Галина Козак – педагог, історик, письменниця. Авторка повістей «Таємниця», «Не заблукати в мережі», «Дорога терном заросла» та історичної повісті «Вигнанці». 8 грудня 2022 року у ЛОНСПУ відбувся її творчий вечір. Письменниця презентувала три свої книги: «Таємниця», «Дорога терном заросла» та «Вигнанці». Абсолютно згоден із думкою голови Львівської письменницької організації Олеся Дяка, який у своєму виступі справедливо констатував: «Авторка пише про те, що найближче їй до серця».
Прочитав і вирішив поговорити з цікавою творчою особистістю.
«Ідеалом для мене є українська людина…»
– У своєму виступі Ви сказали: «Писати я любила завжди». Пані Галино, відколи ви взялися за писання?
– Десь у сьомому чи восьмому класі я перемогла на обласному конкурсі учнівських творів і була делегована до Києва. Тоді я задумалась: «Можливо, філологія – це моє»? При вступі в університет іспит з історії я склала на «4», а твір написала на «5». Доля наче випробовувала мене, однак, тоді любов до історії все ж переважила. Кілька років тому я мала нагоду відвідати ряд країн Європи, подивитися, як живе нарід і тоді остаточно визріло моє бажання писати для людей. У 2019 році я написала першу повість «Не заблукати в мережі», у 2020 – «Таємниця», у 2021 – «Дорога терном заросла» і в 2022 – «Вигнанці».
Це не просто розповіді про людські долі. Це історії про пошук щастя у вирі нелегких сучасних реалій. Я звернулася до теми еміграції і вчительського заробітчанства, токсичних стосунків у сім’ях, проблем християнської моралі.
– Що вас спонукало зайнятися саме історією?
– Найпершим поштовхом стали розповіді тата і мами про те, як їх вивозили в Сибір після Другої світової війни. У ті заборонені часи я зацікавилася також діяльністю УПА. Прикладом для мене також була моя старша сестра, яка працювала викладачем історії. Отож, любов до історії зародилася в родині. Добрі спогади у мене залишилися про навчання у Львівському університеті ім. І. Франка. Навіть у радянські часи тут працювала ціла плеяда цікавих і неординарних особистостей.Гарну пам’ять залишив по собі, зокрема, професор Роман Кісь. Пригадую, коли я вибирала тему курсової, він поцікавився, з яких я країв, і коли дізнався, що з Бережанського Опілля, то запропонував: «Там Зборів недалеко. Напишіть про Зборівську битву 1649 року, але обов’язково у музей місцевий підіть. Привезіть нам звідти щось цікаве». Ця курсова робота була достойною, хоча це було моє перше важливе дослідження в стінах Львівського університету ім. І. Франка. Думаю, ви мене зрозуміли.
– Звичайно, я також, навчаючись на філології, розумів, що і до чого… Чи відвідували Ви Амурську область, де народилися Ваші брат і сестра?
– Не відвідувала, хоча таке бажання було. Про те, що діялось там, я дізналася з архівів та спогадів членів моєї родини та інших депортованих до Сибіру.
– Чи ще якась нація з колишнього СРСР настільки «пізнала» Сибір, як українська?
– Разом із моїми родичами на спецпоселенні перебували литовці, латиші, естонці.
– Що для Вас є ідеалом? Чи хто?
– Ідеалом для мене є українська людина. Якби українську національну ідею ми заклали у кожну нашу дитину, то мали б, очевидно, більш творчу націю і, можливо, вдалося б уникнули багатьох проблем сьогодення.
– «І все ж для повісті я взяла назву «Вигнанці», бо фактично моїх героїв вигнали з рідного дому, рідної землі», – сказали Ви у своєму виступі. Ви мали на увазі не тільки своїх рідних, а й усіх українців, яких вивезли в Сибір?
– Так, я мала на увазі усіх депортованих українців. Вони були вигнанцями, однак в глибині душі сподівалися на повернення додому і проживали усі роки на чужині з вірою в серці. Моїй тітці Розалії по батьковій лінії не судилося повернутися із спецпоселення в Красноярському краї. Вона померла у 1958 році, маючи всього 28 літ. Ми не змогли розшукати її могилу, хоч я написала багато листів в архіви Росії (ще до війни). Я знаю, що у моєї тітки там народилося дві донечки. Трагедія полягає в тому, що я ніколи не бачила моїх двоюрідних сестер. Я і сьогодні не втрачаю надії розшукати їх.
– Хтось розповідав Вам потім про те, як виселенцям їхалося у «майже братній» Сибір?
– Багато розповідей я почула від дідуся Михайла і бабусі Марії, а також від мами і тата. Ряд епізодів під час поїздки у товарному вагоні написано із спогадів очевидців. Умови перебування в ешелоні приречених на вічне виселення були вкрай нестерпні: антисанітарія, холод, брак їжі. В дорозі люди молилися, розповідали про свої сім’ї, співали пісень.
– Котра із пісень, якими дівчата рятувалися від туги в потягу, а потім в тайзі, запам’яталася Вам найбільше?
– Мама часто співала пісню «Зірко вечірняя гори, не погасай…» Це була її улюблена пісня. Тато любив співати пісню «Рушив поїзд в далеку дорогу» і «Чорноморець». Сумно так, жалібно завжди співав, підперши голову… І ще розповідав, що наглядачі завжди кричали на них: «Прекратите петь бандеровские песни!»
– Рідний брат моєї мами Григорій був пов’язаний із бандерівським підпіллям, виконував роль зв’язкового. За це він відсидів 6 років у Карагандинській тюрмі, там познайомився із своєю майбутньою дружиною Наталією, яка була станичною в УПА . До речі, відбувала тюремний термін разом із сестрою Степана Бандери – Володимирою. Маємо в родинному архіві їх спільне фото.
– Що ви читали із художньої літератури перед тим, коли почали писати свої твори?
– Я перечитала цикл романів «Мазепа» Богдана Лепкого, а також «Сад Гетсиманський» Івана Багряного.
– Ви згадували, що зараз працюєте з архівами військової округи «Лисоня». То очікувати роману чи повісті?
– Можливо, це буде роман, адже матеріалу я зібрала достатньо, але передусім я хочу показати життя, мрії і прагнення покоління українців, які під час II світової війни сформували Українську Повстанську Армію. Власне у Бережанському краї на Тернопіллі активно готували кадри для УПА, зокрема неподалік села Слов’ятин діяла підстаршинська школа, військовий шпиталь, друкарня ім. Миколи Хвильового. За цими історичними фактами хочу змалювати долі людей, їх життя, помисли і вчинки. Головною героїнею твору буде молода дівчина – станична, яка щоденно ходила по лезу життя і смерті, але забезпечувала повстанців продуктами, медикаментами, координувала роботу зв’язкових, зуміла організувати понад 100 хлопців для навчання в підстаршинській школі. Одним із героїв твору буде Володимир Якубовський – випускник Львівської кадетської школи, керівник ВО «Лисоня», надзвичайно освічений чоловік, талановитий поет і художник. На жаль, трагічно загинув у бою з енкаведистами у 1947 році.
«Хочеться, щоб люди читали»
– Чи відчувають урядовці різних рівнів, що таку історичну літературу треба якомога ширше оприлюднювати?
– Не знаю, що вони відчувають. Однак всі, хто був на моїх презентаціях, переймаються темою виселення західних українців до Сибіру, співпереживають моїм героям, проводять аналогії із сучасними переселенцями із зони бойових дій на Донбасі і Півдні України. Тема, на жаль, недостатньо вивчена, а очевидців цих подій залишається все менше і менше. Від урядовців очікуємо підтримки українського книговидавництва.
– Хто був ініціатором проведення Вашого творчого вечора у Львівській організації Спілки письменників?
– У минулому році на книжковому форумі я спілкувалася із деякими письменниками, вони й запропонували вступити у Спілку. Я не мала на меті робити це спішно, треба мабуть, ще писати і писати, аби здобути досвід.
– Чи вдається поширювати «Вигнанців» серед молодого покоління?
– Я провела вже ряд зустрічей у студентських колективах, зокрема, в Бережанському фаховому коледжі, НУ «Львівська політехніка», Львівському національному лісотехнічному університеті, Новороздільському професійному ліцеї, Львівському ліцеї №37, Львівському професійному коледжі готельно-туристичного та ресторанного сервісу. У навчальні заклади я йду залюбки, адже багато років працювала з молоддю. У щирих юнацьких очах відчуваю інтерес до історії визвольних змагань, співпереживання моїм героям, зацікавлення сюжетом і бажання дочитати твір до кінця. Якось студент у Львівському професійному коледжі готельно-туристичного та ресторанного сервісу після презентації підійшов до мене і сказав: «Тепер я знаю, що повинен прочитати вашу повість». Сьогодні, коли Україна платить найвищу ціну за свою свободу і незалежність, повість «Вигнанці» є надзвичайно актуальною і студенти цікавляться цією темою.
–Як на Вашу думку, відроджується незалежна Україна?
– Зараз вже так, як треба, але, на жаль, у військових умовах. Однак ця жорстока і безглузда війна загартовує нашу націю, єднає навколо нашої мови, культури, віри, збройних сил. Ми не готові поступитися ні територіями, ні демократичними принципами існування нашої держави. Україна стала цікавою у світі, мужністю наших воїнів захоплюються. Щодо повісті «Вигнанці», то книгу вже отримали мої земляки в Італії, Іспанії, Швеції, Польщі, Канаді. Пригадую, коли я була на острові Сицилія у м.Марсала, місцевий священник – падре Вінченсо – попросив мою книгу «Вигнанці», бо зацікавився історією України. Уявіть собі, через смартфон він перекладав текст італійською мовою, сторінку за сторінкою. Ми часто після меси спілкувалися з ним і я зрозуміла, наскільки важливо пропагувати зараз у світі справжню історію українського народу.
– Чи є різниця між вашим викладанням історії у Львівській школі №70 і Львівському інституті економіки і туризму?
– Викладання історії в школі чи технікумі не передбачає глибоких наукових досліджень. Вже працюючи у Львівському інституті економіки і туризму, я навчилася вивчати і досліджувати туристичні ресурси нашого краю та України. У співавторстві із проф. Берестом Р.Я. ми написали підручник «Історія України» для студентів ВНЗ туристичного профілю, в якому розкрили історико-культурні ресурси нашої країни для потреб розвитку туризму та висвітлення туристичної привабливості України. Цей підручник дуже швидко розійшовся в Україні.
– Якби була нагода звернутися до керівників РФ, які наказують знищувати українців, щоб Ви їм сказали?
– Єдине: я побажала б, щоб вони йшли своєю дорогою, а нас залишили в спокої. Я б сказала їм: «Поверніть все те, що ви вкрали в Україні, і дайте нам розвиватися своїм шляхом». Але фактично там нема з ким говорити. Путін має розлад особистості, так звана темна тріада: деформований нарцис, психопат і макіавеліст. Все в одній особі, яка принесла стільки горя Україні!
– Звідки Ви це взяли?
– Коли я писала свою повість «Не заблукати в мережі», то достатньо добре вивчила тему про токсичних людей.Президент країни-агресора таким є. Він діє неадекватно, маніакально, хоче відродити імперію зразка 19 століття, ховається у бункері, прагне правити вічно.
– «Жінка має бути ефектною і загадковою», – вважаєте Ви. – В чому це має полягати?
– Ефектна жінка є особливою, вона виділяється з натовпу, її пам’ятають, згадують. Це жінка, яка живе в гармонії з собою, вона сучасна, активна, емоційна, інколи романтична, інколи – ділова. Тобто – загадкова. Жінка не може відкритися до кінця, бо вона дарує світові нове життя, а це і є найбільша загадка природи. Інколи хотілося б, щоб і чоловіки мали родзинку загадковості.
– Чи можете спрогнозувати майбутнє України?
– Україна як держава повинна пройти шлях очищення від олігархату і корупції. Треба брати за приклад наших сусідів – Чехію, Польщу і розвиватися європейським шляхом. Разом з тим нам необхідно зберігати свою ідентичність. Я бачу Україну в колі європейських держав з нашою чудовою культурою, традиціями і звичаями.
– Що Вас найбільше нині непокоїть?
– Те, що війна вносить психологічну нестабільність в наше життя, занурює у темряву. Мене хвилює також міграція українців, бо Україна втрачає інтелект нації.
– Хто такий письменник? Це лірик чи реаліст?
– Це ліричний реаліст. Як письменник, я хочу говорити людям правду, не заколисувати їх обіцянками-цяцянками, якимись рожевими мріями. Водночас, стараюся робити це емоційно виважено. Люди люблять правду і дуже відчувають щирість та відкритість. Моя перша книжка «Таємниця» вже розійшлася серед людей, і багато читачів відзначають правдивість моєї художньої історії, наче герої живуть десь поруч, серед нас. Дехто мене критикує, що я занадто наділяю своїх героїв психологізмом, заглиблююсь у душу персонажів, коли передаю їх внутрішній стан. Але скажіть, як мені (жінці!) описати народження дитинки у бараку далекої сибірської тайги? Як показати внутрішній стан матері, яка хотіла стратити небажану дитину, але, побоюючись гріха, все ж зважується дати світові нове життя, не маючи гарантії існування навіть для себе? Бо ж Сибір, холод, голод, невідомість…
І от передчасно народжена мешканка барака Мартуся голосно сповістила про своє народження. Було не на часі?.. Всім своїм життям виселенці до Сибіру доказали протилежне. Вони вижили лише завдяки тому, що не думали про час. Вони просто жили, трудилися, вірили і надіялися.
Сьогодні все на часі: захист країни від ворога, народження дітей, концерти, творчі зустрічі. Я проти синдрому «відкладеного життя», бо це зупинить нас у поступі вперед. Кожен повинен тримати свій фронт: хто економічний, хто просвітницький, а хто – культурний.
«Світ повинен бути різнобарвним»
– Ви задоволені життям?
– Сьогодні можу сказати «так», тому що я займаюся тим, що люблю. Я пишу, зустрічаюся з творчими людьми, переймаю досвід. Але в пріоритеті – моє спілкування з читачами: від школярів до людей пенсійного віку. Хочу, щоб мої книги навчали людей, були компасом у моменти, коли хтось заблукав у життєвих перипетіях. Хочу, щоб нарешті ми повернулися до мирного життя, аби не проводити презентації книг в укриттях (і таке було)!
– Чи пробували Ви коли-небудь скласти список своїх дій – добрих справ або лихих?
– Варто це зробити. Тут я б уже була прагматиком: чітко назвала свої помилки, як і добрі справи також.
– Щоб ви поставили на вищу полицю – музику чи літературу?
– Колись я закінчила музичну школу по класу «баян», і хоч це було давно, музика в моєму житті крокує поряд з літературою. Герої моїх книг часто співають: коли любов оселилася в їх серці чи туга огорнула зранену душу… Музика для мене – це мелодія літератури. Я слухаю різну музику, сама співаю, тому вона із літературою для мене на одній полиці.
– Чим для вас є політика?
– Це сфера, від якої залежить людське життя.
– Людина в 21 столітті прогресує чи деградує?
Я вважаю, що прогресує, хоча у певних сферах і відчутна деградація.
– Скільки разів вам доводилося йти на компроміси: десятки разів чи більше?
– Напевне, більше. Є моменти, про які я шкодую, через те, що була занадто компромісною. Але я ніколи не йшла на компроміси зі своєю совістю. Нинішня війна нас усіх гартує і доводить: із ворогом також не можна йти на жодні компроміси!
– Чи церква відірвана від суспільства?
– На мій погляд – ні. І це добре. Військовий час показав, що церква і віра в Бога рятує багатьох людей від депресії, страху перед війною, пекучого болю по втраті рідних і близьких людей.
– Чи відчуваєте свої роки?
– О, ні! Чесно скажу: зараз я відчуваю душевне і емоційне відродження. Коли я відкрила шухляду своєї творчості, то відчула, що вік – це відносно, це те, про що не треба думати.
– Чи маєте лад в душі?
– Шукаю…
– Чи погоджуєтеся з думкою Ольги Слоньовської (Слово Просвіти – 2022, №44): «в письменника правда художня, що завжди набагато потужніша за реальну»?
– Так, письменницька правда є уособленням різних думок, помислів, тому акумулює найкраще.
– Як ви дізнаєтесь, що Вас читають?
– На зустрічах із читачам, із відгуків бібліотекарів.
– Один із українських авторів сказав: «Українська наука дала світові дуже багато». Можете назвати кілька пунктів, якщо згідні з письменником?
– На мою думку, це:
1. Поетичне слово Шевченка і Франка.
2. Музика Чайковського.
3. І … (думає) … винахід Івана Пулюя.
– Чи маєте бажання втрапити до парламенту як член ВРУ?
– Я працювала у багатьох виборчих кампаніях, допомагала втілювати в життя виборчі технології, багато людей ставали депутатами в результаті роботи нашої команди. Однак, я б не хотіла там бути. Хіба – в оновленому парламенті.
– Іван Дзюба сказав мені в інтерв’ю у 2007 році: «Є три речі, які я не люблю: ювілеї, презентації та інтерв’ю». А чого ви не любите з цього переліку найбільше?
– Напевне, ювілеїв. Не люблю помпезних і похвальних промов, які виголошуються, мабуть, і щиро, однак для мене це не є важливим. А презентації я люблю, бо саме тоді ділюся своїми книгами та думками із читачами. Книжки я дарую бібліотекам, окремим людям. Для мене є важливим, щоб книжка пішла «в люди».
– Яку газету читаєте впродовж останніх років?
– Найчастіше – «Сільський господар». Я успадкувала від своїх родичів землю, а орендатор цієї землі видає газету і присилає адресно кожному пайовику. Газету «Ратушу» читаю під настрій. Також постійно читаю суспільно-політичне інтернет-видання «Українська правда».
– Як Ви вважаєте, Збройні Сили Білорусі можуть напасти на Україну, якщо Путін підштовхуватиме Лукашенка до цього?
– Я хочу вірити, що білоруські солдати не ступлять на землю України. Я дуже хочу в це вірити.
– Як Ви ставитеся до процесів глобалізації?
– На жаль, негативно, адже бачу багато тіньових наслідків глобалізму. Ми втратили ідентичність особи, націй і навіть цілих держав. Глобалізм несе багато загроз. А світ повинен бути різнобарвним, унікальним з точки зору різних народів та культур.
– Пані Галино, дуже дякую за розлогу розмову, а передусім – за Вашу творчість. Дай нам, Боже, і Україні тоже (тобто, також).
Спілкувався
Богдан Залізняк,
керівник пресцентру наукової журналістики
ЗНЦ НАН України і МОН України, член НСЖ У і НСПУ,
м.Львів