«Viva, Koshitz! Viva, Ukraine!»: світова слава «генія української пісні» Олександра Кошиця

«Рідна мова, пісня й наука хай українців єднає» (О. Кошиць)

Цього дня, 12 вересня, 147 років тому народився геніальний син українського народу Олександр Кошиць (1875–1944) – корифей української хорової культури, геніальний диригент, композитор, етнограф, педагог, організатор і керівник кількох відомих українських хорових колективів в Україні, Європі, США, Канаді, організатор і диригент першої Української республіканської капели УНР, концерти якої в 20-ті роки XX ст. допомогли багатьом народам світу дізнатися, що є така держава Україна, що є український народ з його неперевершеним пісенним талантом.

Олександр Антонович Кошиць народився у с. Ромашки на Київщині, походив із сім’ї священика гербу Порай, у дев’ять років почав навчатися у Богуславській бурсі, де до нього прийшов потяг до музики; навчався в Київській духовній академії. У 1903–1905 рр. збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень». Після повернення до Києва О.Кошиць вчителював у різних гімназіях, керував хорами Духовної школи, школи сліпих, працював у Музично-драматичній школі М. Лисенка. З 1909 р. – керівник хору Київського університету, з 1913 р. – хору Вищих жіночих курсів і викладач Київської консерваторії, у 1912–1916 рр. – диригент Театру М. Садовського, у 1916–1917 рр. – хормейстер і диригент Київської опери.

За часів Директорії УНР у 1919 р спільно з Кирилом Стеценком, Олександр Кошиць став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, у квітні цього ж року відбув у концертову подорож Західною Європою й Америкою. Симон Петлюра вважав, що Капела допоможе сформувати гарний імідж новій незалежній Україні за кордоном, адже там, упродовж століть чули лише про «вєликую» Росію. Після падіння УНР О.Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України.

Першою у списку була Чехія. Гастролі проходили з величезним успіхом. «Українці прийшли й перемогли! Це – посольство з іншого світу!», – написали після першого ж концерту чеські газети. Українське стало модним у Празі. Коронним номером усюди звучав «Щедрик».

Після Праги був Відень. Там О.Кошиця назвали генієм, а його хор, що «співає, мов одна людина» – дивом артистичного взаєморозуміння.

До Парижа Капела потрапила восени 1919 р. На першому ж концерті було багато поліції – боялися російських провокацій. Росіяни погрожували зірвати концерт капели, на афішах писали лайливі слова. Але на українців чекав тріумф. Місцеві газети писали: «Наша пані Географіє! Чого ти нас вчила! Ти казала, що Україна – це поля та отари, і не казала, що там є народ з такою душею! Ще ніякий хор, французький чи чужоземний, не дав нам нічого подібного!». Після Франції капела виступала в Голландії, Англії, Німеччині, Іспанії.

У 1922 р. капела вирушила у турне до Америки. Українські артисти з великим успіхом виступали в США, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Українська Республіканська Капела дала більше тисячі концертів у різних країнах Західної Європи та Америки, популяризуючи тим самим українську культуру в світі. Принагідно відмітити, що саме у 1922 р. під час виступу в Нью-Йорку американська публіка вперше почула «Щедрик» Леонтовича, який дуже швидко став популярним у всьому світі та став традиційною Різдвяною піснею в Америці. Композитор Джордж Гершвін, почувши на концерті капели О.Кошиця українську колискову «Ой ходить сон коло вікон», отримав таке натхнення, що написав знамениту «Summertime», яка стала однією з найпопулярніших джазових композицій у світі.

У 1926 р. О.Кошиць оселився в Нью-Йорку (США), де продовжив окрім творчої, наукову та педагогічну діяльність, виховував нові покоління диригентів, брав участь у різноманітних мистецьких акціях української діаспори, американських фестивалях тощо.

Під час відзначення 200-літнього ювілею Джорджа Вашингтона (1932), хор О.Кошиця брав участь у спільному концертному турне разом з танцювальним колективом під орудою В.Авраменка та в інших культурних заходах.

Програма концерту з нагоди 200-ліття від дня народження Джорджа Вашингтона

в Карнегі Голл, Нью-Йорк, 8 травня 1932 р.

ЦДАЗУ, заг. бібл. ф., інв. № 2416

О.Кошиць і . Авраменко з артистами хору та танцювальної групи українських народних

танців під час гастролей на честь 200-літнього ювілею Джорджа Вашингтона, 1932 р.

ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 165-О

Олександр Кошиць та Василь Авраменко у гостях в українській громаді у Вашингтоні.

The Sunday Star, Washington, D.C., May 1, 1932, part І.

ЦДАЗУ, ф. № 81 – «Колекція документів Матули Петра Мусійовича(1928–2017)

В часи Голодомору 1932–1933 рр. в Україні, попри власне критичне фінансове становище, О.Кошиць час-від-часу надсилав кошти родичам та колегам в Україну, зокрема: Якову Гулаку-Артемовському, Остапові Лисенку (синові композитора М. Лисенка), братові Федору, сестрі Марії. Був дорадчим членом Комітету негайної допомоги голодуючій Україні в США.

Лист О. Кошиця до Комітету негайної допомоги голодуючій Україні, 6 грудня 1933 р.

«Наше життя», ч. 11, 2003 р. ЦДАЗУ, бібл. ф. 2, інв. № 1746-К

У 1941 р. О. Кошиць переїхав до Канади, де певну надію передати свої здобутки і вміння українській молоді вбачав у викладанні на Вищих вчительсько-диригентських курсах Культурно-освітньої референтури УНО Канади, організованих Павлом Маценком у Торонто (1940) і Вінніпезі (1941–1944), де читав лекції і проводив заняття з різних питань української пісенності, генетичного зв’язку та групування українських обрядових пісень. До останніх великих проєктів О.Кошиця належало створення грамзаписів українських пісень різних жанрів, аби зафіксувати особливості стилю виконання, але на жаль на той час цей проєкт не був належним чином підтриманий фінансово.

Упокоївся великий український патріот 21 вересня 1944 р. у Вінніпегу, де і був похований. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло упокоїлося у мавзолеї цвинтаря «Ґлен-Іден» (англ. Glen Eden), де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження.

«Новий шлях», Манітоба, ч. 78, 27 вересня 1944 р.

ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 6007-О

Народжений в Україні, Олександр Кошиць свою гірку чашу змушеної імміграції випив до дна й увійшов до історії світового мистецтва як один із найвидатніших українських митців та патріот, якому судилося здійснити свою місію посланця України до народів світу.

Світлина О. Кошиця, б/д

«Forum», Скрентон, № 67, зима, 1986 р.

ЦДАЗУ, заг. бібл. ф., інв. № 3451

І наостанок, проводячи паралелі із сьогоденням України, принагідно згадати поради О.Кошиця, які він написав в одному із своїх листів (10.11.1942) до Павла Маценка, українського музикознавця, диригента і громадського діяча в Канаді: «Все йде, все минає… Тож не зневіряйтеся, а йдіть далі… Не звертайте з шляху, щоб на Вас не лізло, не повертайтесь назад, як би нечиста сила ззаду Вас не кричала! Йдіть вперед і несіть Ваш, найтяжчий на світі, український хрест… Знімите Ви одно колесо з українського воза, зніму я, другий, третій… і загрузне наш віз в обивательському болоті навіки. … Тож коли ми з Вами також кинемо плуга та борону, то поросте таке бадилля, що й сам Бог не викорчує, а на прекраснім українськім полі будуть пастись чужі корови». («Відгуки минулого». О. Кошиць в листах до П. Маценка. – Вінніпег, 1954 р.).

Український світ тримається на людях, які своє життя присвячують одній справі і в ім’я України несуть той найтяжчий у світі український хрест через все життя заради того, щоб «на прекраснім українськім полі не паслися чужі корови». Свій український хрест в ім’я незалежної України Олександр Кошиць самовіддано проніс до кінця свого життя, через століття надихаючи нас у протистоянні російському агресору.

У дописі використана інформація із відкритих інтернет-джерел, а також документи, що зберігаються у Центральному державному архіві зарубіжної україники (ЦДАЗУ), м. Київ.

Надія Лихолоб,

ЦДАЗУ, м. Київ