У часопису Ukrainian Weekly (1988, № 35) я натрапив на надзвичайно цікаву світлину й статтю про початки бейсболу в Україні (тоді УРСР). Мою увагу привернув підпис під фото – Peter Fedynsk.
Пана Петра Фединського я знаю вже не один рік. Нас поєднала спільна олімпійська ідея. Він активіст руху боротьби за вільний український спорт за часів СРСР, а я, як дослідник історії українського спортивного та олімпійського руху.
Тому я одразу звернувся до пана Петра за додатковою інформацією щодо цієї світлини. На фото була перша міжнародна гра збірної України з бейсболу. Вона відбулась 17 серпня 1987 року у Києві. То ж я не гаючи ні хвилини почав чергову історичну розвідку.
І мені пощастило! Це дивовижно, адже пан Петро був свідком цих подій та сам світлив гру. Ось направду диво або ж магія!
На моє прохання поділитись спогадами та фото, пан Петро залюбки переслав мені чисельні рідкісні й унікальні матеріали. Фантастика, бо з однієї фотографії народилася ціла історія!
Я приведу, з дозволу пана Петра, уривки його спогадів у нашому емейл листуванні: «У прикріпленні є фотографії, які я зняв у Києві в 1987 р. матчу української команди проти нікараґуанської. Перше фото я вислав до Пантеону слави бейсболу в Куперставні, штат Нью-Йорк (Baseball Hall of Fame in Cooperstown, NY) та колишньому комісару вищої професійної ліґи бейсболу Пітеру Юбероту. Останнє фото це я біля входу до стадіону Динамо. В окремому імейлі пересилаю також копію кореспонденції з Пантеоном і Юберотом разом з описом матчу та перекладом статті, яка появилась у «Спортивній газеті». Музей віддячився подарунком пожиттєвого членства, а Юберот післав ручку і м’яч з його автографом. М’яч був виготовлений для чемпіонату професійного бейсболу (World Series) 1987-го року. Фотографії у прикріпленні.
У 1987 р. я працював ґідом на виставці «Інформатика в житті США» влаштованій Інформаційним агенством США. Тренер української команди, Віктор П’яних, попросив зіграти з ґідами матч, на що ми погодились, хоч майже ніхто з нас ніколи не грав так званий «hard ball», тобто твердим м’ячем, який подається щосили кидком через плече з різними оборотами, які міняють арку польоту м’яча вверх, вниз, наліво, направо, швидши, повільніше, і навіть крутіше, аби перехитрити супротивника. Більшість звичайних американців грають «softball». М’яч значно більший і м’ягший і подається повільніше з рівня пояса. Його політ є проста і повільна арка. Українці нас добряче побили, але нам вдалося все таки загнати кілька очок. Дехто з нас привіз був з собою бейбольну рукавицю, що її в Союзі звали ловушкою. П’яних попросив мене чи я би свою не подарував команді. Я погодився, але попросив в заміну форму. Він тут же казав одному грацеві, «Роздягайся!», що було серед поля незручно. Я зрозумів, що і форми бракували, то просто подарував ловушку і купив собі нову коли повернувся в США. У 1988 р. П’яних приїхав з хлопцями на турне в Америку і я був на стадіоні у Вашингтоні, коли вони зіграли товариський матч проти збірної Університету ім. Джорджа Вашинґтона. Він попросив мене чи не міг би я придбати йому дво-мовну візитку, що я і зробив. Її оформила знайома художниця Іся Пришляк з Гартфорду, штат Коннектикат. У 1989 р. я працював на іншій виставці в СРСР і вислав картки П’яниху з Вільнюсу. Чи він їх отримав – не знаю. Було би цікаво довідатись. Часи були такі, що влада ускладнювала громадянам зв’язок з іноземцями. Оскільки я пам’ятаю, П’яних був росіянином, який мешкав у Києві. Він мені нарікав, що Москва забирала йому найкращих гравців. Здається, що він був відставним полковником збройних сих.
В окремому імейлі пересилаю статтю з української англомовної газети «Ukrainian Weekly», що її написав Василь Тарасько, мешканець штату Нью-Йорк, який багато років плекав бейсбол у дитдомах України… Він робив дуже благородне діло».
Направду пан Петро, пан Василь й багато інших активістів робили й роблять благородну справу не лише для розвитку українського бейсболу, а й для процвітання України!
Гадаю, що вам також буде цікаво дізнатись подробиці інших історичних розвідок українського спортивного та олімпійського руху.