Література українських іммігрантів– це не лише про здобування євро–долара або нелегку долю. Стереотип успішно ламає збірка поетичних пародій та афоризмів «Прометей поміж грудей» від письменника й публіциста з Праги Анатолія Крата, автора восьми виданих книг. Така назва невипадкова, бо майже половина творів у збірці – на еротичну тематику. Книжку ще влітку 2021 року випустило у світ київське видавництво братів Капранових «Зелений пес».
Анатолій вже 17 років мешкає в Чехії; в діаспорі відомий також своєю громадською діяльністю, зокрема, і як колишній редактор «Украгазети», і як теперішній «хрещений батько» керованої ним Фейсбук-групи «Українці за кордоном», а також як один із авторів часопису української діаспори Чехії «Пороги». А з іронією дружить давно, ще з тих часів, коли мав зовсім негумористичний фах, працював у Херсонській школі міліції. Вміння виявляти злочинців трансформувалося на літературній ниві: дотепним баченням творчості колег з письменницького цеху – «зірок» і тих, що лише сходять.
З автором «Прометея…» ми поспілкувалися онлайн.
– Ви вже дочекалися реакцій спародійованих Вами авторів? Чи були вони (не)сподіваними?
– Реакція більшості письменників, на яких я впродовж 40 років писав і друкував у різних часописах власні пародії, мені невідома. Але відгуки деяких з херсонських, де я прожив до свідомої еміграції в Чехію 23 роки, були неоднозначними. Такі метри, як Микола Братан або Анатолій Кичинський, поставилися з гумором і розумінням. Натомість поет молодшої генерації Василь Жураківський довгий час зі мною не вітався, коли побачив надруковані на себе пародії в різних часописах. Справа в тому, що за першу поетичну збірку «Приходять люди до ріки» він отримав літературну премію імені Василя Симоненка і дуже цим пишався. Тому й подарував мені свою книжку з проханням написати на неї рецензію. Коли я познайомився зі збіркою, то відверто відповів автору: загалом книжка непогана, але кривити душею не буду. Отже, я або нічого не писатиму про неї, або напишу правду. Зрештою, я обрав третій шлях і створив цілу серію пародій, в яких висвітлив всі недоліки його творів, як-от, надумані порівняння, бідна лексика, одноманітність метафор тощо. Тільки через десять років після публікацій моїх пародій у столичних виданнях ми тоді відновили спілкування, але такий факт швидше виняток, ніж правило.
– Список імен, що втрапили Вам на перо – гоноровий, але чому саме ці автори? І чи є в планах спародіювати метрів і метрес, штибу Забужко, Андруховича й не тільки. Позаяк в кожного є що пародіювати, чи не так?
– Ще давньогрецький філософ Сократ за допомогою іронії викривав безпідставні претензії на непогрішність. Тож писати пародії можна і на класиків, і на сучасників. Саме тому моя збірка «Прометей поміж грудей» на 136 сторінках містить 60 пародій на 36 «зіркових» письменників і молодих авторів. Серед перших, наприклад, згадуваний вами Юрій Андрухович, а також Іван Драч, Ірина Жиленко, Людмила Скирда, Наталка Поклад, Олександр Ірванець, Павло Вольвач, Тарас Федюк, Сергій Жадан, Юрко Іздрик, Антонія Цвід. А серед других, менш розкручених, але при цьому не менш талановитих — Роман Кухарук, Василь Загороднюк, Наталка Фурса, Василь Кузан, Ляля Рубан, Ярослав Ярош, Анатолій Орел, Василь Піддубняк та інші. Є також кілька відвертих графоманів, які дивним чином проскочили в Спілку письменників України і вважають себе трохи не класиками або геніями. Їхні імена називати не буду, але, прочитавши мою збірку, ви здогадаєтесь, про кого йдеться.
Втім, гадаю, вагомим аргументом для втіхи пародійованих мною поетів може стати той факт, що в моїй книзі читачі знайдуть також автопародію і пародію на мого молодшого сина Максима. Теж поета і прозаїка, дипломанта міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Як бачите, я – ніби Тарас Бульба, не тільки себе, але й сина свого не пожалів. Що вже казати про інших!
– «Я тебе породив, я на тебе й пародію»… А як вона приходить до пародиста, чи він до неї? Як обираєте об’єкти для кпинного увічнення?
– Часом іду на це свідомо, як у випадку з Василем Жураківським, якого вже згадував, а інколи випадково: читаєш поезії українських авторів в інтернеті, і раптом потрапляє на очі такий рядок, що аж проситься в пародію. Такі рядки записую в свій нотатник і ношу з собою, допоки не надійде мить осяяння. Буває, що довга пародія пишеться легко і швидко, в той час як коротка вимагає більше часу і зусиль. Натхнення — річ непередбачувана, надто, якщо йдеться про поезію. Автор — класик чи початківець — для мене не має значення, об’єктом пародіювання насамперед стає його творчість, а вже потім через неї — його ім’я. Наприклад, дуже шкодую, що до збірки, в якій левову частку складають еротичні пародії, не потрапила така цікава майстриня еротичної поезії, як Вікторія Стах — авторка і упорядниця антології української еротичної поезії «Біла книга кохання». До речі, пародію на себе я написав на власний вірш, уміщений нею в цій антології.
— Яку пародію вважаєте найбільш вдалою?
— Кожна для мене, як діти для матері, однаково рідні, і важко виокремити якусь одну. З кожною пов’язана якась історія. Наприклад, свою першу пародію я написав ще студентом під час навчання в Києві на полтавського поета Анатолія Орла ще 1982 року, відразу після виходу його першої збірки «Журавлі опівночі», і наважився віднести своє невеличке творіння до відомого сатиричного журналу «Перець».
В ті роки там ще працювали чимало відомих в Україні гумористів на чолі з редактором Федором Маківчуком. На диво, пародію взяли до друку, і відтак я став пародистом. Інколи, правда, я відволікався від сміхотворних жанрів і переключався на власні поетичні збірки, переклади, упорядкування і редагування книжок інших авторів. Втім, згодом знову повертався до свого улюбленого жанру комічного й сатиричного наслідування іншого художнього твору. Між іншим, моя перша пародія «ХоТІЛОся б…», про яку я щойно розповів, відкриває другий (еротичний) розділ моєї збірки — «Любов збурює кров».
— Ви живете в Празі і є частиною української діаспори за кордоном. Чи можна вести мову про нашу діаспорну літературу як явище?
— Так, звісно, література української діаспори вже давно існує не тільки як окреме явище, але й як невід’ємна частина літературного процесу України. Варто згадати, наприклад, так звану «празьку школу», яка охоплює творчість Юрія Липи, Олекси Стефановича, Олександра Олеся, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Юрія Клена, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка.
Одначе, як ви розумієте, ця назва — досить умовна, позаяк не всі із згаданих митців жили в тодішній Чехословаччині (Юрій Липа, до слова, в Польщі). Крім того, всім авторам «празької школи» був властивий стильовий синкретизм (модернізм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм). Або та ж сама Нью-Йоркська група, котра об’єднала 12 українських еміграційних поетів та прозаїків. До неї належали, зокрема, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Патриція Килина та інші. І знову ж таки, частина Нью-Йоркської групи мешкала поза межами США, як-от Марко Царинник (Канада), Емма Андієвська (Німеччина), Віра Вовк (Бразилія), Роман Бабовал (Бельгія).
— Розкажіть, як Ваша збірка знайшла своє видавництво.
— Спочатку хотів видати книгу у себе вдома, в Херсоні. Це було ще 2006 року, перед від’їздом до Праги. Але мені не сподобались запропоновані малюнки херсонського карикатуриста Віктора Хмеля. Це були не образні, а статичні ілюстрації, натомість мені хотілося динаміки і підтексту.
Важкий початок еміграційного життя на десятиліття відклав ідею повернутися до початкової ідеї. Підштовхнув мене до неї мій молодший син Максим, який наразі мешкає і працює у Великобританії, теж, як бачите, письменник української діаспори. Він попросив у мене рукопис і за нагоди читав його вголос багатьом українцям, з якими зустрічався. Реакція була позитивною, і при цьому всі питали, де можна придбати книгу, якої ще тоді не було. Це мене надихнуло, і я всерйоз узявся за доопрацювання рукопису.
Допомогти з виданням зголосився Роман Кухарук з Українського клубу в Києві. Навіть приїхав до Праги, щоб обговорити деталі, а також знайшов мені прекрасного столичного художника-карикатуриста. Але, зрештою, відмовився від цього задуму без пояснення причин. Чому? Це так і залишилося таємницею…
Тому я вирішив самостійно знайти редактора — нею стала відома київська письменниця Антонія Цвід, а вже потім і видавця. Найбільше припав до душі сайт видавництва братів Капранових «Зелений пес». З працівниками цього видавництва, з якими ми неповний рік співпрацювали над моїм рукописом онлайн, я вже познайомився особисто у Львові на Міжнародному видавничому форумі у вересні 2021 року.
Саме під час перебування на форумі, мій літературний редактор Антонія Цвід першою передала телефоном приємну новину: нова книга принесла мені ще й міжнародне визнання – літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф». У перший же день цього престижного книжкового фестивалю я встиг на одному диханні провести відразу два заходи — автограф-сесію і презентацію. Разом зі мною виступав також і мій ілюстратор, з яким я теж вперше зустрівся тет-а-тет у місті лева.
— Хто ж автор таких влучних і дотепних малюнків до Вашої збірки?
— Це Олег Смаль — український професійний карикатурист, журналіст, книжковий графік, живописець і скульптор. Але, перш за все, відомий в Україні та за її межами крутий політичний карикатурист. Впродовж 25 років він опублікував близько 15 000 своїх робіт та є володарем світового рекорду за сумою судового позову за газетну карикатуру. Свого часу суд Шевченківського району Києва зареєстрував позов на його карикатуру на 120 млрд грн!
Виставка робіт Олега Смаля в Києві під час Революції Гідності стала дуже популярною та широко висвітлювалась у ЗМІ, але більшість експонатів була знищена при спробі штурму Майдану спецпідрозділом «Беркут». Тим не менш, твори київського художника зберігаються у музеях світу та приватних колекціях, зокрема, у Станіслава Лема, екс-президента Словаччини Андрея Кіски, послів США, Бельгії, Франції, Німеччини в Україні.
Олег Смаль — призер і переможець близько 40 міжнародних конкурсів графіки в Бельгії, Румунії, Україні, Ірані, Італії, Китаї, Південній Кореї, Росії, Франції, Японії. До того ж, ми з ним одного року народження — такий цікавий збіг. Мені просто пощастило з художником та його блискучими ілюстраціями. Деякі з них настільки вдалі, що я кожного разу, коли натрапляю на них, не перестаю сміятися.
— Крім цієї події, чи були у Вас після виходу «Прометея…» презентації в Празі, по Чехії чи в інших країнах, де перебувають українці?
— На жаль, ні, хоча такі домовленості були і з боку Карлового університету, і Української ініціативи в Чеській Республіці. Спочатку через обмеження у зв’язку з пандемією, а потім почалася війна… Незважаючи на це, я отримав кілька запрошень від українців США, польського Кракова, німецького Берліна і Дрездена, іспанської Мурсії. Інколи на такі подорожі просто бракує вільного часу, бо я ще й досі працюю в супермаркеті. Однак цього року в травні, під час запланованої відпустки, нарешті зустрінуся з українською громадою Іспанії у «фруктовому саду Європи» — так називають Мурсію через її давні сільськогосподарські традиції, а також виробництво та експорт фруктів, овочів і квітів. Там мешкає і працює засновник численної Фейсбук-групи «Українці за кордоном» Ігор Бідованець з Тернополя, з яким я довгий час співпрацюю в соціальній мережі, але побачимося ми з ним уперше. Сподіваюсь, ця перша міжнародна зустріч з краянами Європи буде початком мого міжнародного літературного турне. З українцями Праги обіцяю зустрітися якнайшвидше, впродовж квітня-травня.
— Як відреагувала критика на Вашу поки що останню надруковану книжку з такою провокативною назвою?
— На диво одностайно позитивно! Ось як, наприклад, однією з перших на сторінках престижного видання «Друг читача» відреагувала Юлія Фомічова: «Гумор літератора – влучний та незлий. Він добирає найцікавіше із поезії українських авторів та ретранслює своє бачення. Його пародії легкі та невеликі за обсягом. Їх часто хочеться перечитати ще раз, ще раз посміхнутись і пізнати глибину. Автор вміє жартувати на непересічні теми — і в цьому його талант». А відомий вінницький письменник, перекладач і критик Віктор Мельник у «Буквоїді» назвав мою книгу пародій «театром масок»: «…Ліричний герой пародиста прикидається ліричними героями пародійованих авторів. Він ніби одягає їхні маски, говорить від їхнього імені і, опираючись на конкретні тексти, показує особливості певних творів чи й авторських стилів у гротескному світлі, піджартовуючи над недоліками чи висміюючи відверті нісенітниці, що трапляються у письменників». А відома своєю критичною безкомпромісністю київська блогерка Алла Комарова не тільки похвалила саму збірку за дотепність та оригінальність, але й порадила її всім тим, хто шукає в сучасній українській літературі щось нове і незвичайне.
— І що ж такого «нового і незвичайного» можна знайти в «Прометеї…» Крата?
— Насамперед, у моїй книзі відображена ціла епоха сучасного літературного процесу за останні чотири десятки років. Тут ви знайдете чимало відомих і вже призабутих імен. Крім того, майже половина збірки зосереджена виключно на еротичній темі, починаючи від самої назви. А ще вона щедро ілюстрована: на 60 пародій припадає майже 70 ілюстрацій! Я вже не кажу про жанрові несподіванки, наприклад, самопародіювання. Поети – народ самозакоханий, тож як вони можуть займатись висміюванням себе самого? Виявляється, можуть, і це демонструє мій текст, який так і названо «Автопародія». Тобто пародист іронізує над своїм власним твором і власним ліричним героєм. Цікава також за формою побудування «Безкінечна сердечна пародія» на вірші Василя Жураківського, яка написана так, що читач, закінчивши читати останній рядок, мусить повертатись до першого – і так без кінця. А чого варта пародія-паліндром «Око а за око» (на творчість Миколи Мірошниченка). Цей жанровий різновид іще рідкісніший, ніж автопародія: кожен рядок такого твору читається зліва направо і навпаки однаково. А що ви скажете на те, що зазвичай пародисти пародіюють україномовних поетів – українською мовою, російськомовних, – ясна річ, російською. Мені вдалося зламати цей стереотип: у збірці є кілька епіграматичних пародій, написаних українською на російські твори.
— Побутує думка, що українці в останні роки взагалі не читають. Чи Ви, як письменник, з цим погоджуєтеся? Що думаєте з цим робити? І чи варто щось робити?
— Мені важко судити, бо я вже давно мешкаю в Чехії, а вдома буваю рідко. Якщо вірити опитуванням, які проводяться періодично в Україні, ситуація з читанням ще не катастрофічна, але близька до цього. Книга — це інтелектуальний продукт, тому він не може коштувати дешево. Але при цьому книга має бути фінансово доступною, як, скажімо, в Чехії. На жаль, платоспроможність пересічних українців відстає від їхніх читацьких запитів, а книгозбірні також не можуть їх задовольнити через фінансування за залишковим принципом…
Іншими словами, розширення культурного простору стримується економічними лещатами. Так, наприклад, ціни на книги в Празі і Херсоні практично однакові, але при цьому українська зарплата щонайменше вп’ятеро менша від чеської. Тобто, якщо я можу собі дозволити купити в Празі щомісяця до п’яти книжок, то в Херсоні я на свою зарплату купував щонайбільше одну.
— На яку аудиторію орієнтований Ваш «Прометей…»? Зрозуміло, що насамперед збірку оцінять літературні гурмани, але таких, як ми знаємо, небагато…
— Так, небагато, тому наклад моєї книжки цілком реалістичний — 1000 примірників. Хоча я дуже сподіваюсь на українську діаспору в світі, оскільки книгу можна замовити безпосередньо на сайті видавництва «Зелений пес», а також на книжкових інтернет-порталах «Всі Книги», «Yakaboo», «GRENKA», «Наш Формат», prom.ua та ін. Всі вони забезпечують доставку книг у будь-який куточок земної кулі. Для українців, які проживають в Чехії, доступна інтернет-книгарня в Празі books-ua.com. Якщо українські громади матимуть бажання провести зустріч з автором, тільки вітатиму такі запрошення. А звернутися до мене можна через Фейсбук-групу «Українці за кордоном», в якій наразі перебувають майже 22 тисячі учасників, позаяк я там — один із трьох адміністраторів і «за сумісництвом» — контент-менеджер. Повірте, прочитати книгу самостійно — це одне, але послухати її в авторському виконанні — це зовсім інший рівень сприйняття. Bже не кажу про можливість отримати автограф.
— На що можуть розраховувати потенційні шанувальники Вашої творчості найближчим часом?
— У квітні цього року в Києві з’явиться друком перше число часопису «Всесвіт» — найстарішого українського журналу іноземної літератури, що заснований у січні 1925 року. Там буде опублікована моя поема «Me quaero. Сповідь на самоті» (перша половина назви твору з перекладі з латини — «шукаю себе»). А ще розміщена велика стаття Антонії Цвід про мою творчість, у тому числі авторка аналізує і саму поему. Це те, що вже знаходиться в друці.
А щодо планів, то їх чимало. Насамперед, триває робота над «Вибраним» (орієнтовно на 400 сторінок), у якому будуть представлені мої найкращі поезії з попередніх поетичних збірок, афоризми, літературні пародії, а також переклади двох поетичних драм Володимира Набокова «Смерть» і «Дідусь». Обидві драми написані російським письменником-емігрантом і вперше перекладені українським письменником-емігрантом. Можливо встигну (дуже хотілося б!) додати до рукопису переклади Ярослава Сейферта — першого чеського письменника, який 1984 року отримав Нобелівську премію. Йдеться про переклад його верлібрів зі збірки «Парасолька з Пікаділлі» («Deštník z Piccadilly», 1979). Також домовився з перекладачами Терезою Хланьовою і Тадеєм Карабовичем про видання моїх творів окремими збірками чеською та польською мовами.
Ну, а наступного року планую повністю присвятити себе творчій роботі і почну писати емігрантський роман з власного досвіду. Робоча назва — «СуперМаркет». Щось на зразок літературного міксу першого роману «Поштамт» американця польсько-німецького походження Чарльза Буковскі з «Дівчиною з крамнички» японської письменниці Саяки Мурати. Як відомо, обидва автори власний трудовий досвід на поштамті та в комбіні («крамничці за рогом»), що дав їм поживу для роздумів, перенесли у вигляді сюжету на сторінки своїх книг. Тільки у мене це буде тривимірний погляд на те, що відбувається з героями в самому супермаркеті, за його лаштунками та поза ним.
Як відомо, свій перший роман Буковскі написав у п’ятдесят років. Мені вже за шістдесят, отже, я вже запізнююсь мінімально на десять років. Він витратив на це двадцять ночей, двадцять пінт віскі, тридцять п’ять шісток пива і вісімдесят сигар. На жаль чи на щастя, я не п’ю і не палю, тому писатиму довше, бо не матиму допінгу. Але дуже сподіваюсь, що у мене вийде. Гірше чи краще — судити не мені, а критикам і потенційним читачам. Є багаторічний досвід, море творчих задумів, шалене бажання писати, але бракує головного — вільного часу.
Людмила Пустельник, GlobalVillage, Південна Кароліна, США.