Потрапляючи до таборів за свої переконання, шістдесятники почали святкувати Різдво як знак опору радянському режиму
У 1972 році досягла свого апогею хвиля репресій проти всіх інакомислячих. Під удар потрапили літератори, громадські активісти, науковці, журналісти, митці. Тоді було засуджено В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Тараса Мельничука, Івана Світличного, Василя Стуса та інших українських дисидентів. В ув’язненні вони опинялися тому, що не були зручними для радянської авторитарної системи.
“Їм було дуже важко в ув’язненні, – розповіла заступниця директорки з розвитку харківського Літературного Музею Тетяна Пилипчук. – Люди, які потрапляють в ув’язнення тільки тому, що вони хочуть вільно мислити, поважити власну гідність та гідність інших людей – це справді важка ситуація. Тим більше, що вони вступали проти тих несвобод, проти тих принижень, які були в основі радянської системи. Вони не думали, що їхні виступи за системні зміни можуть закінчитись ув’язненням. Вони думали, що не може бути нового 1937 року. Що вже засудили культ Сталіна, що триває відносна свобода, яку отримали наприкінці 1950-х – початку 1960-х років, що не може бути повернення до репресій. Що вони пройшли цю точку неповернення. Насправді сталось не так. До розстрілів, слава богу, не дійшло, але арешти були. І письменники за свої переконання отримували дуже великі терміни”.
У самих таборах як спротив системі шістдесятники почали відзначати релігійні свята. Спочатку це було мотивовано не релігійними почуттями, а бажанням підтримати свої національні традиції. Показати, що вони є представниками нації, яка не забула про свою культурну спадщину. Звичайно, в цьому плані шістдесятники не були першопрохідцями. За словами Пилипчук, наприкінці 1950-х років київський студентський Клуб творчої молоді запропонував колядувати та щедрувати по квартирах киян. Усупереч тодішній пропаганді, люди знаходили це дійство захопливим та надихаючим. Пізніше стали навіть влаштовувати вертепи, але саме в таборах українці якнайглибше почали усвідомлювати всю сутність різдвяного свята.
“Якщо говорити про наших шістдесятників, то таких істино віруючих від народження було дуже мало, – зазначила Пилипчук. – Дотримання церковних традицій більше характеризувало Західну Україну – Львів, Львівську область. А київські або харківські шістдесятники зростали в родинах, де вже не практикувалося християнство. У будинках могли тримати ікони, могли буди якісь спомини про традиції, навіть могли їх дотримуватися, але християнство не практикувалося як віра”.
Звичайно, відсвяткувати Різдво, як це було за дорадянських часів, було неможливо. Заважили і таборові злидні, і нелояльні охоронці, від яких доводилося ретельно ховатися. Вплинув на святкування й радянський побут. Так, шістдесятники стали вітати один одного з Різдвом за допомогою радянських новорічних листівок. Причому вони подекуди мали чисто радянський дизайн. Щоправда, деякі арештанти відзначилися на цій ниві та почали виготовляти листівки власними руками. Так художник Опанас Заливаха створив серію оригінальних листівок, які потім дарував своїм друзям.
“Дванадцять страв, кутя, узвар, прикрасити камеру, заспівати колядку, спробувати зробити свічечку – все, що було традиційним для українського Різдва, намагалися відтворити в камері, – розповіла Пилипчук. – Краще це вдавалося жінкам. Надія Світлична, сестра поета та вченого Івана Світличного, згадувала, як жінки в ув’язненні знаходили можливості святкували Різдво. З чого можна приготувати 12 страв в ув’язненні? Посилки отримували нечасто, адже був певний регламент в отриманні цих посилок, тільки певний набір продуктів та певна вага. Тому просити рідних надіслати пшеничну кашу або рис не було сенсу”.
Для основи куті чудово годилася звичайна перловка, яка входила в стандартний табірний пайок. Її збирали напередодні свята. Світлична згадувала, як перед Різдвом їм переставали давати перловку. Але шістдесятниць це не спиняло – вони виловлювали цю крупу з тюремної баланди та ховали її в снігу біля свого бараку. Мак і мед до куті висилали рідні. Звичайно, до свята їм хотілося чогось солодкого. Жінки збирали сухарі в їдальні та робили з них коржі. Їх замочували в гарячій воді, в якій заздалегідь розчиняли найпростіші цукерки – усім знайомі “рачки” там особливо цінувалися. Якщо пощастить, то отриманий тортик можна було помазати якимось джемом. Для узвару брали сушку, яку також прислали родичі та друзі. Так потроху їм вдавалося набрати 12 став.
“Табірні страви ми за традицією лишали душам померлих і кликали їх до свого столу нарівні з живими, – писала свого часу Світлична. – Часом тяжко було їх навіть розрізнити: загибла Алла Горська була так само в іншому світі, як і наші живі діти та батьки. Неначе в Галичевій пісні: “Я за мертвими давно не плачу – Я ж не знаю, хто живий, хто мертвий”.
Хотілося ув’язненим запалити свічку. Щоб виготовити таку, вони зішкрібали парафін з головок сиру (який теж отримували від рідних) та протягували крізь нього гніт. Якщо щастило, то можна було до бараку забрати ялинкову гілочку. Її прикрашали маленькими свічечками, вишитими на клаптиках тканини. Також до свята вишивали маленькі іконки. Львівська художниця Стефанія Шабатура розробляла для них ескізи. Коли не вистачало ниток певного кольору, то їх брали з клаптиків тканини. Так, у львівському музеї історії релігії серед експонатів висить ікона, вишита монахинею за допомогою рибної кістки. Адже голку жінці використовувати заборонили.
“Співали колядки, звісно, – зазначила Пилипчук. – Ув′язнені жінки співали так, щоб чоловіки в сусідній зоні (що була через паркан від жіночої) могли почути, як жінки виконують колядки. Щоб хоч якийсь зв’язок відновити. Пізніше при нагоді Світлична запитала Василя Стуса: “Чи чули ви, як ми співали колядки?”. І Стус відповідав: “Та ну, чули, що щось там пищало”. Тобто такі досить іронічні стосунки були між шістдесятниками… Самі колядки не були заборонені. Тексти можна було знайти у виданнях з фольклору. Традиція по селах все одно залишалася. Ці колядки можна було почути від своїх бабусь”.
За її словами, радянська влада український фольклор не забороняла. Проте незмінним він залишатися не міг – радянська субкультура перетворювала його на щось пластикове та штучне. Щось, що не хочеться вважати частиною свого життя, своєї ідентичності. Зараз таке зазвичай називають “шароварщиною”.
“Це про те, що є така провінційна культура, яка існує паралельно до автентичної, – зазначила Пилипчук. – Це можуть бути якість такі недолугі віночки, шаровари, калина. Тобто певний такий набір атрибутів, які виглядають досить неприродно. І їх не хочеться робити частиною свого життя. Вони скоріше є символом провінційності. А шістдесятники – і в цьому неймовірний кайф того періоду – вони все, що радянська субкультура представляла як українське провінційне, змогли зробити модним. І вишиванку, і колядки, і святкування Різдва. Тобто це осмислювалося в сучасних категоріях та ставало органічною частиною життя”.
Таким чином, шістдесятники взяли свої традиції та позбавили їх від нав’язаної штучності та другорядності, зробили з них щось живе, сучасне та потрібне. Щоправда, в таборі, як і слід здогадатися, святкування Різдва не вітали. Хоча з ним було куди менше проблем, ніж з Великоднем. Покарання в таборах взагалі були звичною справою. Від різного роду обмежень – наприклад, заборони купувати щось в ларьку – і аж до потрапляння до карцеру. Однак творча, інтелектуальна спільнота шістдесятників почувала себе вільною навіть за колючим дротом. І визначення Різдва також стало частиною їх свободи, яку ніхто не міг відняти.