У час гібридної агресії Росії підтримка діаспорою українського кіновиробництва не менш важлива, ніж американські джавеліни

від Каляндрук Тарас

Гібридна агресія Росії проти України стає все запеклішою в інформаційній сфері  і українська діаспора щораз активніше  стає на захист своєї Батьківщини. Нещодавно колишній президент Світового Конгресу Українців Євген Чолій зініціював міжнародний проект протидії російській дезінформації у світі. У цьому контексті сьогодні ми вирішили поговорити з українським режисером, сценаристом, автором сценарію кінопроекту «Конотоп» Тарасом Каляндруком про те, як Москва за допомогою кіно розповсюджує неправдиву інформацію про Україну. Пане Тарасе, ми чимраз частіше спостерігаємо зростаючу активність московських ЗМІ з поширення міфів про Україну у світі. Як російська пропаганда працює в кінематографії?

        Справді, це надзвичайно цікава тема, і прикро, що більшість про це навіть не замислюється. Москва в інформаційній війні надає кінематографу надзвичайно важливого значення. При цьому не лише в середині країни, де за допомогою фільмів і серіалів (подібних до горезвісного «Брата») формується ненависть до українців. Кіно широко використовується Кремлем для того, щоб сформувати на Заході стереотип українця як бандита, злочинця і зарізяки, якому не місце в демократичному світі.

Ви натякаєте на нещодавній скандал зі стрімінговим сервісом Netflix, де в популярному серіалі “Емілі в Парижі” показаний такий карикатурний образ українки з Києва  як придуркуватої злодійки?

 І не тільки це. Я пригадую, коли в Україні відбулась Помаранчева революція і президентом став Віктор Ющенко, то аби спаплюжити прізвище нашого президента перед світом, росіяни серед іншого проспонсорували створення американського фільму «Рабство» (Trade) про торгівлю жінками. Головний негативний герой у цьому фільмі – работорговець-ґвалтівник з дегенеративною пикою – зветься Вадим Ющенко (Vadim Youchenko). У фільмі бандит Ющенко викрадає і ґвалтує польських жінок і протистоїть урядовим структурам Сполучених Штатів Америки. Нагадаємо, саме активна підтримка урядових і суспільних кіл Польщі та США зумовила успіх Майдану і перемогу президента України Віктора Ющенка.

        Іншим яскравим прикладом інформаційних спецоперацій Кремля у сфері світової кіноіндустрії є історія росіянина Віталія Калоєва. Як відомо, у 2002 році над Боденським озером стався трагічний інцидент: через помилку авіадиспетчера розбився пасажирський літак. Через два роки Калоєв, родина якого загинула в тій авіакатастрофі, приїхав у Швейцарію і дванадцятьма ударами ножа замордував швейцарського авіадиспетчера Петера Нільсена. Кремль потрактував його як героя, котрий взірцево вказав «знахабнілим європейцям» їх справжнє місце. Тому московська влада задіяла всі можливості, аби зменшити йому строк (його намагались оголосити неосудним), і в результаті через три роки (!) він був достроково звільнений і урочисто повернувся в Росію. Там путінський режим нагородив його медаллю і призначив заступником міністра будівництва Республіки Північна Осетія. Крім того, горлоріза Калоєва зробили депутатом правлячої путінської партії «Єдіная Россія». Історію цього Калоєва росіяни вирішили використати в інформаційній спецоперації проти України – і профінансували в 2017 році художній фільм «Наслідки» (Aftermath), куди на головну роль запросили зірку Голлівуду Арнольда Шварценеггера. Але дивним чином його герой з росіянина Калоєва перетворився на українця Романа Мельника. Адже, на думку кремлівських пропагандистів, слід за допомогою художніх образів втовкмачити в голову західному глядачеві, що саме українці, а не росіяни схильні до звірств і бандитизму, і їх ні за які гроші не можна пускати в цивілізоване суспільство.

         А нещодавно росіяни профінансували спільний болгарсько-американський проект «Знайти і знищити» (Search and Destroy), в якому росіяни спільно з армією США хвацько воюють проти українського збройного барона, який вбиває американців і загрожує знищити демократичний світ. Цікаво, що в реальності американський уряд США веде багаторічну боротьбу саме з російськими збройними баронами (згадаймо хоча б сумнозвісного російського агента Віктора Бута, який відбуває строк у федеральній тюрмі США за незаконну торгівлю зброєю). Віктор Бут, до речі, став прототипом персонажа Ніколаса Кейджа у ще одному фільмі «Збройовий барон» (Lord of War), і, за сценарієм, він теж родом з України (хоча насправді Бут народився в Таджикистані). І подібних прикладів можна навести безліч.

          Крім того, російська агентура спрямовує величезні зусилля в світовій кінематографії, виставляючи українців найбільшими у світі антисемітами. Нещодавній приклад – вихід художнього чотирьохсерійного кінофільму «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door) про українця Івана Дем’янюка, який нібито був охоронцем концтабору Треблінка (насправді численні багаторічні суди, в тому числі й Верховний Суд Ізраїлю, цього не підтвердили). І тут, вочевидь, саме позиція української діаспори, яка ще з часів творення Держави Ізраїль активно підтримує єврейський рух, не дає можливості Москві остаточно переконати світ у печерному антисемітизмі українців, але такі спроби робляться постійно.

        Як відомо, Президент Світового конгресу українців Павло Ґрод у своєму недавньому виступі звернув увагу, що росіяни, виконуючи настанову Путіна про «один народ», намагаються асимілювати і окупувати навіть українців за кордоном, вкладаючи в це шалені гроші. Як це відбивається в кінематографі?

       У вище згаданому фільмі «Рабство» бандит Ющенко представлений як російський мафіозі, тобто глядачам тонко натякається, що українців як окремого народу не існує. Таку підміну російські консультанти та продюсери широко використовують і в інших голлівудських фільмах, де бандити-росіяни носять українські прізвища, або ж місцем свого походження називають українські міста. Наприклад, російський тюремний боєць з серії бойовиків «Незаперечний» (Undisputed) у виконанні Скотта Едкінса  зветься Юрій Бойко, хоча як ми знаємо, це чисто українське прізвище, яке походить від західноукраїнської етнічної групи. А в культовому фільмі «Джон Вік» (John Wick) головний російський бандит на прізвище Тарасов особливо наголошує, що він родом з Києва. І таких прикладів можна навести багато. Тому правлінню Світового Конгресу Українців було б доречно ініціювати відкритого листа до голлівудських і європейських сценаристів, режисерів і продюсерів з проханням почати зважати на українську культурну самобутність і припинити давати російським бандитам в фільмах українські прізвища чи виводити їх походження з України. У самій путінській Росії на тему «єдиного народа» виходить надзвичайно багато фільмів і серіалів, у тому числі і міжнародних проектів. З останнього, можу згадати, як нещодавно росіяни спільно з китайцями зняли художній фільм «Таємниця печатки дракона», в якому українські козаки виступають вірними слугами і захисниками сумнозвісного московського царя Петра І. Причому, аби розкрутити цей фільм у світі, росіяни не пошкодували фінансів і запросили найбільших світових кінозірок: там і Арнольд Шварценеггер, і Джекі Чан,  і Джейсон Флемінг, і  Рутгер Гауер, і Чарлз Денс,  і Мартін Клебба, і багато інших знаменитостей. Через це фільм став найвитратнішим за всю історію російського кінематографу (бюджет картини склав 2,8 млрд рублів (біля 50 мільйонів доларів)). Але росіяни готові вкладати будь-які гроші, аби далі поширювати свій імперський міф про «єдіний народ».

        А як протистоїть цим спробам дискредитації сучасний український кінематограф?

        Практично ніяк, і в цьому є головна небезпека. Навіть навпаки, часто йде підігрування антиукраїнським потугам. Наприклад, вже згадуваний фільм про торговця жінками і ґвалтівника Ющенка паралельно зі світовою прем’єрою спокійно продемонстрували на українському телебаченні, на каналі «К1», і ні в кого (навіть в оточені самого президента Віктора Ющенка) це не викликало обурення. Навіть якщо якісь спроби протидії за допомогою патріотичного кіно і робляться, то, за сприяння п’ятої колони, Москва їх одразу блокує. Згадаймо історію з Тарасом Бульбою. Варто було президенту України Віктору Ющенку заманіфестувати ідею створення художнього фільму «Тарас Бульба» з Жераром Депардьє в головній ролі, як Росія негайно перекупила відомого французького актора, подарувала йому маєток в Мордовії і надала громадянство. І паралельно вклала величезні кошти у свій фільм «Тарас Бульба», де прославляються ідеї «руського міра». Зрештою, Миколу Гоголя, свого часу, росіяни змусили написати другий варіант повісті «Тарас Бульба», де були зроблені відповідні проімперські акценти.      

         Ще один яскравий прилад. Тільки-но в нас спробували зацікавити українських дітлахів власною історією, ініціювавши створення кіноказки на давньоруську тематику  «Сторожова застава», в Московії навипередки кинулись знімати фільм «Останній богатир» з аналогічним  сюжетом.   Варто також згадати ганебну історію, як під час захоплення Росією Криму українське Держкіно спільно з Росією фінансувало «Битву за Севастополь», фільм з яскравою пропагандою сталінізму, аби зрозуміти, наскільки міцно п’ята колона вкоренилася в українській кінематографії.

Я знаю, були спроби з Москви просунути через Держкіно проект фільму про Конотопську битву з повністю перекрученими історичними фактами, де Іван Виговський зображений таким собі невдахою-зрадником, а перемога в Конотопській битві приписувалась не козакам, а татарському хану Мухамед Гірею.

        Так, все вірно. Кілька років тому один гастролер із Москви написав такий сценарій, а щоб легалізувати таку версію, навіть підтягнув режисера татарського походження, мовляв, це просто такий татарський погляд на історію. На щастя, цю спробу зробити антиукраїнський фільм за гроші українських платників податків вдалося заблокувати.

        До речі, це мав бути римейк старого більшовицького фільму «Полум’я гніву», який вийшов на екрани ще в 1955 році. Створений за п’єсою полум’яного сталініста Любомира Дмитерка «Навіки разом», цей фільм перевертав з ніг на голову всю українську історію. Дозволю собі зацитувати сюжет фільму: «Друга половина XVII століття, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького в Чигирині готується змова, очолювана писарем Іваном Виговським, якого зброєю і грошима підтримують поляки з литовцями і татарський хан Кара-Бей. Народ не підтримує домагань Виговського на гетьманську булаву. Полтавський полковник Мартин Пушкар, вірний друг Хмельницького, зібравши військо запорожців для війни з Виговським і його польськими союзниками, піднімає повстання. На допомогу козакам приходять російські загони царського стольника Апухтіна, громлячи війська зрадника».

        Отже, як бачимо, нинішні нащадки сталіністів не оригінальні у перекрученні української історії. А яка ситуація в Держкіно сьогодні?

        Ситуація обурлива! На 30-річчя нашої Незалежності в Держкіно не пропустили до фінансування жодного кінофільму, який би розкривав історичне минуле України, гідно прославляв подвиги наших предків, висвітлював нинішню агресію Росії проти України, цинічно заявляючи при цьому, що «фільмами про війну ми скоро будемо викликати нудьгу у фестивальної аудиторії і пересічного глядача».

         Натомість  перемогу в конкурсі отримав фільм  «Мій юний принц» з таким сюжетом: «Поль – 17-ти річний підліток з хворою психікою, що живе в шикарному маєтку, веде розгульний спосіб життя і проявляє нездорову прихильність до власної матері Софії, яка живе разом з ним. Незабаром в життя Поля і Софії вторгаються молодий хлопець Антуан і його батько Марк. У Поля зав’язуються стосунки з Антуаном, а у Софії в цей час з Марком. Але як би вдало все не складалося, поява Антуана і Марка веде всіх до трагедії». При цьому експертів не збентежило те, що в розхваленому ними тизері майбутні творці фільму поглумилися над головною християнською молитвою «Отче наш», цинічно спотворивши її та перетворивши просто-таки в сатаністичне збоченство.

       Цікаво, що хотіли досягнути творці цього проекту: дискредитувати християнство України в очах світової громадськості чи спровокувати релігійну ворожнечу?

        І те, і інше. Думаю, що тут має місце багаторівнева комбінація, спрямована як на підрив довіри до української влади, так і на дискредитацію України у світі. Для мене маркером стало те, що публічно на захист цього «шедевру» кинулась сумновідома Єлєна Шевченко, яка в 2016 році засвітилася як одна з організаторів інформаційної провокації Кремля проти України в Нідерландах. Нагадаю, тоді там проходив референдум про надання Україні безвізового режиму. І я добре пам’ятаю, як  ця особа позвозила до Львова якихось молодиків, після чого в засобах масової інформації влаштувала шалену істерику, що у Львові, мовляв, проходить «сафарі» на ЛГБТ-активістів. Особливо подивувало громадськість її інтерв’ю московському «Новому Времені» під красномовною назвою «Как нам удалось уйти живыми» з такими перлами: «Местные жители прятали нас у себя, как скрывали евреев во время Второй мировой войны». Така очевидна маячня яскраво свідчить, що організатори цієї інформаційної провокації не розраховували на сприйняття її українцями, оскільки акція була орієнтована, передусім, на закордон, на громадян ЄС. Що може подумати, наприклад, пересічний голландець, почувши по телебаченню, що «в Україні вбивають ЛГБТистів» і «вони змушені переховуватися, як євреї під час війни»? Нагадаємо, Нідерланди – перша країна в світі, в якій легалізовано одностатеві шлюби. В результаті ця дезінформація, широко розтиражована московськими ЗМІ в Нідерландах, надзвичайно сильно вплинула на негативні для України результати голосування. Тепер же Єлєну знову кинули піднімати хвилю істерії про переслідування секс-меншин в українському кінематографі.

        І саме через такий стан речей Ви не подавали цього року свій проект художнього фільму «Конотоп» на пітчинг Держкіно?

      Саме так. Що стосується мого кінопроекту «Конотоп», реальнішою і дієвішою мені видається його підтримка світовим українством, аніж підтримка українських владних установ. Не слід забувати, що і політика Москви залишилася незмінною: будь-якими методами паралізувати творення українського патріотичного кіно, і натомість просувати своє імперське бачення української історії. Крім того, в Україні фільми і серіали продовжують творити нащадки окупантів. Тому про те, як у нас за державні кошти далі знімаються різні «Великі Вуйки» та «Вітальки», де цинічно глумляться з усього українського, взагалі можна цілі томи писати. Така політика тягнеться ще з часів совка, коли Москва провадила в кіно просто-таки расистську політику, де українців було прийнято зображати людьми нижчої раси, а росіян – вищої.

        У ті часи саме робота української діаспори у сфері кіно стала запорукою того, що Москва змушена була реалізовувати в окупованій Україні певні кінопроекти, аби, як вони висловлювалися, «втерти носа заокеанським націоналістам». Якщо ми, наприклад, звернемо увагу на колоніальні фільми УРСР, то побачимо, що багато з них знімалися як альтернатива фільмам, котрі творилися світовим українством. Коли українцям в діаспорі вдавалося зробити фільм, Москва негайно продукувала альтернативний продукт.

       Так, в США на Різдво 1936 року мав вийти на екрани фільм Василя Авраменка та Миколи Новака «Наталка Полтавка». Але Москва не могла допустити, щоб українське кіно розвивалось за її межами. За командою з Кремля режисер Кавалерідзе у Києві за три місяці (!), знімає «радянську» «Наталку Полтавку». Її кинули в американський прокат паралельно з фільмом Авраменка й Новака. Така конкуренція негативно відбилася на його зборах від прокату. Або наступні приклади. Дізнавшись, що в Канаді Василь Авраменко знімає фільм «Запорожець за Дунаєм» (вийшов на екрани у 1937-му), Кремль тут же наказує знімати свого «Запорожця», і,  випередивши Авраменка, завадив бізнесовому успіху його фільму. Почувши, що у Франції знімається «Тарас Бульба», Кавалерідзе тут же починає готувати сценарій радянського «Тараса Бульби». Радянський «Олекса Довбуш» теж знімався як відповідь на спроби зняти на Заході фільм про легендарного карпатського опришка. Таким чином, активність діаспори в кінематографічній галузі змушувала Москву дозволяти  виробляти в Україні хоч якесь українське кіно.

       Історія  тогочасного українського кіновиробництва в чомусь нагадує змагання гонки озброєнь часів холодної війни. А як змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності? Яким Ви бачите подальший розвиток української кінематографічної галузі?

        Агресивна московська політика продовжуватиметься і надалі, адже Москва ніколи не змириться з втратою України, і далі провадитиме проти нашого народу широкомасштабну інформаційну інвазію. Тому єдиним дієвим механізмом є активна роль у цій галузі світового українства. Роль промоутера українського духу збереглась саме за діаспорянами, які ревно плекають національну ідею. І сучасні фільми, створені за підтримки світового українства, такі як «Атентат», «Нескорений», «Залізна сотня», «Гіркі Жнива», «Гаррет Джонс» і багато інших, є гідною альтернативою московській інформаційній агресії в Україні.

       Також створені в діаспорі документальні фільми, починаючи зі знаменитих «Жнив розпачу», призвели до осмислення українцями справжньої історії. Нещодавно за участі української діаспори в Бразилії вийшов художній серіал «Бездушні», який втер носа усій псевдоукраїнській серіальщині.

       У своїх виступах Ви постійно акцентуєте увагу саме на виховному моменті кінематографу.

        Для нових поколінь українців виховна роль кінематографу є вкрай важливою. Його вплив на виховання особливо кидається в очі сьогодні. Представники підростаючого покоління назагал мало що можуть сказати про Івана Виговського, Северина Наливайка чи Івана Підкову, зате добре знають, хто такий Бетмен чи Супермен, чим відрізняється Трансфомер від Людини-Павука і т. д. І тому нам зараз вкрай необхідне своє героїчне кіно. Передусім про наші  перемоги, головною з яких є саме Конотоп.

Щиро дякую за розмову!

Дякую!

Розмову вела Ярослава Хортяні

Схожі публікації

Залишити коментар