Невідомі імена – українці у Першій світовій війні

від Стожари

У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають місце і роль у світових процесах. Однією з таких подій в нашій історії є Перша світова війна (1914–1918), у якій українці відіграли значущу роль у протистоянні імперій, а територія сучасної України стала ареною найбільш кривавих битв на східному фронті.

Для України це була війна братовбивча, хоча саме Перша світова війна розбудила український національно-визвольний рух, а на мапі світу, хоч і на короткий термін, постала українська держава – Українська Народна Республіка. В ті роки українці продемонстрували здатність боронити свою державу. Продовжують боронити й у нинішні дні, коли українці зітнулися із зовнішньою агресією росії.

І хоч пройшло вже більше ста років з тих буремних подій, але ми повинні пам’ятати імена захисників української землі та повертати із забуття імена мужніх людей, які віддавали свої життя на кривавих фронтах великих воєн. Усі ці імена – наша рідна історія, дещо призабута, але відновлена стараннями і кропіткою працею багатьох науковців, дослідників історії України.

У цьому значною мірою допомагає джерельна база державних архівів України, зокрема і Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ, м. Київ), окремі фонди якого містять документи, що відображають події часів Першої світової війни, у т.ч. й життя українців у німецьких та австро-угорських таборах для військовополонених, що дає змогу подивитися на події Першої світової війни очима її учасників. Серед зазначених документів – маловідомі широкому загалу фотографії, листування з рідними та друзями з особового фонду Сергія Никифоровича Антоненка, уродженця м. Чернігова, військовополоненого у таборі Фрайштадт (Австро-Угорщина), що відображають відомості про життя та побут полонених у таборі, їх політичні переконання, культурно-просвітницьку діяльність тощо.

Перебування українських вояків у полоні було складним, але зусиллями українських політичних і громадських діячів у Австро-Угорщині, Словаччині та Німеччині були створені окремі табори для військовополонених українців, де представники Союзу визволення України (СВУ) розгорнули широку інформаційну та культурно-просвітницьку роботу серед полонених українців російської армії.

Один з перших таких українізованих таборів виник у листопаді 1914 р. біля м. Фрайштадт (Австро-Угорщина), у якому налічувалося до 60 тис. полонених, де власне і опинився наш Сергій Антоненко.

Початок національно-просвітницької діяльності у цьому таборі пов’язують із організацією низки гуртків, які мали чіткі програмні установи і стали осередками майбутніх масових рухів. Зокрема у таборі Фрайштадт існували: просвітній відділ СВУ, суспільно-просвітній гурток, видавниче товариство ім. І. Франка, Драматичне товариство ім. І. Котляревського, товариство “Український хор” ім. М. Вербицького, товариство “Просвіта” ім. М. Драгоманова, кооперативна спілка “Власна Поміч”, фотографічне товариство “Світло”. Всю таборову культурницьку працю об’єднувала “Українська Громада”, яка була реорганізована у “Головну Українську Раду”. Слід зазначити, що всі ці таборові товариства мали курси, на яких полонені могли отримати потрібну в цивільному житті професію. Все викладання та спілкування в навчальних закладах здійснювали виключно українською мовою.

Членом деяких з цих таборових товариств був також і Сергій Антоненко. Зокрема збереглися його членські посвідки, які свідчать, що у 1915–1916 рр. він став членом таборового товариства “Суспільно-просвітній гурток”, Драматичного товариства ім. Івана Котляревського, Української спілкової чайні “Власна поміч”, фотографічного товариства “Світло”, у яких він брав активну участь.

Членська посвідка фотографічного товариства “Світло” на ім’я С. Антоненка у таборі для військовополонених у Фрайштадті. 25 жовтня 1916 р. ЦДАЗУ, ф. 7, оп. 1, спр. 4, арк. 5 зв.

Започаткування фотографічної справи в таборі Фрайштадт почалось у квітні 1915 р., коли до табору на запрошення СВУ прибув Микола Чайковський. Полоненим подобалися такі заняття і вони охоче їх відвідували – це надавало полоненим можливість удосконалити практичні навички з фотографування, а також навчитись основам ведення приватного фотографічного підприємства. Фотографічним товариством “Світло” виготовлялись фотографії із таборового життя для музейних і просвітніх цілей, для виготовлення кліше до таборового календаря “Розвага”, фотографії з побутового життя в таборі, і сьогодні вони – безцінний наочний матеріал для відтворення цілісної картини таборового життя українських полонених.


Українські військовополонені табору Фрайштадт, б/д. Сидять зліва направо:
перший – М. Чайковський, третій – Є. Турула; стоять – другий зліва С. Антоненко.
ЦДАЗУ, ф. 7, оп. 1, спр. 6, арк. 38

Принагідно слід відмітити, що до початку Першої світової війни Сергій Антоненко був артистом змішаного хору “Слов’янська капела” під керівництвом Маргарити Агренєвої-Слов’янської та гастролював разом з хором за кордоном, зокрема і в Англії, про що свідчить його фотоальбом зі світлинами артистів капели М. Д. Слов’янської з дарчими написами. З огляду на його акторську і співочу практику у “Слов’янській капелі”, концерти яких носили елементи театралізації, пояснюється і його активна участь у діяльності таборового Драматичного товариства ім. Івана Котляревського, у якому Сергій Антоненко відновив свою творчу діяльність, що була перервана військовою службою у Першу світову війну. До речі, вищеназваний фотоальбом може стати унікальним джерелом для відтворення родинного дерева нащадків артистів хору “Слов’янська капела”, оскільки містить світлини співаків цього відомого хору родом з Київщини, Харківщини, Миколаєва, Одеси та інших регіонів України і росії.


Фотографії з дарчими підписами С, Антоненку від артистів хору “Слов’янська капела”
під керівництвом М. Агренєвої-Слов’янської. Лондон, 1910 р.
ЦДАЗУ, ф. 7, оп. 1, спр. 5, арк. 9

Сергій Антоненко брав активну участь у театральних постановках фрайштадського драматичного театру, на сцені якого ставили “Піймав облизня” Т. Колісниченка, “Бурлака”, “Паливода XVIII століття” І. Тобілевича, “Невольника” М. Кропивницького, “Нахмарило” Б. Грінченка, “Украдене щастя” І. Франка, “На Україні” – В. Овчинникова, “Ой не ходи, Грицю” М. Старицького та ін. Вистави йшли з великим успіхом, по три-чотири рази.


Сцена Драматичного театру ім. Івана Котляревського. Фрайштадт, 1915–1917 рр.
ЦДАЗУ, ф. 7, оп. 1, спр. 6, арк. 3

Олекса Кобець (О. Варавва), українській письменник і поет, учасник Першої світової війни та колишній полонений табору Фрайштадт, у своїх “Записках полоненого” так згадував про фрайштадтський театр: “Вистави фрайштадського театру мали резонанс не тільки серед полонених, але й у середовищі цивільних українських громад, що існували на терені Австро-Угорщини. Про великий вплив театру на підвищення морального духу українців свідчить звернення членів драматичного гуртка українських робітників при цукровій фабриці Шейпа до «театральної секції» табору Фрайштадт від 7 лютого 1918 р. У ньому, зокрема, повідомлялось, що на Різдво гурток влаштував святковий концерт з «чисто українською» програмою, який мав великий успіх у полонених росіян та місцевих мадярів”. (О. Кобець. “Записки полоненого”. Мюнхен, 1959 р. ЦДАЗУ, бібл. ф. 3, інв. № 2133-О)

У фонді зберігається також листування Сергія Антоненка з рідними на батьківщині – батьком, сестрою, друзями. Нижче представлений один з листів сестри Сергія Антоненка – Євгенії з Чернігова.

Лист до військовополоненого С. Антоненка від сестри. Чернігів, 1916 р. ЦДАЗУ, ф. 7, оп. 1, спр. 2, арк. 7–8

Серед фотографій, більшість з яких вірогідно робив сам Сергій Антоненко, є світлини відомих українських культурних і громадських діячів, які організовували в таборах військовополонених курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, трикласні народні школи тощо. Серед них: мовознавець академік Степан Смаль-Стоцький (1859–1938); мовознавець, філолог Василь Сімович (1880–1944), якого у таборі всі називали “дядько Василь”; композитор і диригент Євген Турула (1882–1951), математик доктор Микола Чайковський (1887–1970) та ін.

Зокрема, високу оцінку культурно-просвітницькій роботі й людським якостям В. Сімовича через десятиліття дав вже згаданий вище Олекса Кобець (О. Варавва): “Доктор і професор-філолог Василь Сімович. “Дядько Василь”. Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляє всіх своїх учнів – ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи – культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя…” (О. Кобець. “Записки полоненого”. Мюнхен, 1959 р. ЦДАЗУ, бібл. ф. 3, інв. № 2133-О).

На жаль, відомості про подальшу долю Сергія Антоненка достеменно невідомі. Вірогідно, що Сергій Антоненко приєднався до лав створеного у лютому 1918 року першого куреня фрайштадців “Оборона Рідного Краю” та вирушив в Україну боротися за її волю і незалежність проти більшовиків.

І це тільки одне з імен у числі тих, кого мають знати українці. Адже без знання минулого немає сьогодення і майбутнього.

У дописі використані документи ЦДАЗУ та інформація із відкритих інтернет-джерел.

Надія Лихолоб,

Центральний державний архів

зарубіжної україніки, м. Київ

Схожі публікації

Залишити коментар