Дуже часто знайомі питають: «Як живеш?» Кажу: «Працюю. А головне – читаю!» То ж пропоную вам, шановні читачі, уривок з книжки журналістки-шістдесятниці Маргарити Довгань, яка, окрім оповіді про себе і своє оточення, опублікувала ще й своє поетичне бачення нашого життя. Спочатку – діалог двох шістдесятників – Василя Овсієнка і Маргарити Довгань.
В.О.: Пані Рита Довгань 14 лютого 2015 року у себе вдома розповідає про Євгена Сверстюка.
М.Д.: Так, тепер до Євгена звернемося. Після його поховання 4 грудня на Байковому цвинтарі ми з Борисом прийшли додому і сиділи в куточку на кухні, вечеряли і згадували його. Раптом Борис якось несподівано засвітився, незважаючи на такий важкий день, і каже: «Ти знаєш, а мені згадується такий незвичний, незаклопотаний Євген». Випало їм разом із Прип’яті їхати до Києва. Їхали «ракетою» – бігав тоді такий швидкий кораблик по Прип’яті і Дніпру. Коли вони сіли туди, влаштувалися на горішній палубі і побачили розкішну природу, пагорби, зелені ліси, що приступають упритул до води, поля, зелені галявини, Дніпро, то Євген зовсім забув про свої проблеми, про політичні, навіть про літературні теми. На обличчі його, каже Борис, було сяйво розкутою людини, яка милувалась своїм краєм, красою рідної землі. І так вони їхали в тихих світлих бесідах про Україну – яка вона чарівна. І бачите, як буває: саме в день його похорону раптом виплив цей образ Євгена, який тішиться радістю буття.
Та повернімося до давнини, до моменту, коли Іван Дзюба спрямував мене до Євгена. Тоді до 200-річчя з дня народження Івана Котляревського ( 9 вересня 1969 року) у видавництві «Молодь» вийшов друком його твір «Наталка Полтавка». Невеличкого формату. Я працювала в редакції газети «Друг читача» і шукала автора, який написав би не тільки про «Наталку Полтавку», а й про Котляревського. То Іван каже: «Так ти йди до Євгена Сверстюка». Пішла. Він тоді працював в «Українському ботанічному журналі» Інституту ботаніки Академії наук УРСР. Заходжу. Зводяться на мене запитливі й дуже добрі очі. Коли я представилась і сказала, що мені потрібно, він пожвавішав: «Зрозуміло. Напишу». І дуже скоро показує свою працю «Іван Котляревський сміється». Так почалося наше товаришування на довгі роки. А ще дізналася, що він волиняк. Серед моїх пращурів – багато людей з Волині. Тому мала підвищений інтерес до вихідців з того краю. І була велика втіха,коли я побачила таку світлу, патріотичну й талановиту людину.
У книзі славної шістдесятниці Маргарити Довгань ще й 61 вірш, створений нею для відображення тодішнього українського життя в ліричній чи філософській формі.
Вірш «Славна пісня для Марії Стус та її нащадків» закінчується такими рядками:
Від Святошинського краю
До Дмитрового села,
Ніби цвіт у райськім раю,
Розлилося, розцвілося
Ціле море Стусенят.
За потужну цю природу
Слава Стусовому роду!
І слава – додам – родам багатьох українських шістдесятників. Завдяки і їм маємо незалежну Україну, над подальшим розвитком якої потрібно працювати і працювати.
То ж працюймо! І читаймо, зокрема, наших шістдесятників. У тому числі – і книжку Маргарити Довгань «Ріка життя». Бо ж пливе кожен із нас у ріці життя України.
*Маргарита Довгань. Ріка життя. Сповідь. – К.: ТОВ «Видавництво «Кліо», 2020.
