Мені представилася можливість особисто познайомитися з українською журналісткою Аллою Вєтровцовою з мальовничого чеського міста Маріанські Лазні в центрі чеської столиці 17 листопада – в День боротьби за свободу та демократію, який відзначається щороку на згадку про репресії студентства нацистами у 1939 році та розгін студентської демонстрації у Празі 1989 року. Тож на розмову віч-на-віч ми попрямували до популярної кондитерської Ovocný Světozor, що неподалік Вацлавської площі, і за філіжанками запашної кави і неперевершених кулінарних шедеврів поговорили на спільні для нас обох теми: журналістику, еміграцію, чеську мову і культуру, а також про війну та українських біженців.
Особисто я переконаний, що журналістами не народжуються, а ними стають. А що вплинуло на ваш вибір саме такої професії, а не якоїсь іншої? І, до речі, чи були у вас в дитинстві інші варіанти, крім факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка?
Я закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за спеціальностями «Історія чеської мови та літератури. Історія української мови та літератури». Тобто, це в подальшому передбачає викладання, наукову роботу. Мови мене завжди цікавили, а знання іноземних мов дозволяє вам працювати в іноземних медіа, де ви сам творець матеріалів та перекладач текстів – мови респондента. Та й говорити з іноземцями на їх рідній мові теж плюс, коли людина висловлює свої думки вільно і не сумнівається, що її правильно зрозуміли і нічого не переплутали. Рік тому ми торкнулись цієї теми у розмові з ректором Києво-Могилянської Академії, професором Сергієм Квітом, який очолює Інститут журналістики та вчився на факультеті журналістики в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Багато філологів ідуть в журналістику, і я не виняток, запевнив мене пан професор Квіт.
Чи згодні ви з думкою відомого українського релігійного діяча, патріарха-предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви 2001-2011 років Любомира Гузара: «Журналістика – це більше ніж професія. Журналістика – це не тільки репортерство: піти, побачити й розповісти про те, що відбувається. Журналістика – це свого роду спосіб життя». І що ви думаєте про сучасну журналістику, що їй бракує?
Я на це питання відповім на прикладі своєї роботи редактором на іномовленні чеського державного радіо, під назвою Радіо Прага, ČRo7- тобто, сьома радіостанція. Там працює шість редакцій, англійською, іспанською, французькою, чеською, німецькою, російською мовами та інтернет-редакція, яка опрацьовує додані матеріали від цих редакцій. Одного дня я зрозуміла, що журналістика «розсілася» в моєму житті і не збиралась звідти йти: кожного дня траплялось щось нагальне і цікаве, мені дзвонили знайомі або незнайомі і пропонували зробити цікаві теми. Але на часі було зайнятися іншими речами, і я хоча й з жалем, але пішла розвивати інші сторони свого життя.
Проте, коли ти приходиш рочків так з 15 після того, як ту російську редакцію залишиш, на запис в Празі, в студії на Виноградській, де розташоване чеське радіо, свого репортажу з ветераном АТО (для передачі вже іншої радіостанціі, Radio Plus, program Mezi Námi на чеській мові), технік в студії, яка опрацьовує звуковий файл та мої коментарі до репортажу, каже: «Я вас пам’ятаю, ви працювали на Радіо Прага в російській редакціі», – то це вже визнання твого вкладу в журналістику. Тому що техніки щоденно обробляють купу програм для радіо. Вони теж люди, і пам’ятають тільки те, що їх особисто зачепило. Тож піти з радіо зіркою, а після довгої перерви повернутися і сказати, що є неймовірний матеріал, а вони його беруть без зайвих слів, – це значить, що ця довіра до тебе як до журналіста є. Ну, і неможливо ж повернутися заради одного матеріалу, погодьтеся.
Стосовно того, чого бракує сучасній журналістиці, це непросте питання з багатьма нюансами, залежить, чи це друковані чи онлайн ЗМІ, радіо чи телебачення. В різні періоди розвитку суспільства їй бракуватиме чогось іншого. З другого боку, зараз є нові технології, і це роботу репортера полегшує. Все стало дуже динамічним, прискорилось. Є можливість відзняти та відтворити цікаві події та виставити свої матеріали на соціальні мережі, тому багато жартують про те, що сьогодні кожен може бути журналістом. Тож журналістика у процесі змін, і багато приносять до неї саме репортери – свій особистий стиль та подачу матеріалу.
Як і чому ви вирішили повернутися до журналістики?
До журналістики мене повернув восени 2020 року ветеран АТО – вже на чеському курорті, власне, на руїнах санаторного комплексу «Донбас» в Маріанських Лазнях. Я була настільки здивована, коли дізналась, що ветеран АТО родом з Житомирщини, з міста Овруч, на будівлі займався реконструкцією готелю в курортному ареалі «Донбас», що вирішила зробити з ним інтерв’ю. Думаю, він був не менш здивований, коли від мене дізнався, що є на чеському «Донбасі». Та й не чекав, що його акумульовану образу на те, як себе повели і влада України, і наше гливке населення щодо ставлення до ветеранів АТО у 2014-2015-му роках, хтось дійсно хоче вислухати. На допомогу вони не сподівались, заробляли в Чехії і намагалися забути той сумний та жорстокий досвід. Думаю, це був той момент істини, коли ми обидва були зневірені, я з результатами журналістики, коли «пишеш, працюєш і нічого не міняється». Так само й він. І тут наші шляхи зітнулися.
Цікаво, що це ще був не кінець – історія набула обертів два роки пізніше, коли я познайомилась зі студентом з Росії Олегом Єгоровим. Він, як і я працював з українськими дітьми – біженцями від російсько-української війни в приміському літньому таборі, вчив їх чеської мови. Коли я почула, що родину його бабусі депортували з Житомирщини, з міста Овруч під Іркутськ за часів голодомору в Україні, я щиро пошкодувала, що цю історію не чув той ветеран АТО. Сподіваюся, що той чеський «Донбас», про який місцеві жителі Маріанських Лазнів пишуть на ФБ як про «єдиний Донбас, який не загарбав Путін», що ми, українці, його вже трансформували своєю сердечністю. Бо інакше тут просто неможливо знаходитись. Це був первинний імпульс, чому я зайнялась організацією свят День культури України, і саме на цьому символічному місці. Тому що ця тема болить всім.
У вересні цього року ми всі вдруге там зібралися, люди з Праги, з Коліна, Празька Криївка, українка з Хомутова, туристка-поетеса з Полтавщини, хор «Радість» з міста Градець Кралове, мами та діти біженці, співак рок-поп групи ОЕЛ Олег Люклян. Керівник організації «Українська ініціатива в ЧР» Богдан Райчинець, який вів наше свято, подивився на цей жвавий ярмарок під дощем і сказав: «Починаємо наше неформальне свято». І воно, дійсно, було дуже неформальним, для своїх, для рідних.
Як так сталося, що з-поміж кількох іноземних мов ви вибрали саме чеську? В Україні, наскільки я пам’ятаю, більшою популярністю користувалася польська мова. По-перше, тому, що у більшості наших співвітчизників є польське коріння. По-друге, тому, що це наш найближчий сусід, мова якого майже на 70% подібна до української. І, нарешті, по-третє, польська культура і ментальність дуже близькі українцям.
Чеська мова мене зацікавила завдяки чеській літературі. Тобто, я свідомо обирала професію тому що певні знання про історію Чехословаччини та про її культуру в мене вже були. Тим більше, навіщо вчити польську мову, якщо і менталітет, і мови – польська та українська – на 70 відсотків схожі.
Як склалася ваша професійна кар’єра в Україні? Чи вдалося вам уповні реалізувати свій творчий потенціал? Якщо так, то що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням на Батьківщині? Якщо ні, то що вам стало на заваді?
Свій творчий потенціал я якраз змогла реалізувати в Чехії, в Празі, а тепер і в Маріанських Лазнях. В Україні були заплановані певні культурологічні та освітні проєкти у зв’язку з Чехією. З друзями-філологами ми вже були готові їх розпочати, але спочатку ці плани заблокувала пандемія ковіду, а потім російське вторгнення до України. Проте, ці пазли вже складаються. Як вчительські (наші підлітки-біженці вже за півроку вчительського биття лобом об стіну перетворилися з «диких коней» на зосереджених та вдумливих), так і в журналістиці, коли несподівано приходить повідомлення на месенджер у ФБ від чоловіка-інваліда, який, рятуючись від російської навали та загрози окупації мені написав питання, радився, куди б йому евакуюватися з рідного українського міста до Чехії. Я порадила, але запитала, де він взяв мій контакт – він відписав, що знайшов на інтернеті мій репортаж про людей-інвалідів, а він датований 2000-им роком. Тоді мені полегшало на душі, що моя праця стала комусь у допомозі 20 років потому.
Яким чином ви опинилися в Чеській Республіці? Чи зіграв у цьому ключову роль той фактор, що ви володіли чеською мовою?
Так сталося, що професійна зацікавленість у Чехії, її мові та культурі, переплелася з особистим життям і я переїхала тоді до свого чоловіка в Чехію. Тому, власне, прийшлося зіткнутися з тим, що потрібно переорієнтувати свою роботу та творчий потенціал, пристосувати його до можливостей у Чехії. Вони є, просто як новачок ти їх не бачиш.
З якими стресовими факторами емігранта-початківця прийшлося зіткнулися?
Стресові фактори ті ж самі, що у всіх на новому місці. Крім того, для місцевих жителів ви конкурент, але це була та сама проблема, що й у американців у Празі: «вони прийшли, щоб забрати наші робочі місця», – певне невдоволення зі сторони чехів було. Але якщо у вас є професія та ваші знання, вміння потрібні у певній галузі, то це не та проблема, перед якою треба пасувати. Я володіла чеською та англійською мовами. Проблеми влаштуватися на роботу вчителькою англійської мови до місцевої школи не було. Пізніше я пішла працювати перекладачкою з чеської на англійську у американській газеті The Prague Post, щоб удосконалити знання англійської та потім повернутися до вчителювання. А згодом почала писати – в редакції неможливо від цього втриматися, та й всі тебе питають «чому ти ні чого не пишеш». Тож до вчителювання я повернулась набагато пізніше і вже з життєвим досвідом.
І якби знову гіпотетично вам прийшлося вибирати країну для еміграції, чи залишилася б у цьому списку Чехія?
Я не роздумувала, що еміграція це місце, куди треба їхати виключно для того, щоб заробляти на життя. Історія чеської мови та літератури – моя освіта, професія. Тому Чехія з цієї точки зору для мене завжди буде цікавою. Я їхала до Чехії, бо для мене був цікавий процес. Були цікаві їхні культурні феномени, Празька весна 1968 року. Люди мене цікавили, їхні думки та звички, вміння вирішувати проблеми. Тут з’явилося багато нових, чеських та інших друзів, з Америки або Англії. Ми ділилися свої новим досвідом життя у Чехії, всі ми були тут іноземцями, а журналістське коло відоме своїм креативом, то ми й подорожували по країні, і одного разу поставили виставу, де журналісти стали акторами. Було несподівано і приємно, що Україна їх цікавить і що вони її не розглядають у парадигмі російського панування.
Не секрет, що не кожному українцю щастить знайти роботу в чужій країні за фахом. Наприклад, мені, режисеру театру за дипломом і письменнику за покликанням, приходиться тут працювати в супермаркеті. Якою була ваша кар’єрна історія в Маріанських Лазнях?
Я вище говорила про те, що якщо у вас є знання та досвід, потрібний суспільству, то без роботи ви не залишитесь. Радіожурналістикою можна займатися і в Маріанських Лазнях, необов’язково бути в Празі. Сучасні технології зв’язку допомагають заощадити час. Працювати вчителькою у школі можна й тут. Це відомий історичний курорт, з традицією освітніх закладів. Зараз тут багато наших дітей – біженців війни, отож роботи вистачає.
У медалі або монети, як відомо, є дві сторони: лицьова і зворотна. Якщо екстраполювати цей відомий фразеологізм на ваше сприйняття Чехії і чехів, то що вам тут найбільше подобається (будемо це вважати титульною, або лицьовою стороною), а що не подобається, або навіть дратує (зворотна сторона)?
Я вже тут досить довго проживаю і сприйняла чи перейняла в чомусь чеські звички. Так що важко сказати, де межа, багато речей сприймаються як частина саме цієї культури і саме тут вона й виникла та підтримується, то тут неможна ділити на лицьову та зворотну сторони. Єдине, до чого не вдається звикнути, це певна чеська їжа. Ну чехам теж дивно, що українці їдять стільки гречки. Але в цілому, зважаючи на той контингент людей, з якими ви спілкуєтесь, то і виникають якісь сторони сприйняття. Приємно було, що Чехія невелика у порівнянні з Україною країна, що все поруч і не потрібно, наприклад, витрачати багато часу на транспорт, щоб доїхати на роботу.
В силу своєї журналістської професії ви вже стали своєрідним містком між двома народами і культурами. Чи не спадало вам на думку розширити творчий діапазон українсько-чеських культурних зв’язків, скажімо, перекладом книг чеських авторів українською мовою або навпаки – українських письменників чеською? Напевно ви знайомі з чеським творчим бомондом, не кажучи вже про український.
Це хороше питання. На жаль, поки що не вдалося знайти українське видавництво, яке було б серйозно зацікавлене у перекладі чеської літератури. Спроби були, була навіть домовленість з відомим чеським письменником Яхимом Тополем, про дозвіл на переклад його творів українською. Але далі розмов в одному київському видавництві справа не пішла. Проте, я обдумую інший проєкт, він теж буде зосереджений на чесько-українських стосунках.
Як влучно підмітив англійський письменник-сатирик Вільям Теккерей, «війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягає кров, з інших – сльози». Яким чином на ваше особисте і професійне життя вплинула російсько-українська війна? Адже за ці дев’ять місяців російської агресії вам прийшлося, мабуть, вислухати тут, на чеській землі, сотні сумних історій українських біженців з різних регіонів України. Які вам запам’яталися найбільше?
Майже на всіх українців ця війна вплинула однаково. Ми згуртувалися і намагаємося допомагати один одному, Збройним силам України, аби вистояти та перемогти російського окупанта.
Серед історій, які я слухаю, а потім інколи роблю інтерв’ю з нашими біженцями для Чеського радіо, особливо запам’яталась одна: жінка з сином евакуювалися з Маріуполю, а потім виявилося, що то був передостанній поїзд. Потім можливості евакуюватися не було. Все відбулося дуже швидко, і вже за кілька днів місто опинилось у блокаді. Без сліз вона про цю евакуацію не могла говорити. І от її розповідь знову повстала в мене перед очима, тому що я нещодавно прочитала, що французька співачка Сюзан ді Вега написала та виконала пісню «Last train from Mariupol».
Ще я запам’ятала, як в квітні, коли в чеських школах розпочалося навчання чеської мови для українських дітей в адаптаційних групах, ми з групою семикласників дійшли до теми «Мій дім, моє житло». Завдання було описати свою кімнату, меблі, стіл і т. п. Діти засопіли, а один сказав: «Немає в мене більше кімнати. Ми зараз втрьох на одному дивані в готелі спимо». Їх дуже втішило, коли я їм сказала, що все ще буде, все відбудується, а їхнє завдання – не забувати про своє українське життя і що ми повернемось одного дня додому. Фактично, я тому й пішла до школи, навчати наших українських дітей чеської. Коли я з ними знайомилась і вперше заходила в класи на урок, завжди знаходився учень, який питав, звідки я. І ви знаєте, дітей дуже гріє те, що я теж з України. В школі є й чеські вчителі, які з ними проводять уроки історії, фізики та ін. Але коли вони бачать нас, українських вчителів, вони дуже тепло з нами вітаються, посміхаються – для них ми, власне, гарантія, що Україна – не сон, що вона існує, що ось – дорослі, а вони, діти, цим дорослим потрібні.
Як українські біженці сприймають чеську землю загалом і відмінності у побуті та менталітеті зокрема? Які настрої переважають: залишися тут назавжди, хоча б заради стабільного майбутнього своїх дітей, чи повернутися після перемоги назад за будь-яку ціну, бо «де народився, там і пригодився»?
Діти-біженці, та й дорослі, були приємно здивовані, що чехи на вулицях вітаються з незнайомими людьми, що їм допомагають, що на переході-зебрі автівки дійсно зупиняються, і можна безпечно перейти дорогу, а цього в Україні немає. Але в гостях добре, а дома краще. Діти хочуть додому. Навіть чеська ялинка не така, «вдома була краща». Їхні батьки обізнані з ситуацією, та знають про жахливі руйнації своїх домівок, вдячні чеській владі за той шанс, який вони отримали, за підтримку та пільги для дітей у справі навчання в чеських школах. Діти не усвідомлюють, що для відновлення України буде потрібен деякий час, і що ті ялинки, або їхні дитячі кімнати, живуть тільки у їхній пам’яті. І що треба перечекати, але не втрачати час. Треба вчитися далі, особливо це стосується підлітків, які мають вступати до чеських гімназій та середніх шкіл.
Ті, хто хочуть залишитися, намагаються зробити нострифікацію дипломів вищої освіти. Поки (як наприклад, у харківської родини), діти малі, батько працює на заводі та утримує вже немолодих батьків та своїх трьох малих дітей з дружиною. І роздуми про те, як воно складеться, теж впливає на їхнє рішення, повертатися до України, чи ні. Спочатку вони збирали валізи і хотіли виїхати, але починаються інтенсивні ракетні обстріли, і всі знову розпаковують речі. В такому стані люди знаходились місяців п’ять, але у вересні-жовтні зрозуміли, що варто перечекати до весни. Про «назавжди» серед біженців ніхто не думає, всі живуть так, що вирішують проблеми сьогодення.
Незважаючи на потужну підтримку України та українців з боку чеської влади всіх рівнів, в Чехії час від часу озиваються й інші голоси, які звинувачують українців у падінні свого життєвого рівня, мовляв, їх ця війна не стосується. Як ви гадаєте, чим можна пояснити невдоволення українцями в такий важкий час: індивідуальним споживацьким егоїзмом, пережитком примарної соціалістичної рівності недавнього минулого чи недостатньою поінформованістю пересічних чехів з боку місцевих мас-медіа?
Я б не сказала, що голосів проти підтримки України багато, але вони є. І це нормально, їм дозволяють висловитись. Це і є демократія, слово ці критики отримують, а потім фахівці з даних питань розбивають їхню аргументацію наявними доказами. Завжди є люди, які чимось незадоволені. Поінформованість зі сторони чеських медійних засобів достатня. Чеські репортери навіть надсилають репортажі з першої лінії фронту, наприклад, з-під Бахмуту.
Чи плануєте ви залишитися в Чехії назавжди, чи все ж таки залишаєте за собою можливість повернутися в Україну.
Батьківщина є батьківщина, важливо, де людина народилась, виховувалась, яких пісень вам співала бабуся та мама. З Батьківщини людина бере натхнення, бадьорість, бажання творити. Тепер вже неважко певний час проводити за кордоном, а певний час – вдома, в Києві, наскільки полегшилось подорожування. Та й Україна за ті часи, що відокремилась від СРСР, теж змінилась, стала собою, розцвіла. Україна цікава як культурний феномен, в ній є все. Люди, які мають змогу подорожувати, тільки потім починають розуміти, наскільки наша Україна багата, на людей, на ресурси. Люди потім вбачають можливості, як свої таланти застосувати вдома, в Україні, вже з досвідом, як це робили інші народи у себе в країнах. Особливо ті країни, де Росія не блокувала їхній національний рух та розвиток. Все, що я робила і роблю в Чехії, тим чи іншим чином пов’язане з Україною. Неможливо покинути Чехію назовсім, бо тут вже частина моєї душі, але й в Україну тягне, для рідної країни щось зробити.
Приміром, українці першої хвилі еміграції часів першореспублікової Чехословаччини здобули тут славу. Але вдома майже ніхто про них не знає, настільки Україна була ізольована від світу під час перебування у складі СРСР. Про своїх славетних краян за кордоном ми мало знаємо. Скажімо, відомий в Празі український ілюстратор Юрій Вовк, який ілюстрував багато книжок до 1960 року. Хто про нього знає в Києві? Про Василя Касіяна чули всі, це найвідоміший графік-ілюстратор Кобзаря Т.Г. Шевченка. Але якби не праця Ганни Величко, засновниці «Українського Меморіалу» в Чехії, ми б не довідалися, що єдина монументальна скульптура, яку створив Василь Касіян, знаходиться в Чехії, вона збереглася на цвинтарі українських інтернованих воїнів-стрільців. Касіян, який сам потрапив до тодішньої Чехословаччини як інтернований воїн, вчився в Празі на образотворчому факультеті, дякуючи підтримці чехословацької влади та президента Т. Г. Масарика. І цей пам’ятник він зробив на честь своїх побратимів з УПА. До речі, В. пізніше повернувся додому, бо, як кажуть, на двох стільцях не всидиш, і завдяки цьому його творчий доробок українцям відомий на Батьківщині.
Те ж саме щодо могил провідних діячів української культури, науки тощо. В Україні Пантеон славетних не існує. Тобто, він існує фрагментарно, і за це ми знову не дякуємо росіянам, дуже багато вони постаралися, щоб українські імена зникли з мапи значних постатей людства. Багато українців задавалися питанням, де могили цих історичних постатей? Які теж посилюють дух та волю народу вже тим, що ці народні діячі були. Приміром, Олександр Довженко похований у Москві. А де похований Іван Мазепа або Пилип Орлик, автор першої Європейської Конституції, насамперед, важливої для Української держави? І знову ми підходимо до теми українська спадщина та «де вони і чому не вдома»?
В Празі на Ольшанських кладовищах є чимало могил української еліти, серед яких хімік Іван Горбачевський, ректор Карлового університету у Празі у 1902-1903 р.р., і визначний фізик родом з Галичини Іван Пулюй, і актори, і той же ілюстратор Юрій Вовк та ін. Дякуючи організації «Українська ініціатива в Чеській Республіці», виник проєкт «Адопція могил українських діячів», що означає відновлення імен української інтелігенції, реставраційні роботи надгробних плит – а там є свої шедеври. Те, що люди жертвують на ці роботи свої фінанси, це важливий етап. Але за ним має йти наступний етап: на часі зробити гід-провідник по цих непересічних особистостях. Проводити екскурсії по українських місцях у Празі та інших чеських містах, а також знайомити з історією тих же школярів – біженців від російської війни, що їм теж допоможе усвідомити свою багату історію та культуру на міжнародному рівні, уникнути відчаю на чужині, підбадьорити їх.
Яке питання як журналіст ви поставили б самій собі і як би на нього відповіли?
Питання: кому потрібна моя робота журналіста? Життя мені відповіло на це питання, коли підвело до мене ветерана АТО на Донбасі на чеському курортному «Донбасі» в Маріанських Лазнях. І я зрозуміла, що на часі повертатися. Що зараз це вкрай важливо, що спокійні часи, на жаль, в минулому, журналісти дуже потрібні саме в буремні часи. Але я навчилась балансувати своє вчителювання, журналістику, та на часі інші проєкти. Я вважаю, це прекрасний баланс. Одна діяльність «підгодовує» ідеями іншу. Робота з людьми, інколи на свіжому повітрі.
Спілкувався Анатолій КРАТ,
Прага.