Серпень у спорті є місяцем, коли розпочинаються національні чемпіонати з футболу. Представники інших видів спорту в цей час активно готуються до початку першостей у своїх країнах, закладаючи фундамент підготовки на весь рік. Ця пора вельми відповідальна. Проте в нинішніх реаліях широкомасштабної війни в Україні спортивне життя завмерло. Точніше, воно розвивається здебільшого на рівні національних збірних, але далеко не в тих масштабах, як у мирний час.
Спорт на рівні дитячо-юнацьких шкіл чи змагань серед клубів завмер. І це створює загрозу суттєвого падіння спортивної галузі загалом у не дуже далекій перспективі. Падіння, від якого ми будемо оговтуватися не один рік. Сьогодні Україна ризикує втратити цілі покоління спортовців, які мали б стати кадровим резервом і замінити нинішніх лідерів у майбутньому. Шляхів виходу із ситуації не знає, мабуть, ніхто. Хоча спроби порятунку своїх видів спорту керівники профільних федерацій спільно з ентузіастами таки роблять.
Із виїздами за кордон для участі в офіційних турнірах представників національних збірних в умовах воєнного стану, коли залишати межі країни заборонено чоловікам 18–60 років, теж були б проблеми. Проте в березні особливі умови для атлетів були створені з ініціативи президента Зеленського. Глава держави зауважив, що в час війни додаткові згадки про Україну в світі завдяки перемогам на чемпіонатах світу та Європи позитивно впливають на імідж країни, яка воює.
Що це не просто слова, довів нещодавній чемпіонат світу з легкої атлетики в американському Юджині, штат Ореґон. Різноманітні світові ЗМІ, спілкуючись з українськими спортовцями, записали й опублікували чимало живих історій про реалії, в яких живуть наші атлети і їхні родичі. Стрибун у висоту Андрій Проценко, котрий виграв на чемпіонаті світу бронзу, розповів про те, як готувався з допомогою саморобних тренажерів в окупованому Херсоні та з якими труднощами він зміг звідти вирватися через півтора місяця після початку широкомасштабної війни. Бігунка Ольга Ляхова шокувала історією про бабусю, яка чи то замерзла, чи то померла від голоду в квартирі в Рубіжному на Луганщині. Кожен представник української команди на цьому турнірі вніс свій вклад у загальну справу не лише на змагальних секторах, а й у просвітницькому аспекті.
Власне, враховуючи особливу ситуацію в Україні, за кордоном нашим спортовцям ідуть на поступки. Скажімо, чоловічі національна й молодіжна збірні з волейболу два місяці тренувалися в Естонії за рахунок сторони, що приймає. Такі умови для наших співвітчизників створив віце-спікер естонського парламенту Ганно Певкур. Той самий, який став популярним у мережі, виконавши пісню «Браття-українці» на одному з популярних телешоу. Так само в найкомфортніших умовах спершу в чеському Брумові-Бильнице, а потім у швейцарському Луґано два місяці готувалася до чемпіонату світу юнацька збірна України з хокею. Усі витрати теж узяли на себе гостинні господарі.
Проте в тому й річ, що національні збірні – лише вершина айсберга. Його підводною частиною є конкурентне середовище у внутрішніх чемпіонатах. Зрозуміло, що після 24 лютого першості України в усіх видах припинилися. Величезна кількість спортовців упродовж тривалого часу не мала змоги ні змагатися, ні тренуватися. Так, атлети намагалися підтримувати форму індивідуально. Але для командних видів спорту ці тренування – не надто ефективні. Особливо в таких видах спорту як хокей, в якому підготовка неможлива без льоду.
Розуміючи всю складність ситуації, Міністерство молоді та спорту України дозволило проведення спортивних змагань без глядачів в окремих регіонах починаючи з 31 травня. Звісно, з дотриманням усіх заходів безпеки. Щоправда, гарантувати безпеку до кінця, враховуючи хаотичність російських ракетних обстрілів, не здатен ніхто. Наприклад, немає чіткої відповіді, як поводитися учасникам спортивних змагань під час повітряних тривог, чи забезпечені спортивні арени бомбосховищами.
Враховуючи це, навіть висловлювалися пропозиції, щоб проводити чемпіонати України за кордоном. Умовно це могло б виглядати так: клуби чи національна Федерація винаймали б готельний комплекс із належною спортивною інфраструктурою в умовній турецькій Анталії, де заселялися б на тривалий час, жили, тренувались і змагалися всі команди. За грішми це, мабуть, обійшлося б не дорожче, ніж утримувати тренувальні бази, сплачувати витрати на переїзди, проживання та оплату оренди стадіонів удома.
Проте реалії нашого спорту такі, що схожі витрати може собі дозволити хіба «країна в країні». Тобто футбол. Та й то лише клуби елітного дивізіону. Врешті вдома вирішили грати навіть вони. Лише донецький «Шахтар» висловлює ініціативу, щоб проводити окремі матчі чемпіонату України в Польщі, у Варшаві, де команда на домашній арені місцевої «Леґії», стадіоні Війська Польського, прийматиме поєдинки Ліги чемпіонів. Ствердної відповіді клуб Ріната Ахметова поки не отримав.
Інші команди, а їх буде 16, гратимуть в Україні, у тих містах, де буде безпечно. Зрозуміло, що нині навіть уявити важко, щоб у Харкові суперників могли приймати обидва «Металісти», у рідних Дніпрі чи Кривому Розі грали СКД-1 і «Кривбас».
Планується, що змагання в українській футбольній Прем’єр-лізі стартують 23 серпня. Серед традиційних учасників не буде «Маріуполя» і чернігівської «Десни», у стадіон якої влучила російська ракета. Зі зрозумілих причин клуби знялися зі змагань. Так само вирішили не виступати в майбутньому сезоні першолігові краматорський «Авангард», волочиський «Агробізнес», «Альянс» із Липової Долини, хмельницьке «Поділля», луцька «Волинь», донецький «Олімпік», «Миколаїв», друголігові «Ужгород», київський «Лівий берег», «Перемога» з Дніпра, «Балкани» із селища Зоря на Одещині, сімферопольська «Таврія», «Тростянець», «Вовчанськ», «Вікторія» з Миколаївки на Сумщині, «Карпати» з Галича, «Нікополь», черкаська «Енергія», херсонський «Кристал», «Суми», «Любомир» зі Ставища на Київщині. Попри це, в Українській асоціації футболу налаштовані оптимістично і сподіваються, що в кожній із професійних ліг у сезоні 2022/2023 р. стартує по 16 команд.
Звісно, що змагальний рівень помітно впаде. Найперше тому, що в українському чемпіонаті практично не буде легіонерів. Показово, що в донецькому «Шахтарі», у якому іноземних гравців зазвичай було найбільше, у новому сезоні буде лише один неукраїнський футболіст – нападник Лассіна Траоре з Буркіна-Фасо. У київському «Динамо» ще в поєдинках кваліфікації Ліги чемпіонів проти турецького «Фенербахче» легіонерів було двоє – поляк Томаш Кендзьора і словенець Беньямін Вербіч. Але Беньямін відазу після другого із цих поєдинків, який завершився перемогою киян, підписав контракт із грецьким «Панатінаїкосом».
Однак футбол із його масовістю відсутність іноземців якось переживе. Значно гірше буде хокею. Річ у тім, що внаслідок тривалого занепаду у виді спорту, відсутності належної інфраструктури для занять цією грою в Україні виник серйозний кадровий дефіцит. Вісім українських клубів заповнювали його до болю простим методом: запрошували гравців із сусідньої Росії. Показово, що на старті попереднього сезону в семи з восьми команд росіян було не менше десяти. Виняток становив лише білоцерківський «Білий Барс», у якому кілька чемпіонатів поспіль легіонерів не було взагалі.
Тепер про росіян в українському хокеї не може бути мови, з якого боку не подивися. Білорусів теж ніхто не запрошуватиме. Та й навряд чи вони до нас поїдуть. За таких обставин існує реальна загроза, що команди, які виступатимуть у чемпіонаті України, можуть не назбирати потрібної кількості гравців. Наразі Федерація хокею України веде мову про виступ у національному чемпіонаті 2022/2023 р. шести клубів. За них, вочевидь, гратимуть банально всі більш-менш конкурентоздатні українські хокеїсти. Здебільшого – юнаки і юніори.
Понад десяток гравців, які виступають за національні збірні, вже попідписували контракти з різними європейськими клубами. Благо, національні Федерації створили на час війни для українців особливий режим, при якому наші співвітчизники не вважатимуться легіонерами. Дехто це зробив уже, а дехто обіцяє зробити найближчим часом. Щоправда, більшість із цих гравців досі не отримали дозволів на виїзд за кордон на тривалий час.
Зі схожими труднощами стикнулися і представники інших ігрових видів спорту, у послугах яких зацікавлені клуби Західної Європи. Вирішити цю проблему можуть зміни в законодавстві. 30 червня народний депутат України Георгій Мазурашу вніс на розгляд парламенту законодавчу ініціативу № 7484-1 про внесення змін до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», в якій, зокрема, передбачено надання дозволів на виїзд з України для осіб, котрі уклали трудові контракти з іноземними установами. Дискусії про прийняття цих ініціатив тривають досі.
Взагалі, в умовах обмежених людських ресурсів провідним хокейним, баскетбольним, гандбольним, волейбольним клубам було б непогано заявитися в закордонні чемпіонати. І окремі країни були не проти прийняти українців у себе. Зокрема, чемпіон України з хокею київський «Сокіл» був близьким до того, щоб виступати в польській Екстраклясі. Однак через фінансові труднощі кияни останньої миті відмовилися не лише від польського варіанту, а й від участі в Континентальному кубку, де їх замінить «Кременчук».
Юним спортовцям в аспекті перетину кордону простіше. Значна частина юних українців залишила рідні домівки після початку війни, перетнувши разом із матерями кордон. Дехто відтоді вже встиг повернутися. Але більшість таки прилаштувалася в різних країнах Західної Європи та Північної Америки. Наприклад, хокеїсти, опинившись у Польщі, Латвії, Швейцарії, Франції, Італії, Румунії, ще й мали змогу завдяки міжнародним контактам Федерації хокею України тренуватися за кордоном. Часто – в умовах значно ліпших, ніж удома. І немало із цих хлопців не приховують, що хотіли б залишитися в Європі надалі. Там вони побачили ліпші перспективи не лише з огляду на спортивний розвиток, а і з точки зору повсякденного життя і здобуття освіти.
І добре, якщо ці діти, влаштувавшись за кордоном, збережуть вірність Україні й виступатимуть на міжнародній арені під нашим прапором. Але не можна виключати, що частина вимушених емігрантів, прижившись у Європі, захоче отримати паспорти тих країн, які прихистили їх у критичний момент. Не виключена ситуація, за якої через якийсь десяток років у лавах швейцарської, німецької чи французької збірних ми побачимо виконавців з українськими прізвищами.
Схожа ситуація нині поширена для етнічних балканців. Тих, які є дітьми емігрантів часів Балканської війни. Якщо це станеться, то кадровий голод як відгомін війни в українському спорті буде відчутний ще довго після того, коли війна завершиться.
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ