28 вересня в церкві Grabenkirche в австрійському місті Грац відбувся концерт Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди. Її художні керівники – головний диригент-доцент національної музичної академії ім. Чайковського, народний артист України Юрій Курач, а також диригент Олексій Бояр.
Усі присутні у залі поринули у справжнє високе мистецтво під звучання найкращих українських пісень. Це було справжнє свято для душі. У виконанні прославленого колективу звучали українські народні та повстанські пісні, старовинні думи, твори українських композиторів у сучасному аранжуванні та обробці.
“Хоровий спів у супроводі ніжного, сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні , неперевершена гра на бандурі, цимбалах та інших музичних інструментах заполонили серця і душі усіх слухачів і надовго залишили незабутні враження”, – ділиться враженнями артистка Івано-Франківського Муніципального естрадно-симфонічного оркестру Аліна Олійник, яка тимчасово перебуває в Австрії.
Особливо важливо це в ці складні часи, коли багато українців перебувають на чужині, далеко від рідного дому, так важливо мати можливість почути свою, рідну пісню, насолодитися українським мистецтвом, підняти ще більше патріотичний дух!
“З перших акордів кожної пісні чоловіки на сцені майстерно передавали усю палітру емоцій та підігравали у жартівливих піснях, каже пані Аліна. – Колектив загалом малорухливий на сцені, адже артист має грати на великому інструменті ще й одночасно співати, тому динаміки найчастіше додавали солісти.
А коли зазвучала пісня “Два кольори”, то в багатьох на очах тремтіли сльози…”
У капелі же ж звучать не лише бандури. Є оркестрова група, де грають цимбали, литаври, сопілка, кларнет, тромбон та інші інструменти.
“Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство — це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво… І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колими, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів”. Так казав Василь Ємець, засновник і перший диригент Капели бандуристів.
Історія цього славнозвісного та унікального колективу розпочалася 1902 року, коли у Харкові відбувся XII археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. І вдалася вона надзвичайно. Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура (навіть ще не вдосконалена, як тепер) — не примітивна деревина зі струнами, вона має широкі можливості, може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.
Понад сто років тому гетьман Павло Скоропадський сприяв тому, щоб з’явилася перша Капела кобзарів, яка мала назву Кобзарський хор. Її очолив бандурист, талановита і високоосвічена людина, «кобзар у фраку» Василь Ємець.
Усе починалося із семи артистів, які свій перший концерт давали у театрі Бергоньє, що був розташований у Києві на перетині сучасних вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської. Тепер це Національний академічний театр драми імені Лесі Українки. Деякі композиції, які колектив виконував у той день, досі у репертуарі капели. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні.
До 1924 року колектив двічі припиняв роботу, пізніше у Полтаві виникла ще одна капела бандуристів, а у 1935-му дві капели об’єднали. Так з’явилася “Перша зразкова капела бандуристів Наркомпросу (Народного комісаріату просвіти) України”.
Від початку Другої світової війни бандуристів не евакуювали – артистам замість інструментів дали зброю і відправили на фронт.
За інформацією архіву капели, із війни не повернулися одинадцять її учасників…
Наприкінці 1941-го композитор і диригент Григорій Китастий
зібрав залишки капели, назвав її іменем Тараса Шевченка і давав концерти в окупації, у тому числі перед частинами Української повстанської армії.
Але в серпні 1942-го артистів вивезли до Німеччини. Там їх певний час експлуатували як остарбайтерів, а потім передали німецькій концертній фірмі.
Зрештою, у 1949 році капела імені Тараса Шевченка виїхала до США у Детройт, де існує і досі як напівпрофесійний колектив.
Натомість у 1946-му капелу відновили у Києві, керівником став диригент Олександр Міньківський. У 1962-му при капелі відкрили дворічну навчальну студію для підготовки бандуристів для колективу.
За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня культури хорового співу. Після нього керівництво капели перебрав на себе Григорій Куляба, а після нього –Микола Петрович Гвоздь, який очолював капелу 33 роки (з 1977 до 2010). Саме за його керування колектив отримав теперішню назву: Національна Заслужена Капела Бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.
По смерті Миколи Гвоздя капелу взяв під оруду його заступник — Андрій Миколайович Козачок. З 2011 р. – художній керівник та головний диригент Віктор Петрович Скоромний, а у 2013-му до бандуристів , після Чоловічої хорової капели України імені Левка Ревуцького, прийшов Юрій Курач. З 2017 року у Національній заслуженій капелі бандуристів України імені Георгія Майбороди є ще один диригент – Олексій Бояр.
У хорі співають не просто ті, у кого є голос. У бандури є стрій (співвідношення ступенів звукової системи за висотою; певна система звучання), існує школа хорового співу. А хор із бандурою – це вдвічі важче. Солісти мають бути ще більш професійні – мати вокальну школу, правильне дихання, сильний голосовий апарат.
До капели періодично приходять нові музиканти. Для цього оголошують конкурс, формують комісію. Кандидат має скласти конкурсні вимоги зі співу та гри.
З 2015-го капела їздила із виступами до прифронтових міст і зони Операції об’єднаних сил. Концерти давали для розвідки, десанту, сухопутних військ, Національної гвардії. Для таких випадків мають спеціальну програму із двадцяти творів – пісні Українських січових стрільців і часів Української повстанської армії.
Зараз капела дає концерти в містах Європи, збирає переповнені зали іноземців та українців, які змушені були втікати з рідної землі від військової агресії росії та шукати тимчасовий прихисток за кордоном. Музиканти збирають кошти на допомогу Україні і таким чином наближають нашу Перемогу! А також популяризують українське мистецтво, українську культуру. Щоб виховувати тих, хто не знає своєї культури. Бо одна жіночка під час концерту навіть запитувала: “А что ето за столік такой інтєрєсний?”, показуючи на цимбали….
Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла своє існування та знов
відроджувалася…
І хоча змінюються покоління співаків, приходять інші керівники й диригенти, але одне залишаєтьсяся незмінним: капела бандуристів — це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі.
Оригінальне, самобутнє мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках нашої України та за її межами. Хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України, той назавжди залишиться у полоні гри неймовірно талановитих музикантів.
