На початку свого дослідницького шляху я дізнався, що Уряд УНР звертався до МОК щодо участі українських спортсменів в Олімпійських іграх 1920 року в Антверпені (Бельгія), а також й про те, що в Україні був створений олімпійський комітет!
Мене це зацікавило і я почав детальніше досліджувати цю таємницю.
На моєму шляху пошуку було всього. Навіть порада «не лізти туди»! Однак я й далі продовжую розкривати цю таєну.
Останні події пов’язані з неприхованою «любов’ю» томаса баха (МОК) й багатьох інших спортивних організацій (МСФ) та спортсменів до рашистів спонукали мене зробити перші окремі висновки. Бо питання існування в Україні в 1918-1920-х роках національного олімпійського комітету ще відкрите. Чому? Бо немає підтвердження документального. Немає історичного документу. Є свідчення авторитетних осіб (про них я розповім нижче).
Трохи відійдемо у бік цієї історії, яка переплітається з іншою. Отже, напевно багато хто пам’ятає, що у 1992 році в Олімпійських іграх у Барселоні (Іспанія) серед учасників були спортсмени Латвії, Литви, Естонії. Але не було спортсменів України, росії, Грузії, Казахстану тощо.
Хтось заперечить вони були! Я відповім – у складі об’єднаної команди під олімпійським прапором.
Чому так трапилось це ще одна цікава й скандальна історія. Бо має геополітичний підтекст й зачіпає український олімпійський бомонд, російських чиновників та МОК того часу.
Задаємо питання чому Латвія, Естонія та Литва були допущені МОКом до Ігор Олімпіад, а інші країни ні?
Відповідей чимало і дискусія може тривати годинами. Я ж запропоную свою версію: у цих країнах НОКи були створені у 20-х роках ХХ століття і їх спортсмени вже тоді брали участь в Олімпійських іграх. Це олімпійське благо тривало до окупації срср. Після цього їх більше не було серед учасників Ігор.
Хтось заперечить вони були! Я відповім – у складі збірної срср.
Тобто, коли наприкінці 1980-х років у цих країнах, долаючи страшенні радянські перешкоди, було відновлено НОКи, то Міжнародному олімпійському комітету не було можливостей хитрувати, маніпулювати, й він змушений був допустити спортсменів Латвії, Литви, Естонії до участі у змаганнях.
Нагадаю, що визнання НОК України тривало 3 роки!!! З 1990 по 1993 рік!!! В історії олімпійського руху такий прецедент ще потрібно пошукати.
Тобто, виходить, що раніше історично створені НОКи вплинули на рішення МОК. Виходить наступне: якщо б в Україні існував НОК у 1918-1920-ті роки, то МОК би був змушений допустити українських спортсменів до участі в Олімпійських іграх 1992 року.
Але відомостей, що підтверджують існування в Україні НОК у ті роки немає. Або ж їх зумисне приховують або ж їх знищили. Бо у разі віднайдення їх репутація багатьох топових олімпійців в Україні по шатнеться й «обличчя» МОК також буде заплямоване в чергове. Адже перші змовчали про факт існування НОК, а другі приховали.
Повертаюсь до свідчень дослідників, діячів культури, науки, спорту, олімпійського руху, державних діячів та інших авторитетних осіб. Їх думка у розкритті цієї таємниці є дуже важлива, бо нам не дають й зараз можливості дізнатися правди.
Перший віце-президент Національного олімпійського комітету України, володар Олімпійського ордену
Володимир Васильович Кулик писав так у книзі «Олімпійський у серцях вогонь»: «…в ті найважчі роки боротьби за національну незалежність НОК Української Народної Республіки, дійсно, було проголошено. Але в Міжнародному олімпійському комітеті це подання так і не встигли розглянути. Через кілька місяців наша молода незалежна держава УНР, не втримавши навали, припинила існування. Мені здається, що ця тема дуже цікава для дослідників».
Голова Уряду Української Народної Республіки в екзині
Ярослав-Богдан Антонович Рудницький писав у книзі «ДЦ УНР в екзині між 1941 і 1991/2 роками»: «Нав’язуючи до заходів Уряду УНР із 1919 року в справі української участи в Олімпіяді 1920 року в Антверпені, екзильний Уряд УНР кількакратно звертався до Міжнародного Олімпійського Комітету в справі допущення України».
Член УНРади
Євген Оборонів у книзі «Поолімпійські міркування з перспективи» зазначав, що: «Вже уряд УНР в 1919 році робив заходи, щоб Україна брала участь в Олімпіяді 1920 року».
Знаний дослідник історії олімпійського спорту, професор
Олександр Борисович Суник (хоч він й працював у ЛДУФК, але є проросійським) стверджував таке: «В час формування єдиної української держави у 1918 – 1919 роках підвищується інтерес до спорту, до діяльності спортивних організацій. Історикам ще належить на документальних матеріалах показати, як функціонувало й розвивалось спортивне життя в ці декілька років. В літературі є повідомлення про те, що в ці роки був створений Олімпійський комітет України. Наше звернення в Олімпійський музей при МОК з приводу цього факту не прояснило ситуації. Необхідні подальші пошуки документів, які б відображали специфіку розвитку спортивного руху України цих років».
Як ми бачимо Олександр Борисович спеціально звернувся до Олімпійського музею для з’ясування цього важливого питання. Але ми не знаємо яка була відповідь. Він пише, що «не прояснило ситуації». Тобто це можна трактувати так: не відмовили й не підтвердили.
Я також звертався до Олімпійського музею. Мені відповіли, що в їх архівах знаходиться взаємодія лише з Українським Олімпійським Комітетом з 1952 року. Ранішої інформації не мають. Але це не означає, що її не було!
Відомий спортивний журналіст, автор книг з історії спорту й олімпійського руху,
Анатолій Петрович Волошин у книзі «Епоха українського олімпізму» (це була мрія його життя, яка на жаль не здійснилась. Анатолій Петрович відійшов у вічність і не встиг видати книгу) писав наступне: «Долю участі наших кращих спортсменів у Іграх мав вирішити Всеукраїнський олімпійський комітет, про утворення якого молодою незалежною державою було оголошено у буремні роки визвольних змагань 1918-го року. Проте, з одного боку, Міжнародний олімпійський комітет вчасно не зреагував на звернення того уряду. З другого, через війни і політичні утиски різних режимів і адміністрацій намірам ініціаторів не судилося здійснитись. Терени України стали ареною запеклої боротьби завойовників різних мастей і національностей. Німці, угорці, румуни, поляки, чехи, росіяни – хто лишень не бажав відшматувати кусень «пирога».
Директор львівського училища олімпійського резерву (зараз фаховий коледж)
Степан Михайлович Родак зазначав: «якщо вести сьогодні розмову про утвердження українського спорту, то ми повинні говорити не про створення, а про відродження Національного олімпійського комітету України. Бо відомо, що у 1918 – 1919 рр. на хвилі державного становлення Народної республіки в Україні стихійно почали виникати олімпійські комітети, які згодом об’єдналися і надіслали заявку на участь у VII Олімпійських іграх в Антверпені, і тільки встановлення тоталітарного режиму не дозволило Україні стати повноправним членом міжнародного олімпійського руху».
Відомий спортивний та громадський діяч
Едвард Жарський писав: «У 1920 року в Україні зорганізувався національний Олімпійський Комітет України, який зголосив своє членство до МОК і готовість брати участь у Олімпійських Ігрищах в Антверпені (Бельгія)».
Більш категоричним у цьому питанні є Голова Олімпійської комісії Народного Руху України, Президент Українського національного олімпійського комітету
Валерій Шутий стверджував: «у 1918 році Україна мала свій Національний олімпійський комітет, визнаний МОК, і була представлена на VII Олімпійських іграх в Антверпені (Бельгія) 20 квітня – 12 вересня 1920 р. Отже, Україна була включена до «Олімпійської родини» ще тоді, коли президентом МОК був засновник Олімпійських ігор сучасності – барон П’єр де Кубертен. Але після анексії України Радянською Росією, у 1921 році Україна була вилучена з олімпійського руху».
Ще один доказ – Українська інформаційна служба у Балтиморі (США) на шпальтах часопису «Свобода» повідомляла про те, що «в Україні заборонено книжку М. Бунчука про українських олімпійців».
Одразу ж виникають запитання. По-перше, хто такий М. Бунчук? По-друге, чому заборонили книгу?
Відповідаю щодо першого:
Бунчук Михайло Федорович – директор ДІФКУ (нині НУФВСУ). У 1938 році арештований як агент іноземної розвідки. Результат – вирок смертна кара! Однак, його доля мала інший шлях – вижити. Але до кінця свого життя був під цілодобовим наглядом спецслужб.
Історія Михайла Федоровича заслуговує на окрему розвідку, яку я вже здійснюю (про це трохи нижче).
Відповідаю щодо другого: автор у книзі розкрив найбільшу олімпійську таємницю України.
Цитую часопис «Свобода»: «цій справі присвятив увагу історик українського спорту М. Ф. Бунчук, який зібрав багатющий матеріал про наших земляків, які брали участь в Олімпійських іграх. Він навіть приготував велику книжку, в якій, на підставі зібраних ним документів, доказував, що багато українських спортсменів завжди мали бажання брати окрему й самостійну участь в Олімпійських іграх. В старих архівах він віднайшов, що ще в 1919 році Україна внесла формальне прохання, щоб її прийняти до Міжнародного Олімпійського Комітету та домагання, щоб українські спортсмени брали участь у VIII Олімпіяді, яка відбулася в 1920 році в Антверпені… Згідно з однією вісткою, яка дісталася з України, книжка М. Ф. Бунчука мала бути видрукувана в 1968 році, напередодні Олімпіяди в Мехіко, і зразу цілий наклад мав бути знищений».
Тепер відійдемо трошечки в бік (хоча це все переплітається) і я розповім уривки з моїх спостережень та знахідок про Бунчука.
Мені пощастило знайти в архівах музею НУФВСУ цінні першоджерела сторічної давнини, які розкривають, не всі нажаль, але багато невідомих історичних фактів, подій, постатей, які стосуються олімпійського комітету в Україні.
Отже, мені стало відомо, що у 1919 році у Харкові створено Харківський олімпійський комітет, який об’єднав всі спортивні організації міста і став зв’язковим між ними і державними органами , які розвивають фізичну культуру і спорт. Джерело рукописне, не відомого автора (я можу припустити, що це писав Михайло Федорович Бунчук. Можливо навіть це уривки його напрацювань до книги, яку заборонили. Або ж ця інформація готувалась для книги «Енциклопедія олімпійського спорту України»). І ось тут можливо хтось скаже, що цей документ фейк. Напевно з ними можна погодитись, але посилання на архів підтверджує правдивість інформації! Хто б зазначав джерело, якщо б хотів писати не правду? Я подаю посилання на джерело – ЦГАСА, фонд 65, опис 2, одиниця зберігання 196, сторінки 37, 59. Поясню, що це таке ЦГАСА – це зараз Російський державний військовий архів! Ось аж куди занесло цю інформацію! Можливо і в архівах Харкова є подібна інформація?
Далі невідомий автор пише, що досвід праці Харківського олімпійського комітету з розвитку та поширення спорту поширено і в інші губернії. То ж Губернські олімпійські комітети створюються в Київській, Катеринославській (нині Дніпропетровська область), Донецькій, Полтавській, Криму та інших губерніях.
Вже в наступному абзаці цього рукописного документу безіменний автор розповідає про створення ВУОК (припускаю, що у 1920 році, а може й ні). Мова оригіналу російська, я ж перекладу на українську. Отже з метою надання діяльності Олімпійських комітетів більшої організованості та цілеспрямованості затверджується положення про Всеукраїнський олімпійський комітет, як вищого органу «координації діяльності місцевих олімпійських комітетів в області розробки заходів з покращення стану фізичного розвитку у всеукраїнському масштабі». На цю інформацію також є посилання – ЦГАСА, фонд 15, опис 28, одиниця зберігання 4, сторінка 62.
Ось так! Вірити чи не вірити вирішувати кожному окремо. Я ж вірю, враховуючи посилання на архівні джерела.
Розвиток олімпійського руху в Україні у першій половині 20-х років ХХ століття заслуговує на окремий аналіз. Там є багато цікавого. Частково я про це вже писав. Але повірте у цій темі існує чимало «родзинок».
Повертаємось до найбільшої олімпійської таємниці України і запитуємо.
Чи був створений Національний олімпійський комітет України у 1918-1920-ті роки?
Чи надсилав НОК України або ж Уряд УНР запит до МОК?
Чи збереглись десь архівні матеріали про це, щоб підтвердити?
Чи хтось знав або знає про створення НОК України й чому промовчав або приховав?
P.S.
Тим хто не вірить, що у роки визвольних змагань були передумови розвитку спортивного та олімпійського руху в Україні скажу – помиляєтесь!
Коротка хронологія нижче.
Гетьман Павло Скоропадський мав олімпійський досвід. Він був у складі комісії, яка здійснювала відбір спортсменів для участі у кінних змаганнях Олімпійських ігор 1912 року.
У 1918 році Євген Федорович Гарнич-Гарницький із активом київських спортсменів відвідав міністра просвіти УНР. Вони запропонували створити державний орган, який би опікувався фізичним вихованням, спортом та олімпійським рухом. Тобто сучасною мовою – Міністерства спорту. Ця ідея знайшла підтримку міністра.
У 1918 році у Катеринославі (нині Дніпро) видавався часопис «Екатеринославский спорт».
У 1919 році у Києві видавався часопис «Южний спорт».
У 1920 році українська делегація брала участь у Всесокільському зльоті у Празі.
Це короткий опис розвитку фізкультурно-спортивного та олімпійського руху в Україні у 1917 – 1921 роки.
Повноцінно я писав окремо про цей період статтю.