У певної частини суспільства уява про волонтерство пов’язана виключно з війною або збором грошей на вулиці. Насправді, цим можна займатися в різних сферах, наприклад, допомагати безпритульним, пенсіонерам чи хворим дітям. Окрім того, допомога волонтерів потрібна на різних заходах, фестивалях, конференціях. Саме такою універсальною волонтерською діяльністю опікується український психолог з Праги Ростислав ПРОКОП’ЮК.
Пане Ростиславе, наскільки мені відомо, ви займалися волонтерством і до війни. Коли це сталося і чому? Що саме найбільше вплинуло на це рішення?
Волонтерство – це відкрити двері до лікарняної палати, подивитися на поранених бійців і захворіти цим. Це свого роду також залежність. До речі, кажуть, що кожен психолог повинен мати власного психолога, і я його знайшов – це допомога іншим.
Моя волонтерська діяльність бере свій початок ще 2014 року, тобто від анексії Криму Росією. Тоді журналіст українського телеканалу ICTV робив зі мною інтерв’ю в Празі і, зокрема, запитав, чи поїхав би я допомагати в Україну. В той момент я сказав: так. І волею долі й Тетяни Філіпенко опинився у військовому госпіталі в Києві.
Розкажіть, будь ласка, чи були ви готові до повномаштабного вторгнення Росії в Україну? Якою була ваша перша реакція?
Внутрішньо нас, українців у Чеській Республіці, до цього підготовлювали наші чеські друзі історики Ян Шір та Давід Свобода. Вони попереджали про таку можливість з власного історичного досвіду та характеру дій Росії. Їм тоді ніхто не вірив.
Моя перша реакція, мабуть, як і реакція всіх українців у світі, була болісною. Перші думки про тих, хто лишився в Україні. Кожна хвилина як Танталові муки: чи живі? Як писав український поет Олександр Олесь, який, між іншим, свого часу був похований на Ольшанському цвинтарі:
«Війна, війна! І знов криваві ріки!
І грім гармат, і шаблі дзвін.
Могили, сироти, каліки,
І сум покинутих руїн».
Чи є суттєва різниця в характері та змісті волонтерської діяльності до і після 24 лютого 2022 року? Що вас найбільше мотивує цим займатися? Чи змінилося ваше життя за ці 9 місяців російсько-української війни?
Війна та ж сама, що почалася 8 років тому. Тільки з наміром окупувати всю Україну. І ще більше болю і жертв. Більше страждань.
Саме тому Україна потребує від кожного з нас ще більшої допомоги. Тому моє життя після початку гарячої фази повномасштабної російсько-української війни стало більш напруженим, більш активним. Моя мотивація досить проста і зрозуміла: кожен день нашого життя, кожна наша допомога наближає нас до Перемоги. Звісно, частіше з’являється втома. Частіше виникає думка: ну вже все, сьогодні востаннє… Але коли згадаєте тих, хто 24 години на добу в окопах, ця втома відступає. Бо нашим бійцям на передовій дійсно важко. А ми живемо в центрі Європи, в місті, яке зажило останнє бомбардування в лютому 1945 року.
Мені цікава ваша думка: Ростислав Прокоп’юк є складовою частиною волонтерського руху української діаспори Чехії чи такий собі самотній вовк, який реалізує індивідуальні, так звані авторські проєкти відповідно до власного бачення?
І самотній вовк не може обійтися без інших людей. Я можу мати багато особистих проєктів, тягати на празький автовокзал Флоренц до червоних автобусів REGABUS свої торби, але завжди потрібен ще хтось. Хто це все допоможе забрати, довезти, передати, а в Києві прийняти. І власного бачення тут недостатньо, бо ви також завжди потребуєте допомоги. Як править відоме українське прислів’я: «Якщо люди не навчаться допомагати один одному, то рід людський зникне з лиця землі».
Яким чином можна виміряти обсяг наданої вами гуманітарної допомоги, наприклад, впродовж поточного – найкритичнішого для України року: тоннами, грошима, вільним часом, кілометрами тощо?
Допомога не міряється грошима, ані тоннами матеріалу. За роки війни це тисячі і тисячі євро, це незліченна кількість гуманітарних вантажів, це тисячі кілометрів. Як на мене, обсяг допомоги вимірюється результатом. І таким результатом є вдячність від тих, хто 24 години на добу боронить Україну та її незалежність від ненаситного ворога.
Яке це відчуття – працювати не за гроші? Як ваші рідні до цього ставляться? Чи були випадки, коли вас називали Дон Кіхотом чи навіть божевільним? Чи можна на цьому щось заробити? Бо люди інколи не вірять в те, що волонтери це роблять просто так, за ідею.
Тут ви маєте рацію, та й досвід з волонтерських рухом це також підтверджує. І на людському горі хтось не боїться заробляти, забуваючи про принципи карми. Але зараз я не про це. Я про те божевілля, яке стало моєю залежністю. А силу мені дає усвідомлення того, що я не Дон Кіхот, я не один, нас багато. Моя родина – частина моєї волонтерської діяльності. Без їхньої підтримки мені було б сутужно. А ще без підтримки друзів, пересічних чехів та українців у Празі.
Як відомо, монета має дві сторони – лицьову та оборотну. Мовою нумізматів перша зветься «аверс», другу позначають, як «реверс». Якщо це порівняння екстраполювати на волонтерство, що у цій діяльності для вас є найприємнішим і що найважчим?
Приємним є усвідомлення, що ви це можете. Важливим – те, що вам вірять. Найважчим – не втомитися. Зберегти довіру інших. Бути вдячним Богові і людям, що ви не один. Як писала наша геніальна поетеса Ліна Костенко: «Єдине, що від нас іще залежить, принаймні вік прожити як належить».
Як часто ви буваєте в Україні з волонтерською місією. Які найбільш незабутні враження залишилися у вашій пам’яті від спілкування з тими, кому ви конкретно допомагаєте? І, зрештою, за які кошти вдається організувати таку далеку дорогу?
До початку повномасштабної фази війни 24 лютого цього року я кілька років розвивав свій проєкт «Зміна реальності», змістом якого була допомога в боротьбі з небажаними залежностями чи посттравматичними синдромами. Це були досить часті поїздки в Україну. Надзвичайно результативним для мене став і мистецький проєкт «Тиха Прага допомагає». Це виставки світлин, які я робив у Празі під час ковідного локдауну, коли все було зачинене. Ці виставки відбувалися від Львова, Тернополя, Івано-Франківська аж до Києва. Наскільки це може допомогти? Судіть самі: тільки з однієї виставки моїх фотографій у Львові ми купили машину для українських бійців на передовій. Це неймовірні почуття, коли те, що ви до цього інвестували (час, талант, зрештою кошти), повертається до вас вдячністю тих, хто цього найбільше потребує.
Чехія – маленька країна на мапі Європи, але входить в трійку європейських держав, куди в першу чергу прямують біженці. Як ви гадаєте – чому? Поділіться власними спостереженнями, позаяк ви добре знайомі як психолог за фахом і з українською, і з чеською ментальністю.
Подібність культур і ментальності, близькість кордонів, багато історичних паралелей, а головне – історія Чехії тісно пов’язана з українською діаспорою ще з 1919 року. Якщо ми згадуємо про допомогу, не забуваймо дякувати Чехії та її уряду за все, що вони вже зробили і роблять для нас. Так виник ще один мій міжнародний проєкт « Життєва сила», як подяка за допомогу Україні. В серпні це була виставка у Вртбовському саду під патронатом міністра внутрішніх справ Чехії Віта Ракушана, а в жовтні в Скоп’є у Македонії в Університеті Кирила і Мефодія.
Наскільки взаємопов’язані між собою чеський та діаспорний волонтерські рухи? Де і як вони пересікаються чи просто йдуть паралельно в одному і тому ж напрямку як дві залізничні колії?
Без чеського волонтерського руху, ймовірно, не був би можливим такий величезний волонтерський рух української громади. Від «Людини в біді» до «АДРИ», від організацій, фірм чи меценатів аж до пенсіонерів. Всі допомагають. А по тій залізничній колії, яку ви щойно згадали і яка водночас нас з’єднує, поїхав в Україну танк «Томаш», а з ним і багато іншої вкрай необхідної зараз для нас допомоги.
Оскільки вам приходиться звертатися за допомогою до меценатів, а також долучатися до гуманітарних зборів, чи помітили ви останнім часом тенденцію зменшення донатів з боку української діаспори та чеського суспільства?
Допомога під час війни – це завжди хвиля. Спочатку цунамі. Потім легка втома. Часом буря. Чим довше триває війна, тим частіше міняється зміст допомоги. Не забуваймо про те, що через війну в Україні чеське суспільство також несе певний тягар на своїй економіці.
Як би ви сформулювали основні виклики, які наразі постають перед волонтерами?
Виклик один: набрати сил і використати все для допомоги. Шукати нові можливості і резерви. Для мене останнім часом стало несподіваною формою допомоги… моє малювання. Так, наприклад, гільзу, яку я розмалював у прямому стрімі в Празькій Криївці, було продано на аукціоні, а кошти спрямовано на підтримку Збройних сил України.
Де ви берете сили і час, щоб допомагати іншим? Поділіться, будь ласка, секретом чи власним досвідом.
Мій досвід простий: щиро прагнути щось робити. І мати біля себе людей, які поруч, які вас розуміють і підтримують. Найцінніше в нашому житті – це час, якщо ми присвячуємо його чомусь важливому. А те, що ми робимо, дає нам силу.
Чимало волонтерів з різних причин перестали цим займатися. Як вам вдається боротися із синдромом вигорання? Чи збираєтеся продовжувати займатися волонтерською діяльністю і після нашої перемоги?
Я вже 32 роки займаюся психологією залежності. Є залежність, яку варто лікувати. Але водночас існує залежність, з якою варто жити. І синдрому емоційного вигорання тут не повинно бути. Натомість має бути віра в нашу спільну Перемогу і віра в тих, хто нас захищає. А також віра в себе. Починаймо з себе. Допомагаймо іншим. Після Перемоги наша допомога буде потрібна тим, хто відбудовуватиме нову сильну Україну. Тому всім нам хочу побажати на цьому шляху невичерпної енергії.
Спілкувався Анатолій КРАТ, Прага.