Професор Ігор Соляр: «Упродовж 70-літньої історії структура Інституту зазнавала постійних змін»

30 вересня у Львові відбулись урочисті заходи з нагоди 70-річчя Інституту українознавства ім. І. Крип‘якевича НАН України.

Через кілька днів вдалось зустрітися з директором Інституту – доктором історичних наук, професором Ігорем Соляром, і поговорити про наукову діяльність Інституту.

«Найбільшу співпрацю виділяємо в період директорування академіка Ярослава Ісаєвича»

– Ким Ви прагнули (чи – думали) бути у 18 років?

– Я мріяв стати істориком десь з 7 класу. Батьки (вчителі української мови і літератури) хотіли , щоб я був лікарем. Вже у 16 років я навчався на історичному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника ( у середню школу я пішов на один рік раніше, оскільки батьки не мали з ким мене залишити і брали в школу).

• Ви – десятий (за ліком) директор Інституту. У кого з попередніх директорів Ви знайшли для себе те, що потрібно знати для професійного керування інституцією?

– Кожний директор Інституту прагнув зробити все можливе для його успішного розвитку. Кожний період директорування моїх попередників – це певна епоха зі своїми особливостями (суспільно-політичними, економічними та ін.). У кожного з них, очевидно, був свій стиль управління. За своїх тридцять років в Інституті я особисто знав/знаю лише двох – академіка Ярослава Ісаєвича і професора Миколу Литвина. Їхній досвід для мене дуже важливий.

– Які основні напрями наукових досліджень Інституту? Маю на увазі – найважливіші.

Основне завдання Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, згідно зі Статутом, – проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень із метою одержання нових наукових знань у галузі історії, археології, мовознавства, літературознавства. Фундаментальні/прикладні наукові дослідження зорієнтовані на оптимальне поєднання загально­укра­їнської та реґіональної тематики на тлі світового та європейського суспільно-політичного, соціокультурного процесів, застосування міждисциплінарного підходу до вивчення історичних аспектів формування та еволюції національної свідомості, духовності, соціального життя українців.

– Яке з фундаментальних наукових досліджень вважаєте найважливішим за три роки Вашого керівництва?

Виокремити одну чи навіть декілька наукових праць надзвичайно важко. Так, у рамках цільової програми наукових досліджень НАН України «Соціокультурний простір України у формуванні національної стратегії: територіальні ідентичності, ідентифікаційні символи, ментальні практики» підготовлено цикл праць, які присвячено українському пограниччю («Польсько-українське пограниччя: етнополітичні, мовні та релігійні критерії самоідентифікації населення» (Львів, 2019),«Угорсько-українське пограниччя: етнополітичні, мовні та релігійні критерії самоідентифікації населення» (Львів, 2020), (готується)«Білорусько-українське пограниччя: етнополітичні, мовні та релігійні критерії самоідентифікації населення» (Львів, 2021). Надзвичайно актуальним для сучасного українського суспільства стало двотомне видання «Освіта національних меншин в Україні: історичні традиції, правові засади, сучасні виклики (ХХ – початок ХХІ століть)» (Львів, 2019, 2020), а також колективна монографія – «Ідея Європи в суспільному дискурсі сучасної України (Львів, 2019).

Результатом праці науковців відділів археології, нової історії України, новітньої історії, української літератури, відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин» стали фундаментальні праці «Духовна культура населення Прикарпаття, Волині і Закарпаття від найдавніших часів до середньовіччя» (Львів, 2020), «Міжнаціональні відносини в Україні у ХХ – на початку ХХІ ст. Західні землі» (Львів, 2020), «Стратегії мемуарної та мандрівної літератур західноукраїнських письменників другої половини ХІХ ‒ першої половини ХХ ст.» (Львів, 2020), «Русь, Малоросія, Україна: галицькі українці у пошуках власного імені (ХІХ – перша половина ХХ століть)» (Львів, 2020), «Українсько-польські відносини: новітня доба» (Львів, 2020).

• Чи вдалося Вам життя?

Мені ще не час на це запитання відповідати. Я люблю життя у всіх його відтінках. У мене ще багато задумів, які прагну реалізувати.

– Чи й далі Інститут – «єдина академічна науково-дослідна установа міждисциплінарного гуманітарного спрямування, що – поза Києвом» – про це мені розповів в 2011 р. Микола Литвин?

– За цей період не з’явилося подібної установи, де б співрацювали археологи, історики, дослідники української мови, літературознавці, політологи.

• Чи маєте щирих друзів?
• Належу до тих, у кого багато друзів. Не назву нікого з них, бо боюся когось пропустити, а вони потім будуть ображатися. Звичайно, що рівень дружби з багатьма відрізняється через різні об’єктивні та суб’єктивні фактори сьогодення. Але я завжди ціную їхню підтримку, їхні поради, готовність прийти на допомогу в складних ситуаціях, горджуся дружбою з ними.

– У середині 80-х років ХХ століття Інститут нараховував вісім відділів. Скільки їх нині? Який відділ, можливо, з’явився за час Вашого керівництва?

– Справді, впродовж 70-літньої історії структура Інституту зазнавала постійних змін. Відновлення Україною незалежності 1991 р. відкрило перед працівниками інституту нові перспективи наукового пошуку, вільного від ідеологічного контролю і цензурних обмежень. Одночасно зі структурними і кадровими змінами уточнено науковий профіль відділів, які отримали нові назви. Зрештою, за побажанням дирекції, колективу й за підтримки Відділення історії, філософії та права, Президія НАН України Постановою від 20 січня 1993 р. змінила назву Інституту на Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Сьогодні в Інституті успішно функціонують сім відділів: археології; історії середніх віків; нової історії України; новітньої історії; української мови; української літератури; «Центр дослідження українсько-польських відносин». Пробуємо створити Центр дослідження воєнно-політичної історії України, але не все від дирекції Інституту залежить.

• Чи Ви переконали себе, що Ви – самодостатня постать?

– Не ставив перед собою такого завдання. Скажу інше – не самодостатнім дуже важко в сучасному мінливому світі.

– Як висвітлюється вченими Інституту українсько-польський діалог в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції України?

Створений у 2007 році Центр дослідження українсько-польських відносин значну увагу приділяє проблемі українсько-польських взаємин у контексті євроатлантичної інтеграції України. У цьому контексті основними напрямами дослідження Центру упродовж останніх років стали: історія українського та польського національних рухів у контексті західноєвропейського суспільно-політичного розвитку ХІХ – поч. ХХ ст.; українсько-польські відносини у період політичних та ідеологічних конфронтацій першої половини ХХ ст.; національно-культурне життя поляків в УРСР: доба піднесення і період репресій; польсько-українське збройне протистояння на західноукраїнських землях у 1938–1947 рр.; депортації 1939–1951 рр. у контексті міжнародної та внутрішньої політики; проблема формування і подолання історичних стерео­типів, творення нової якості українсько-польської співпраці: інтеграція переселенців /депортованих, їхня участь у визвольному русі; контакти укра­їнців і поляків у діаспорі: негативний досвід і здобутки; роль церков у фор­муванні стереотипів взаємної ворожості та їх подоланні; співпраця українських і польських дисидентських груп; польсько-українське співро­біт­ництво на рівні держав і соціумів у контексті політичних змін кін. ХХ – поч. ХХІ ст.

Наукові праці співробітників Центру підтвердили, що в останнє десятиліття в країнах Центральної та Східної Європи, передусім Польщі, спостерігається політизація історії та «історизація» політики. Це спонукає науковців Центру до критичного осмислення польського наукового та суспільного дискурсів щодо новітньої історії України, трагічних сторінок українсько-польських відносин першої половини ХХ ст. і т.д. Хотілося б, щоб «голос» Інституту в українсько-польському діалозі був вагомішим.

– За роки незалежності України її покинуло понад 25 тисяч науковців. Що далі? Про що думає влада в цьому питанні?

– На цю тему сказано немало, не хочу повторюватися. Не хочеться, щоб прем’єри висловлювалися на кшалт: «кому потрібні Ваші монографії?». Обрання Президентом НАН України академіка Анатолія Загороднього, його перші кроки вселяють оптимізм. А що думає нинішня влада – треба її питати. На сайті «Української правди» недавно прочитав, що варто, можливо, (без іронії) розпочати масштабну програму «Велике дослідництво».

– Чи може стати наша культурна спадщина основою для якісної й швидкої інтеграції України в європейську й світову культуру?

– Тисячолітня українська культурна спадщина давно вже є складовою європейської та світової культури. Інша справа – як використати її державними діячами у реалізації євроінтеграційних прагнень українців, для промоції України на міжнародній арені. Багато робиться, але «цілини» тут ще більше.

14. Чи співпрацюєте з Малою академією наук – зокрема, з її Львівським відділенням?

За тридцять років після відновлення незалежності України наукові співробітники Інституту постійно співпрацювали та співпрацюють з Львівським відділенням Малої академії наук. Найбільшу співпрацю виділяємо в період директорування академіка Ярослава Ісаєвича.

– У 2013 р. в інтерв’ю Володимир Александрович сказав мені, що створив монографію про українську традицію Покрову Богородиці. Чи відома вона, ця традиція, ширшому колу науковців? І не тільки науковців.

– Вважаю, що ця традиція давно відома і не тільки науковцям. Кожне дослідження Володимира Александровича – це явище в українській науці. Недаром, з нагоди 70-річчя Інституту його відзначено відзнакою «Гордість Інституту».

«У самопізнанні людина осягає Істину…»

• Чи маєте довіру до людей?

– Кожний керівник повинен довіряти своїм колегам. Люблю довіряти професіоналам, відповідальним, пунктуальним. Не терплю брехунів, «крикунів», безвідповідальних.

– У 2009 році Микола Ільницький переконував мене (і себе): «Я радий, що не розминувся зі собою». Як би Ви конкретно розшифрували це досягнення вченого?

– Дуже поважаю цю Людину – члена-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук. Після обрання мене директором одним з перших моїх наказів я повернув до Інституту Миколу Миколайовича. Він ніколи не зрадив своїй професійності, своїм моральним цінностям. Думаю, що багато людей не хотіли б «розминатися з собою».

– Чи вдавалося Вам дискутувати з Ярославом Дашкевичем? Як відбувалися такі дискусії? Під час 4-годинної розмови в 2008 році пан Ярослав мене переконував, що Даніель Бовуа у своїх наукових дослідженнях «копав дуже глибоко». Хто з українських науковців також вміє «дуже глибоко копати»?

– Я не дискутував з професором Ярославом Дашкевичем, адже його суспільні, історичні погляди мені імпонували. У роки навчання в аспірантурі я любив заходити у Львівське відділення Інституту археографії та джерело­знавства ім. М. Грушевського, знайомий з більшістю його співробітників. Там панувала особлива атмосфера, створена, передусім, керівником. Саме професор Ярослав Дашкевич навчав «дуже глибоко копати» у своїх наукових дослідженнях. Переважна більшість науковців Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України є визнаними фахівцями у своїй сфері. Переконаний, що в кожній науковій установі НАН України вони є. Але «рівень копання» найкраще і найоб’єктивніше оцінять майбутні покоління дослідників.

– Чи українське село виживе?

– Переконаний, що українське село виживе за будь-яких обставин. Трагедії ХХ ст. – геноцид, голодомори – сподіваюся ніколи не повторяться в майбутньому.

Моє дитинство, шкільні роки пройшли в селі Гійче Жовківського району Львівської області, яке стало для мене рідним. Приїжджаючи до батьків, бачу поступ громади і радію позитивним змінам.

Сьогодні аграрний сектор демонструє непогані темпи розвитку. Але в селян десь є боязнь, щоб не повторилися наслідки «прихватизації» промислових підприємств в українському селі після відкриття ринку землі.

– З ким із шістдесятників Вам вдавалося контактувати?

– Мої батьки більше спілкувалися з шістдесятниками, адже з багатьма вони навчалися або були знайомими. Зокрема, тата викликали у свій час в «справі Михайла Косіва». Старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту Олександр Луцький віднайшов і подарував мені протокол допиту мого тата в цій справі. Горджуся тим, як він себе вів на допиті. При зустрічах з М. Косівим завжди передаю вітання від батьків.

В Інституті, з ініціативи Юрія Зайцева (на жаль, відійшов у засвіти минулого року) створено бібліотеку Богдана Гориня. Будучи тоді заступником директора, він сприяв її створенню разом з багатьма колегами.

– Чи співпрацюється Вам з владою?

– Інститут намагається співпрацювати з інституціями влади різних рівнів. Ефективнішою є співпраця з місцевими інституціями влади (за алфавітом): Львівською мерією, Львівською обласною державною адміністрацією, Львівською обласною радою. На більшості наукових конференцій останніх три роки присутнім був народний депутат України Олег Синютка, екс-голова ЛОДА, який завжди цікавиться станом справ в Інституті. Постійно відчувається підтримка наукових ініціатив Інституту народним депутатом України Володимиром В’ятровичем – колишнім науковим співробітником Інституту. Неможливо не згадати співпрацю з Інститутом національної пам’яті в різних напрямках. Значну підтримку Інституту демонструють перший заступник міського голови Львова Андрій Москаленко, директор департаменту розвитку Львівської міської ради, в. о. начальника управління культури Львівської міської ради Наталія Бунда.

Центральні інституції влади повинні змінити ставлення до науки, кожного науковця.

– Які наукові конференції є, на Вашу думку, найвагомішими в рамках Інституту?

– Щороку Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України організовує або виступає співорганізатором близько двадцяти наукових конференцій, семінарів, круглих столів. Шанованими у наукових колах стали такі щорічні Міжнародні наукові конференції, як «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ ст.», «Археологія заходу України», «Українсько-польські відносини у контексті суспільно-політичних і етнокультурних процесів у Центрально-Східній Європі (ХХ – поч. ХХІ ст.)», «Історія релігій в Україні» та ін. На жаль, пандемія внесла певні корективи у формат проведення конференцій.

– Коли Україні вдасться повернути Крим?

– Хотілося б найшвидшого повернення, але розумію всю складність проблеми. Лише консолідована позиція Президента України, Верховної ради України, уряду, політичних партій, українського суспільства та міжнародної спільноти, могутність ЗС України, – повинні стати запорукою швидкого повернення. Необхідно не пропустити відповідний час (а він буде!) та мати в готовності відповідний інструментарій/сценарій для розв’язання цього питання. Багато залежатиме від ефективності української дипломатії.

– Наскільки науковий ландшафт Інституту є наближеним до наукового ландшафту міжнародних наукових інституцій?

– Вважаю, що після відновлення незалежності на всіх рівнях НАН України думають про це наближення. Організаційно, змістовно ми наближаємося, але фінансово – катастрофічно відстаємо. Без належного фінансування ми приречені на це відставання. У кожній установі НАН України, в Інституті зокрема, працюють ентузіасти, романтики, які, всупереч всьому, намагаються тримати відповідну планку. Хоча би їх підтримати сьогодні…

– Як часто дивитесь телевізор? І чому віддаєте перевагу?

Останні три роки дивитися телевізор маю небагато часу, але й особливої потреби сьогодні немає – віддаю перевагу інтернету. Не пропущу футболу – матчів національної збірної, єврокубкових матчів провідних українських клубів (за винятком перебування у відрядженні). Колись – з дочкою, а сьогодні – з сином вболіваємо так, що сусіди наступного дня (не дивившись) знають рахунок.

– Чи відбуваються контакти науковців Інституту з представниками української наукової діаспори?

– Пандемія «Сovid-19» припинила часті контакти з представниками української діаспори. Проте науковці Інституту – Феодосій Стеблій, Микола Литвин та ін. підтримують контакти з останніми в різних форматах. Особисто я зустрічався в останні роки з Романом Сольчаником, Романом Дроздом та ін.

– Яку книжку прочитали нещодавно?

–Останньою прочитав книгу Володимира Горбуліна: «Як перемогти Росію у війні майбутнього». Вражений працездатністю цього видатного державного діяча. Все більше, на жаль, не вистачає часу на читання художньої літератури.

– Чи пробували Ви прислухатися до Сковороди, який закликав: «Пізнай себе!»?

– На четвертому курсі я написав курсову роботу, присвячену педагогічним поглядам Григорія Сковороди. Тоді, пригадую, вперше познайомився зі спадщиною видатного українського філософа. Якщо не помиляюся, то пізнати себе, за Г. Сковородою, – це збагнути життєву програму своєї душі, свою природу й здійснити її внутрішній сенс, свою духовну сутність у «спорідненій праці» – у відповідності людини своїй природі, своєму покликанню, призначенню в житті. У самопізнанні людина осягає Істину, а споріднена праця забезпечує людину ресурсом самостійної сили для культурного саморозвитку.

30. Який нині стан із забезпеченням безпеки людини і України?

– У Національній Академії Сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного читаю для магістрів курс «Сучасні аспекти інформаційної безпеки», тому трохи обізнаний з цими проблемами. Стверджу, що за вісім останніх років зроблено чимало в сфері національної безпеки, безпеки громадян України. Проте загроз у цій сфері також чимало. Якщо вдалося створити законодавчу базу, то сьогодні черга – за реалізацією законів, стратегій, доктрин у цій сфері. Російсько-українська війна виокремила ці проблеми, на які до 2014 р. особливо не звертали уваги.

– Розумове і духовне здоров’я у нас, українців, йдуть разом?

– Про всіх українців не можу говорити, бо не володію соціологією з цього питання. Вважаю, що більшість, принаймні, думають про це.

– Про що мрієте?

– Мрію багато. Передусім, на сімейному рівні – про те, щоб всі були здорові, а пандемія пішла в небуття; щоб діти знайшли себе в цьому житті, були щасливими. На інститутському рівні – про те, щоб ми якнайскоріше подолали недофінансування, щоб тисячними тиражами видавалися наші дослідження, щоб кожний науковий співробітник отримав гранд на дослідження. На державному – щоб скоріше відновлено територіальну цілісність України, щоб війна завершилася нашою перемогою, щоб запанував мир навіки. Колись же мрії збуваються…

• Дякую, пане Ігоре, за цікаву розмову.

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник пресцентру

наукової журналістики ЗНЦ

НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів