувала, що талант не мусить товктися в гурті, тож не бажала переходити на прозу. Можливо, я й помилялася… Коли б знала, що доля все одно винесе мене на гребінь романіста, публіциста – почала б раніше.
Тоді ж відбулася й моя перша презентація в Спілці письменників Західного Берліна за модерування поета Олафа Мюнзберга, який запропонував разом провести Бієнале української поезії в столиці Німеччини і скласти список поетів. І вже через півроку відбулося чотири вечори; мені випало презентувати свою філософсько-еротичну поему «Обертальний хрест або Філософія двох» в перекладі Анни-Галі Горбач разом з Ігорем Римаруком і Юрієм Андруховичем. Відбулися вечори й поетів-дисидетів Ігоря Калинця, Василя, Голобородька, Надії Кир’ян. Під час обговорення Юрко, який трохи розумівся на німецькій, шепнув мені: «Ти почула, щойно прозвучало: «Поезія Антонії Цвід настільки своєрідна, що важко віднайти аналоги в світовій ліриці». Це була несподівано висока оцінка моїх поезій німецькими літераторами.
Чому не еротичні, а саме філософсько-еротичні? Іноді дивуються, як це? Для мене ніколи не поставало завдання в поезії оголити людське тіло, що передбачає еротика. Мета моєї творчості полягає в тому, щоб розкрити сенс людського буття. Пізнання буття через інтимне начало в Природі, материнство, через боротьбу і єдність протилежностей, бо Він і Вона, або Інь і Янь, – це завжди боротьба і єдність. На цьому наголосив Ю. Андрухович у рецензії на мою поему «Обертальний хрест або Філософія двох» та поетичну збірку «Благовіст крізь відьмацький регіт», опубліковану в «Літературній Україні».
Час мого входження літературу – це був час єднання поетів материкової України та закордоння. Вперше на сторінках української преси з’явилися вірші Віри Вовк, Емми Андієвської, Марії Ревакович, Юрія Тарнавського та інших. Згодом їхні твори я включила до упорядкованої мною антології «Вольтова дуга. 50 українських поетів». На міжнародному поетичному фестивалі «Золотий гомін» звучало дивовижне українське слово з Бразилії, США та багатьох європейських країн. Тоді ж я прочитала для півтисячної аудиторії філософський вірш «…і я поступово у шкіру вогню перейду – в свій дух…», яким незабаром відкрився журнал «Сучасність», що тоді виходив у Нью-Йорку. Не знаю, за чиєї ініціативи, але пам’ятаю, що добірку віршів у мене попросила саме Віра Вовк з Бразилії. Наш нині всесвітньо визнаний художник Іван Марчук навіть передав мені гонорар зі США і ми цю подію відзначили в малярні на Андріївському узвозі.
А згодом Іван Дзюба якось зізнався мені в письменницькому гурті, що п’ять примірників моєї поетичної збірки «Зоря на два голоси» завіз до США. Вона й стала предтечею моєї суто філософської лірики, яку схарактеризували в своїх рецензіях літературні критики Дмитро Дроздовський, Микола Славинський, Петро Кононенко, Іван Драч та інші. На прес-конференції в УНІАНі досить ґрунтовне слово сказав Микола Жулинський, особливо Михайло Наєнко, який звернув особливу увагу на мою рок-феєрію «Корона Євпраксії» про внучку Ярослава Мудрого Євпраксію, яка стала імператрицею священної римської імперії Адельгейдою, вийшовши за Генріха-ІV. Оце, так би мовити, коротко про початки мого входження в велику літературу… Ви мене «зачепили за живе», то я Вам і «врізала» всю правду-матку. (Усмішка).
– Чи маєте творче кредо? Звідки у вас філософські мотиви в поезії? Чому звертаєтеся до них у віршах?…
– Моє життєве і творче кредо збігаються. Мене завжди цікавило, для чого людина прийшла в цей світ? Я захоплювалася філософією і шукала відповіді у Фрейда, Фрома, Канта, його теорії про піднесене, в Шопенгауера і навіть Ніцше… Захоплювалася його твором «Так казав Заратустра», але сприймала його лише як блискучий поетичний твір, бо геть не погоджувалася із самою ідеєю – насправді Заратустра казав не так, треба читати Лева Силенка. А коли вичитала оте «ніцшеанське», що до жінки треба йти з батогом, то й втратила до нього інтерес. Так було і з Шопенгауером, який писав досить образно, але його фраза, що найниціший чоловік ліпший за найвишуканішу жінку, так розчарувала мене, що я взагалі втратила цікавість до його писанини… Справжній чоловік пізнається за ставленням до жінки. Як, до прикладу, наш Шевченко – він навіть затуркану наймичку, обожнював і оспівував у своїх мистецьких та літературних творах. Тож саме Шевченка я вважаю справжнім чоловіком. Можливо, саме звідси й інтерес, до історій його кохання.
Так ось на запитання, для чого явилася в світ людина, я знайшла деяку відповідь в епікурівському евдемонізмі: людина народжена для щастя. За гедонізмом кіренаїків – для насолоди. А філософи-екзистенціалісти – К’єркегор, Камю, Сартр – бачили сенс життя людини в екзистенції, тобто у вираженні власної сутности. Зрештою все це дозволило мені вивести для себе власну формулу: сенс існування людини полягає в тому, аби виразити власну сутність, тоді ти отримаєш від життя і щастя за Епікуром, і насолоду за кіренаїками. Оце і є моє життєве і творче кредо. Пошук себе і екстраполяція знайденого в собі у світ. Мікро- і макрокосм людини й взаємовпливи. І цієї формули я дотримуюся не лише в своїх філософських чи світоглядних віршах, а й у романі «Возлюбленик муз і грацій», що, на мій подив, помітив і відзначив у своїй розгорнутій рецензії на трикнижжя академік Петро Кононенко. Тарас Шевченко, як і Іван Франко чи Леся Українка в своїй творчості стали послідовниками кордоцентризму чи пак «філософії серця» Григорія Сковороди, якого я вважаю предтечею відродження філософії екзистенціалізму – якщо не брати до уваги античних мудреців. Він, як на мене, першим заговорив про піднесення внутрішнього світу людини.
– А що стало для Вас поштовхом до написання аж трьох романів про Тараса Шевченка під назвою «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка»? Про нашого українського Пророка і генія вже стільки писано-переписано, що, здавалося б, вже немає що додати…
– Як перейшла з поезії в прозу? Це був радше передбачуваний для мене процес. Наприкінці 90-х я написала рок-феєрію «Корона Євпраксії» й опублікувала в книзі «Гріховна таїна». Тоді ж відбулася і моя моно-вистава за філософсько-еротичною поемою «Обертальнй хрест або Філософія двох…», а також був відзнятий телефільм «Антонія Цвід і її «Обертальний хрест…». На прес-конференції професор М. Наєнко високо оцінив цей драматичний твір, піднісши його до рівня творів Лесі Українки. Це надихнуло мене і я вирішила написати ще щось у цьому дусі. Редактор моїх творів Анатолій Дупляк підкинув мені ідею спробувати щось написати про кохання Тараса Шевченка, бо я вже змалку знала його вірші з дідусевого «Кобзаря», за яким я, до речі, навчилася читати ще до школи. Мені захотілося відтворити три етапи кохання поета: до, під час і після заслання. Я почала навіть писати римовану річ. Але матеріалу назбиралося так багато, що я не могла з ним впоратися, він вилазив за рамки жанру як те тісто з діжі… Я з рік мучилася: то скорочую, то доповнюю, то знов скорочую. Із віршованого варіанту вже перейшла на прозовий. Це були справжні муки творчості… Саме цим можна пояснити римовані вкраплення в тексти романів, що зробило, як зазначають критики, його оригінальним.
Зрештою, коли ми з редактором трохи його «причесали», вирішила показати провідному шевченкознавцеві, заступнику директора Інституту літератури АН України Сергію Гальченку. Він передзвонив того ж вечора й каже: «Я так нареготався! Чудовий Ваш роман». Ага, думаю, роман! І справді, це ж роман! А роман має бути ширшим – у нього більше можливостей! Я з радістю заходилася повертати ті шматки, які так болісно мусила викидати. І коли отямилася, помітила, що маю два романи: перший і третій, а середини нема! Без цього життя Шевченка неповне!
Отож, засукавши рукави, занурилася я знову в архівні матеріали, спогади сучасників, листування… Мені здавалося, що я ніяк не зможу написати про життя Шевченка на засланні, що це безпросвітна сірість… Аж виявилося, що це не так! Шевченка ніколи не переставали кохати жінки, де б він не був. Я відкрила для себе чарівну татарочку Забаржаду, казашку Катю і багато цікавих історій із його життя. Так народилася третя книжка, тобто друга. І вже в 2017 році світ побачила трилогію загалом на 1200 сторінок з кольоровими та чорно-білими репродукціями малюнків Тараса Шевченка. Багато було хвилювань, бо вперше Великий Кобзар виступив як жива людина, зі всіма своїми людськими рисами, ніщо ж бо людське не було йому чуже. Та, хвалити Бога, отримала дуже схвальну пресу.
Посипалися позитивні рецензії і виступи на прес-конференції в Укрінформі та на презентаціях в Музеї літератури академіків Миколи Жулинського, Петра Кононенка, а також Сергія Гальченка, який написав передмову до трикнижжя, а також відомих письменників Любові Голоти, Василя Неволова, Петра Перебийноса, авторитетного літературознавця Дмитра Дроздовського… Зрештою трилогію було номіновано на Національну Шевченківську премію. Але, як мені сказав згодом один член комітету, спочатку твоя трилогія мала підтримку більшості, але потім «переважила» поезія Емми Андієвської… Мовляв: «Еммі вже за 90 років, а в тебе ще є час». Ні до кого не маю ніяких претензій – все від Бога. Ще маю час… але, чесно кажучи, вже не знаю, чи маю бажання.
– Вашу трилогію «Возлюбленик муз і грацій» критика назвала «знаковою подією в сучасній українській літературі», яку варто екранізувати, і вона витримала рекордних три видання. Здавалось би, тему вичерпано, вона мала нечуваний успіх, а отже, можна було б заспокоїтись… І раптом виходять ваші письменницькі розвідки «Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання», що відкривають світові святеє святих – маловідомі сторінки інтимного життя українського Кобзаря. Що це, данина моді, епатаж, чи спроба через дражливу тематику відійти від іконописного образу Шевченка?
–Ось і не вгадали. Ні мода, ні епатаж (цим я перехворіла ще в молодості, коли писала отой «Обертальний хрест або Філософія двох») і ніяка не спроба… Хоч таки хочеться вийняти Шевченка з Прокрустового ложа, у яке його ґвалтовно засунули московити, століттями володарюючи на нашій землі. Бажання розколоти отой цинковий пам’ятник, «прикрашений» голубами, і випустити з нього живу душу Шевченка-людини. Але скринька просто відчинялася: цією книгою я створила певний підмурівок під нову споруду, яка виросла на базі моєї трилогії «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка» – це ціла серія романів-кіноперформансів, яка ще має побачити світ. Ваша правда, я мала намір на цій трилогії й зупинитися, вже були б видані мої мемуари, які забуксували, а також незавершений художній сатирично-гумористичний роман. Але ж посипалися листи, запитання, побажання… Та ще й треба ж було світлої пам’яти Дмитра Павличка смикнути за язик – на одній зі столичних книжкових ярмарок (в приміщенні Олімпійського стадіону), він запитав: «Я обіцяю Вам прочитати всі три томи, але скажіть, чи написали Ви про ту дівчину, що ото з нею Шевченко прогулювався Лаврськими пагорбами?» Він так простягнув руку над головою й зобразив хвилі, а піднесені очі його якось особливо заясніли. Я не відразу второпала, розгубилася й не знала, що відповісти, але через пару хвилин мені дійшло. Я повернулася: «А, це Ви про ту дівчину, з якою його зустрів на пагорбах Олександр Чужбинський?» – «Саме так!» До поета підійшли читачі і я відступила, але ця коротка розмова не давала мені спокою: а й справді, хто вона така?
Вже стільки десятиліть шевченкознавці б’ються над цим питанням, а віз і нині там. Вже й на попівну Федосію Кошиць грішать, до якої Тарас сватався в Кирилівці. Так хіба ж їй попадя дозволила б до півночі, як згадує Чужбинський, гуляти з нареченим, та ще й з тим, який нещодавно вхопив від неї гарбуза?! Оце мене й засадило знову за архіви. Коли ж я знайшла для себе відповідь в Шевченкових листах до Бодянського та княжни Варвари Рєпніної, то прийшла до висновку, що це була Тарасова наречена із Седнева. Він же Бодянському так і написав, що мав уже в Києві ожениться, та Бог не вволив його волі й загнав на каторгу. Отже, була наречена, про яку сном духом досі ніхто не знає! І тут раптом, як Боже провидіння, мені зателефонував седнівський чоловік, Михайло Байдаков, і довірив свої таємні родинні реліквії, які дають підстави припустити, що Тарас Шевченко має пряму гілку свого родоводу. Я висунула версію, що з його прапрабабцею, чарівною вихованкою братів Лизогубів Марією Стадниченко Тараса назавжди розлучив арешт і заслання.
– Робота над книгою довела, що навіть понад півтори століття по відході у вічність Кобзаря українську громадськість все більше бентежить чимало питань про його особисте… І особливої уваги заслуговують сучасні дослідження шевченкознавців, які не припиняють пошуків нових відомостей про Пророка. Не дивно, що вони зацікавили Вас…
– Так, коли я працювала над тими «розкопками», відкрила чимало не відомих мені версій про долю Шевченка, які часом суперечать офіційним. Це змусило мене переглянути їхню правдивість на основі доступних мені документів. Я зрозуміла, що в мене є й чимало недоговореного в трилогії. Та й взагалі, збагнула, що починати романи про життя Шевченка треба не з моменту зустрічі його із Сошенком, як це було в моїм трикнижжі (перші роки життя було подано у вигляді спогадів), а з дня його народження. Так моя трилогія помножилася.
Але що спонукало написати й видати книгу своїх письменницьких розвідок? Я зрозуміла, що деякі використані в романах нові версії біографів поета в художньому творі читач може сприйняти за авторські домисли. Тож виникла потреба створити підмурівок для наступної серії романів – зібравши всі віднайдені версії докупи, видати книгу розвідок про кохання Тараса Шевченка. Бо ж не мною сказано, що кожна версія має право на життя. Хоч я враховую хибність окремих з них і, певно, що не використовую їх в праці над художніми творами.
Так, опираючись на архівні документи, спогади сучасників, листування поета та його твори, у своїх розвідках «Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання» я зібрала й проаналізувала на предмет відповідності реаліям найрезонансніші версії дослідників долі поета, намагаючись знайти відповіді на цілу низку запитань. Зокрема, чи справді кохана поета Ядвіга Гусиковська здала його польським повстанцям? Через яку жахливу таємницю графиня Анастасія Толстая знищила щоденник свого чоловіка? З якої причини Ганні Закревській повідомили про буцім смерть її дівчинки при народженні? Йдеться також і про стосунки поета з казашкою Катею, яку аксакали називають його любленицею, а також – з онукою генерала Ренні Анною, яка, за деякими дослідженнями, є останньою нареченою Шевченка.
В новій своїй книзі я намагаюся проаналізувати й такі питання особистого життя поета, як ймовірність аристократичного походження поета, а також те, чи бував Шевченко в Варшаві, чи навідував місця Конотопської битви і чи був знайомий особисто з Миколою Гоголем.
– Тобто ваша книга – це своєрідний підсумок, симбіоз нових пошуків сучасного шевченкознавства у царині поглиблення знань про особисте життя українського генія. А як вона відразу ж потрапила на сторінки часопису «Київ»?
До мене звернулася відома письменниця Теодозія Зарівна з запитанням, чи я не маю чогось цікавого до часопису «Київ», який вона редагує. А я щойно поставила крапку в рукописі цієї книги. Я їй спочатку скидала шматками, ще допрацьовувала, а потім вже скинула весь рукопис.
– Ви справді провели колосальну роботу, опираючись на архівні документи, а потім довго вагалися, чи варто взагалі оприлюднювати резонансні версії невідомих романтичних стосунків поета з коханими музами та нареченими. Професор Віктор Жадько в своїй передмові до книги зазначив, що ця книга «становить непересічне явище чималої ваги не лише в українському літературознавстві, а в історії української літератури». Якими були ще реакції критиків, можливо, істориків, шевченкознавців і просто пересічних читачів на ваші дослідницькі версії?
– Я щиро вдячна професорові Віктору Жадьку за таку безоглядну й щиру підтримку мого видання. Він ознайомився з рукописом і письмово, так би мовити, якби у вигляді внутрішньої рецензії, дав кілька вагомих порад, які я врахувала, виводячи остаточний варіант книги. Хоч, може, й не все в ній гладко, але не помиляється лише той, хто нічого не робить. До речі, в багатьох своїх статтях з книги я покладалася на дослідження цього неупередженого шевченкознавця. Вдячна також академіку Василю Кременю, який читав і схвалив цю книгу так само, як і мої попередні романи.
Книга щойно вийшла з друку, але на публікації в журналі, які я висвітлювала у Фейсбуці, було дуже багато схвальних відгуків, зокрема й від літераторів. Відразу вийшло й кілька схвальних рецензій і ваша, пане Крат, була першою, яку Ви опублікували в «Буквоїді». Мені було приємно читати ваші обґрунтовані висновки, а судячи з відгуків на вашу публікацію, читачам теж. Вийшла рецензія також науковиці Людмили Коткової в тижневику «Слово Просвіти», у якій вона наголошує на сенсаційності цієї книжки. А також цікавий допис письменника Володимира Гаптаря – своєрідний огляд всієї моєї творчости, починаючи з поетичних збірок і завершуючи трилогією «Возлюбленик муз і грацій» та цією книгою письменницьких розвідок. Вона була опублікована в «Українській літературній газеті» з передруком в одному з часописів. Надзвичайно багато було позитивних відгуків у Фейсбуці. Це був такий живий пульсуючий організм. Я згодом все ж опублікую їх у книзі своїх публіцистичних праць. Хоча припускаю, що можуть бути різні думки і судження – це природний процес. Так було і з моїм трикнижжям. Але істина завжди перемагає.
– Як, на вашу думку, співвідносяться між собою дві суперечливі особи – Шевченко як, з одного боку, талановитий митець, апостол правди, заступник знедолених, а з іншого – як перелюбник, який мав інтимні стосунки навіть із заміжніми жінками, що вважається в християнстві гріхом…
– На жаль чи на щастя, я не стала Колумбом у цій тематиці саме в плані біографічних досліджень (не беру до уваги свою художню трилогію «Возлюбленик муз і грацій»). Про це можна почитати і в інших сучасних дослідників долі Шевченка, скажімо, в книзі доктора наук світлої пам’яти Станіслава Росовецького «Сучасна біографія Шевченка», що вийшла 2020 року, тобто після моєї трилогії. В ній, за словами рецензентки Роксани Харчук, біограф «зачіпає не тільки проблему начебто аристократичної Шевченкової генеалогії з предками-опришками включно, його можливих позашлюбних дітей і культ романтичного кохання, котрий охоплює неймовірну кількість коханок і таємних дружин…» Нещодавно вийшла книга на цю тему науковця і шевченкознавця Володимира Поліщука, який мешкає в Черкасах – Тарасовому краї.
Та відповідь моя Вам коротка: в кожній людині земне є й божественне. Тарас Григорович був живою людиною, як і всі люди. Не ідеалізуй нікого й нічого в світі, – закликали ще стародавні філософи. Цей вислів наштовхує на думку, а чи не поневолили ми посмертно нашого Кобзаря, ідеалізуючи образ генія, свідомо чи підсвідомо роблячи поетові «ведмежу послугу»? Чи не створили Ідола, якого адекватно не сприймає нинішня молодь, і, мабуть, не сприйняв би сам поет, судячи з його чесної і людяної натури та вільнолюбства. Він ненавидів всяких ідолів і сам писав Варфоломієві: «Я тільки не фарисей і не ідолопоклонник». Тож творити ідола – це лише на шкоду авторитетові. Бо всякий ідеал – відлякуючий. Слідом за В. Сиротенком запитую: «Так, він не був святим. Помилявся і каявся. Але ж і на сонці є плями. Чому ж ми не хочемо бачити в Тарасові Людину? Чому відмовляємо йому в гріхах, які нині взагалі гріхами не вважаються?» Творчість є прерогативою вільних людей; раби творити неспроможні. Переконана, не можна відбирати волю навіть після відходу у вічність, бо це позбавляє всіх можливостей творити. А без творчости немає розвитку.
Жінка в уяві Шевченка завжди перебувала в ореолі святости. І він обожнював її красу на полотні чи папері. Більш ніж на півстоліття мистецькі еротичні твори Шевченка були заховані від поглядів любителів і знавців мистецтва – до ювілейних виставок 1924 року, і були репродуковані й представлені лише в радянському академічному зібранні творів 1964 року. Тобто – уявіть собі! – через століття по смерті Шевченка! Пройшовши школу Й. Рустема, який започаткував курс оголеної натури, а також перехопивши таємниці пензля майстра жіночого портрета Йоганна Лампі, (у присутності юного Тараса той змальовував його пані – баронесу Софію Енгельгардт, припускається, оголеною), Шевченко до кінця життя буде відданий темі зображення жіночої вроди.
«Оголені», «ню», «акти» й натюрморти зі скульптурними торсами належать до класичної західноєвропейської традиції. Проте Шевченко обробляв власне поле, ніким до того не оране. Здається, що від романтизму він, академік, у роботах, які не були виконані на замовлення чи «під салон», йшов дивним шляхом до модернізму! І одним з індикаторів цього «стрибка свідомості» була тема жіночої тілесності, котру не оминув жоден великий художник другої половини ХІХ ст.
Тарас Шевченко залишився вірний собі навіть, коли повернувся до Санкт-Петербурга, став академіком (офіційний статус) і створив всього за три роки власний графічний світ. Більший за обсягом, аніж його тогочасний поетичний спадок. Жінки ставали суттю його життя і музами його геніальних поем. Це, як на мене, й зробило із Шевченка генія і в поезії, і в живописі, і в житті.
Багато хто з наших недругів має бажання знівелювати велич і талант українського Пророка. Маю наголосити, про що зазначає у передмові і той же В. Жадько, що я в своїй книзі, розкриваючи пристрасне кохання поета до жінок, насправді стала на захист образу Шевченка, якому приписали бісексуалізм і інші несусвітні гріхи, якщо, скажімо, читати примітивного О. Бузину. Відомі деякі версії на цю тему й в американського професора Г. Грабовича в його книжці «Шевченко, якого ми не знаємо» чи Станіслава Росовецького «Сучасна біографія Шевченка». Останній взагалі запідозрив, що в відомій історії з прапорщиком Ісаєвим, який «лазив у кватирку» до дружини генерала Герна, Тарас Шевченко приревнував саме його, відчуваючи до нього платонічні почуття (?!), мовляв, не знайшлося там гарної україночки. Але на цьому я не буду зупинятися.
Я знову й знову наголошую, що мої концептуальні підходи суголосні з поглядами відомого літературознавця Євгена Сверстюка: «Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він – душа нашого народу. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми…» Не ідеалізуймо й не обожнюймо! Такої ж думки відомий дисидент Леонід Плющ, який зауважив: «Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вершини, очищати від намулу й бронзи ідолопоклонства, бесідувати з ним сучасною мовою. (…) Як це не парадоксально, але саме оте ідольське поклоніння, оте обрубання Шевченкового “листя” й “гілок” і призвело до того, що ми його не знаємо досі…»
Безумовно, саме «білі плями» в біографії Кобзаря стали Ахілловою п’ятою для стріл невігласів, чим намагаються скористатися недруги в боротьбі за душу українського народу. Існує ж неписаний закон: аби знищити націю, варто знищити її пророка і мову. Як зазначив академік Василь Кремень у передмові до мого видання: «В умовах сучасної аксіокультурної кризи актуалізується проблема переосмислення спадщини знакових постатей української культури, що пов’язано з пошуками націєтворчих духовних орієнтирів…». Образ правдивого Шевченка, давно назрів у суспільстві.
СпілкувавсяАнатолій КРАТ, Прага.
На світлинах: Погруддя Тарасові Шевченкові в Парижі (Франція); Зустріч з українцями Парижа, модерує Марина Препотенська; Висадження Тарасової верби в Оранієнбурзі (Німеччина): На Х1V з’їзді Європейського Конгресу українців (Берлін, Німеччина); Нова книга письменницьких розвідок про Тараса Шевченка.