«Коли вичерпав свою «професорську» діяльність, то охоче зайняв запропоновану посаду начальника правління культури Львівської обласної держадміністрації…
В той час я, обраний головою письменницької організації, мав найбільше потреб до Управління культури. Ми часто зустрічалися: то я – з якимось проханням, то він, – покликуючи на якісь наради, консультації. А після, за чашкою кави – й довірча розмова… Ні, не скаржився ….цього за ним ніколи не було. Проте в бесіді мимоволі в нього могла проскочити якась прикра нотка, – й не тяжко було здогадатися, чому, коли при тім ішлося про «високе начальство»…
Отже, Роман Мар’янович здебільшого був у русі, в роз’їздах районами й часто брав мене з собою. Особливої уваги надавав і далі шашкевичівській проблематиці, франківській, антоничівській, – щоби вона, та вічна проблематика, по-новому, істинно правдиво, чисто, національно, по-рідному засвітилася в незалежній Україні: її, ту святу проблематику, якраз у ті роки необхідно було очистити від лепу радянської доби. Прогнати біса! Але багатьом чиновникам, що поринали в «дерибан», корупцію, було байдуже до якихось там «фантазій» Лубківського. А він ще такий, що не дасть спокою… Ще й вимагає коштів!.. Тих бюджетних коштів, що легко прилипають до чиновницьких рук, проходячи через ці загребущі «волосаті лаби».
А тут ще й обирають його в «Просвіту» – головою Львівського обласного Товариства імені Тараса Шевченка; і він, замість того, щоби втішатись пошаною «просвітян» і пропагувати свою поезію, задумує широкі плани пожвавлення діяльності «Товариства» – береться за ремонт давно запущеного приміщення, – а для цього теж кошти і кошти… і йому тяжко відмовити. Скомпанувався з таким же непосидющим Возницьким – і таке виробляють, що весь Львів, з Львівщиною, «стає на вуха!». І треба їм заснувати «Музей книги», – щоби перевершив одеський… і палац Потоцьких приєднати до «музейної імперії» Бориса Григоровича, і відбудувати церкву Святого Духа, і поставити пам’ятник «Кобзареві» на «Клумбі», пам’ятник Михайлу Грушевському на площі, де свого часу обитав драматург-комедіограф Фредр, і розбудувати Музей-садибу Антоничів у Бортятині, і відновити, реставрувати хату батьків Осипа Маковея на Яворівщині та взятися впритул за Золочівщину з її замком, колишньою катівнею НКВД… і ще багато чого з українських історичних місць, що волають о поміч, про пам’ять нащадків… І в Острівці – чекає стара школа, де вчителював батько Володимира й Степана Гжицьких, щоби перетворитися у музей славних українців; там же треба переробити костел, де бабця тримає кіз, у Церкву-музей, – все-таки храмова будівля, намолена, треба її пошанувати…
І всюди, де мені щастило бувати з «начальником», – чи в Бортятині, чи в Мостиськах, чи в Нагуєвичах, чи на Жидачівщині, в місцях, пов’язаних з гетьманом Виговським, чи в Золочеві, чи в кабінеті Бориса Возницького, чи… всюди я спостерігав пошановане ставлення розмаїтих людей до невгамовного діяча; спостерігав уміле, «дипломатичне», делікатне, інтелігентне ставлення «обласного начальника до підлеглих».
Це – уривок з книжки Левка Різника, письменника, який тривалий час працював заступником голови Львівської організації Національної Спілки письменників України Романа Лубківського, а згодом очолив її. І підготував повість-спогад «Форум Романа Лубківського», яка й побачила світ у видавництві «Світ» 2021 року.
Отже, читаєте цікаву книжку письменника Левка Різника (очолював Львівську обласну письменницьку організацію від 1993 року до 2005 року) про професора Львівського університету, начальника Управління культури ЛОДА, голову Львівського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, голову Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, Надзвичайного і Повноважного Посла України у Чехословаччині, письменника, який багато років очолював Львівську письменницьку організацію, обирався також членом Президії і Ради НСПУ, Романа Лубківського.
В Інтерв‘ю в 2001 році Роман Лубківський процитував мені свої поетичні рядки:
Політики як мухи
Мруть на шпальтах газет
Безпорадні поети
Вмирають кожен по-своєму
І кожен по-своєму
Воскресає.
Роман Мар’янович, з яким ми контактували понад тридцять років, завжди воскресає в моїй пам’яті. Він – поет не безпорадний. Подам, зокрема,такий приклад. Упродовж останніх двох (власне, двох з половиною) місяців 2015 року ми майже щодня (інколи – через день) розмовляли по телефону. І на чому найбільше акцентував увагу письменник? Подаю вислови Романа Мар‘яновича – оскільки я мав можливість їх зафіксувати.
Отже, що треба нам, українцям, творчим людям, робити? Добиватись, щоби:
«у нас відроджувались і далі родинні гнізда письменників»; «публікувалися дослідження про родоводи»; «відновлювались святині, яких не пощадив час»; «паралельно з Податковим кодексом прийнявся блок законопроектів про культуру»; «Міністерство Культури стратегічно було першим по суті міністерством – поряд з Міністерством економіки і оборони»; «демократія була основою основ життя і поведінки»; «в Україні діяли закони, які оберігають українську душу, українське Слово».
А ще:
- поліпшувати керівництво, оскільки керівництво різних рівнів думає одне, говорить друге, а робить третє;
- намагатися встановлювати контакти з Італією, Францією, Німеччиною, Чехією, Грецією, країнами Сходу;
- твердо відстоювати суверенізацію України – словом і ділом;
- домагатися прийняття законів, які б обмежили вхід колишньої старої номенклатури в нову політичну ситуацію;
- кожному, хто відчуває себе корисним для державотворення, – намагатися себе реалізувати.
Повість-спогад Левка Різника закінчується розповіддю про те, як ми, (письменники) взяли участь у відзначенні 80-річчя сестри Романа Мар’яновича в с. Острівець Тернопільської області 15 жовтня 2015 року. А через кілька днів Роман Мар’янович, на жаль, відійшов у вічність.
То ж дякуємо Левкові Різникові за його повість-спогад. Сподіваємось, що молодь пройметься світоглядною силою постаті Романа Лубківського. Ба більше – переконані в цьому.
Підготував Богдан Залізняк, керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України, член НСПУ і НСЖУ м. Львів