У 20 польських містах відкрилася особлива виставка дитячого малюнка «Mamo, ja nie chcę wojny!!! Мамо, я не хочу війни!!!». Це спільний проєкт Державних архівів Польщі та української фундації «Mom, I see war».
«Mamo, ja nie chcę wojny!!! Мамо, я не хочу війни!!!»
19 липня 2022 року в різних містах Польщі (Мальборк, Ченстохова, Перемишль, Седльце, Кошалін, Гожув Вєлкп, Каліш, Кельце, Зелена Гура, Плоцьк, Торунь, Ольштин, Познань, Катовіце, Сувалькі та Варшаві) відкрилась особлива виставка, яка виникла в межах польсько-українського архівного проєкту та представляє історичні малюнки польських дітей з 1946 року, а також сучасні малюнки українських дітей, пов’язані з війною, яку розпочала рф в Україні.
Організатори проєкту: Варшавський університет Uniwersytet Warszawski, Київський національний університет ім.Т.Шевченка, Проєкт «Mom I see war», Mom, i see war — Мамо, я бачу війну, Архів Нових Актів у Варшаві (AAN) Archiwum Akt Nowych. Проєкт реалізований за сприянням Archiwa Państwowe (Archiwa Państwowe).
Війна — це завжди біль, страждання та втрати. Але найбільш вразливими під час війни є діти. Вони часом не до кінця розуміють все, але дуже гостро відчувають. Війна позбавляє їх щасливого дитинства, а іноді життя. Діти бачать війну без прикрас… На їхніх очах ворожі ракети руйнують школи, дитячі садки, лікарні, житлові будинки, на їхніх очах помирають рідні й друзі. Свої почуття, емоції, переживання вони часто передають через малюнки.
«Ця виставка сповнена сенсами та глибиною. ЇЇ потрібно показувати в цілій Європі та в цілому світі… В ім’я наших дітей, я думаю, що ми переможемо», – сказав Посол України в Польщі Василь Зварич на урочистому відкритті проєкту.
Все почалося із одного малюнка маленької Дарини. Розповідає Наталія Улинець, співорганізаторка проєкту «Mom, I see war». Її мама надіслала малюнок до одного з керівників проєкту. Тоді прийшло усвідомлення, що такі ж малюнки малюють всі діти в Україні.
І тоді організатори створили сайт і поширили у соцмережах інформацію з проханням надсилати до них дитячі малюнки. Вони отримали їх тисячі. З різних куточків світу.
«Напевно, 90 % малюнків, а це 14 тисяч малюнків дітей, це малюнки діточок українських, які пережили війну. Малюють і з Америки, і США. Ми не просимо дітей малювати. Це було б некоректно. Нам малюнки надсилають батьки», – говорить Наталія Улинець.
Державні Архіви Польщі були чи не першими, хто відреагував на ініціативу української фундації. Тут запропонували показати малюнки українських дітей у кількох десятках міст польської держави. Тим більше, що в польських архівах зберігається також кілька тисяч дитячих малюнків про війну – малюнків польських дітей, які вони малювали одразу після завершення Другої світової війни. А подекуди і під час. Розповідає генеральний директор Державних архівів Польщі Павел Пєтшик.
«Ми показуємо жорстокість і жах війни, побачені дитячими очима. Дітей, які з одного боку, є наче німими свідками тих подій, бо вони наче й не є учасниками тієї війни, а з іншого боку, це найбільш автентичні свідчення, які можна собі уявити, бо діти не брешуть. Показують світ так, як його бачать. Вони найбільш невинні, а одночасно найбільш постраждалі через віну, бо через те, що вони безвинні, беззахисні, не можуть собі дати із тим раду. Це дуже вражаюче, і саме такою була мета цієї вистави – підняти це питання, показати суспільству – не тільки польському, не тільки українцям, а головне – міжнародній спільноті. Передовсім ми хочемо показати, що це конфлікт, що ми маємо 21 століття, а розв’язуємо суперечки не мирним шляхом, а через відверту агресію. Здавалося б, на цьому рівні розвитку цивілізації ми б мали про такі речі вже не згадувати».
Якщо у 21 столітті діти змушені ховатися від обстрілів по підвалах, тижнями не бачити сонця, неба і замість мити посуд водою, витирати його папером, – бо води немає, – отже, людська цивілізація зазнала поразки, наблизилася до свого неминучого краху, говорить Дорота Садовська з Варшавського університету, авторка концепції проєкту.
Досі, говорить науковиця, дитячі малюнки про війну не сприймали за свідчення злочинів. Мовляв, малюють собі, тай малюють, бо діти. Однак, готуючи проєкт «Мамо, я не хочу війни», автори вирішили змінити концепцію. Дорота Садовська досліджувала якраз малюнки польських дітей, намальовані ними після Другої світової війни. Тисячі тих малюнків, що зберігаються в Державних архівах. Частина з них з’явилася ще під час війни як спроба психотерапії, що її польські науковці пропонували дітям з психологічними травмами внаслідок пережитого. Однак, стверджує авторка ідеї, ця тема не мала такого широкого резонансу.
Якщо ми поглянемо на ці малюнки, побачимо дуже багато аналогій. Діти малюють танки, літаки, вибухи, убитих людей і ворогів, втечу, розлуку з батьками, гроби, вибухи, руїну, поранених. Тобто, це та сама війна, та сама драма, відчай, єдина різниця, що польські діти малювали свої малюнки після війни, а діти українські малюють їх тоді, коли війна ще триває. Україна ще не знає, яких жах вона побачить після війни. Відкриваються вже сьогодні масові захоронення, але до кінця невідомо, що світ побачить невдовзі. Українські діти бачать це сьогодні щодня.
Виставку проводить вся мережа Державних архівів і завдяки цьому виставка у формі стендів буде представлена у багатьох містах Польщі. Також експозиція доступна на сайті проєкту «Мамо, я бачу війну».