Невдовзі повинна вийти друком книга про волинян Парагваю, які емігрували туди в 1930-х із с. Лудин біля Володимира-Волинського.
Книга пишеться, її герої ще не потрапили на “землю обітовану” Нового Світу, але вже на шляху до неї. Український мандрівник Олександр Волощук опублікував фото 1940-1950-х рр., на яких зображені парагвайські волиняни.
Пропонуємо вашій увазі і уривок книги, опублікований Центром дослідження і відродження Волині.
“Наприкінці грудня Степан повіз у повітове відділення Еміграційного Синдикату зібрані гроші. Довелося їхати у Володимир-Волинський з Ольгою і дітьми, оскільки паспорт для виїзду за кордон видавався лише на голову сім’ї, але на світлині у паспорті мали бути всі, кому належить виїжджати з Польщі. У фотографічному салоні на Віденській вулиці його хазяїн, старий єврей Абрам Кацнельсон, вказав Степану і Ользі на стільці, дітей вони посадили собі на коліна. «Дивіться на цей круглий отвір і не блимайте», – наказав фотограф. Грицько і Марійка фотографувалися вперше у житті, й тому не знали як поводитися у даній ситуації. Тож і вийшло на світлині: зосереджені, серйозні обличчя батьків, трохи злякане личико Гриця і притулена до мами голівка Марійки. – За паспортом і візою приїдете через місяць. Тоді ж дізнаєтеся про дату відправлення до Парагваю, – сказала Степану в Еміграційному Синдикаті вже немолода жінка, обличчя якої видавало її колишню вроду. Цей місяць тягнувся довго, як зазвичай довгими бувають всі зимові місяці. До того ж, коли на щось довго чекаєш, час неначе притишує свою ходу. Крім Семенюків, переселятися до Південної Америки задумали ще вісім родин з Лудина. Атаманчуки, Вередки, Зозулі, Чижи, Маньки, Жовтюки, Ребруки і білоруси Стешенки. У цей місяць всі вони стали одним загалом, об’єднані спільною метою і спільним майбутнім. Відчуття невідомого, якесь обережне піднесення і водночас передчуття прийдешньої туги за батьківщиною оселилися в душах майбутніх переселенців. Їм належало вирушити на край світу, звідки, скоріш за все, вже не повернуться. Звичайно, тут, на Волині, зостануться родичі, до яких доходитимуть листи. Але там не буде рідної землі, не буде рідної України. Може, вони створять Нову Україну, Нову Волинь там, за океаном?..
Спільною радою товариші по переселенню вирішили брати із собою в Парагвай посівне зерно, насіння городини і фруктових дерев, дехто пропонував взяти також курей і кіз (в Еміграційному Синдикаті казали, що пароплав з Гданська до Буенос-Айреса матиме спеціальний трюм для дрібної худоби і птиці). Ольга зшила маленькі і більші мішечки, насипала у них зерен жита, пшениці, вівса, проса, насіння огірків, помідорів, буряків, гарбузів, квіток-чорнобривців. Щоб не обтяжувати багаж, лудинці вирішили не везти із собою картоплю, адже в Синдикаті запевнили, що Південна Америка – то і є картопляна батьківщина, і саме звідти вона більш як чотириста років тому потрапила до Європи. Наприкінці січня, за тиждень після свята Богоявлення, Степан з іще сімома головами родин майбутніх переселенців поїхав до Володимира-Волинського. Зима накидала багато снігу, стояли добрячі морози. До міста вирушали ще затемно, о сьомій годині ранку. Розсілися у двійко саней, в які було впряжено по парі коней Романа Зозулі. Їхали звичним битим шляхом, коні добре несли сані по вкатаному снігу, фиркаючи від морозного повітря, яке лоскотало їм ніздрі. За дві години обоє саней зупинилися біля повітового відділення Еміграційного Синдикату. В будинку було добре натоплено і якось не по-канцелярському затишно. Та ж жінка, що давала роз’яснення Степану минулого разу, запросила лудинців до окремого кабінету: «На вас чекає пан Ольшевський». У кабінеті сидів той самий вербувальник, котрий приїздив у Лудин. Перед ним на темно-вишневому сукні стола лежала стопка новеньких темно-синіх паспортів. Пан Ольшевський привітався з кожним за руку, роздав паспорти, в які вже були вклеєні світлини і стояли штампи з парагвайськими візами, і попросив розписатися на позначеному місці під світлинами. Степан пробіг очима записи у паспорті: у нього вписали також Ольгу і обох дітей, вказали його «професію» – kowal, зріст – sredni, форму обличчя – owalna, колір волосся – jzatyn, і колір очей – piwne. Подібні дані в окремій графі записали і щодо Ольги, а напроти Гриця і Марійки вказали тільки роки їх народження. На окремій сторінці стояв яскравий рожевий штамп з парагвайською візою і написом іспанською мовою – «El Consulado del Paraguay». Коли всі розписалися у своїх паспортах, пан Ольшевський зручніше вмостився у кріслі за столом і повідомив подальший план дій переселенців: – Десятого лютого зранку ви маєте бути на залізничному вокзалі у Бресті-над-Бугом, там формується ваша група. Літера вашої переселенської групи – W-14. Там сядете на потяг до Варшави, далі вам все пояснять. У Варшаві зможете обміняти злоті на аргентинські песо. Зробіть це завчасно, бо у Південній Америці польські гроші нікому не потрібні. Із собою беріть не більше 64 кілограмів багажу. Хто везтиме із собою домашню птицю або дрібну худобу, тому доведеться платити за них окремо. Поросят із собою не беріть, бо змушені будете залишити їх у Гданському порту. Все зрозуміло? Лудинці ствердно закивали головами, належно оцінивши посмішками жарт колишнього вербувальника щодо поросят. Ніхто з них не мав наміру везти із собою до Парагваю свиней, бо майже ніхто їх і не мав… Пан Ольшевський піднявся з-за столу і сказав на прощання, потиснувши кожному руку: – Хай вам щастить, хлопці! Багато вас до Парагваю їде. Тільки з нашого повіту – 120 сімей. …Все, тепер назад шляху не було. Вісім лудинських чоловіків тримали в руках найголовніший документ – паспорт з візою далекої країни, про котру ще кілька місяців тому більшість із них і гадки не мали. Тепер їм – туди. За новим життям і, дай Боже, за щасливою долею. Перш ніж вертатися додому, товариші зайшли до шинку на Броварній вулиці і по-чоловічому відзначили свою спільну подію. А потім дві пари гнідих коней понесли сані по сніговій дорозі назад у Лудин. Останні два тижні перед переселенням минали вже не так мляво, як попередній місяць. Так, мабуть, завжди буває, коли знаєш, що попереду дуже важливі зміни у житті і долі. Залишивши Гриця і Марійку на чоловіка, Ольга їздила у Чорников прощатися з усіма своїми родичами та подругами. Коли ж повернулася, у недільний день вони сім’єю пішли до Свято-Миколаївської церкви. Служба була звичайною, але водночас і не зовсім звичайною. Востаннє в лудинському храмі, який стояв у центрі села вже більше трьохсот років, молилися вісім родин, котрі назавжди залишали рідний Лудин, Волинь і Україну. На очах у цих людей були сльози, навіть чоловіки у цей день їх не соромилися. Жінки плакали і під час богослужіння, і потім, коли підходили до ікон і цілували рідні образи. Лише малі діти залишались незворушними, адже в їхніх маленьких голівках ще не сформувалося відчуття прийдешньої туги за батьківщиною. Отець Назарій попросив залишитись після закінчення служби тих, хто їхатиме в Парагвай. Обвівши всіх трохи сумним поглядом, старий священик мовив: – Дорогі мої парафіяни! Років тридцять тому наш архієпископ Антоній Храповицький казав про те, що у нього болить душа, коли українські селяни переселяються до Америки. Казав про те, що Америка набагато гірша за Туреччину. Турки хоча й мають богопротивні закони, однак вірують у свого Бога, а в Америці – суто безбожники. Він закликав не селитися серед безбожників, не їхати до Америки навіть на тимчасові заробітки. Казав, що треба їхати у православний Сибір, за Урал, на Амур, у Туркестан. Там – православ’я, там – спасіння душі, там – руські святі церкви, там українці не забудуть Бога і святе Євангеліє. Так він казав, коли українські селяни їхали до Канади, Бразилії, Аргентини. Однак топіра інші часи, багато що змінилося у цьому світові. Вже немає зиску їхати кудись на схід, бо безбожники нині там, а в Америці вже є українські церкви. Тож тепер і ви не порушите благословення нашого Владики, царствіє йому небеснеє. А я вас усіх благословляю. Їдьте у Парагвай, живіть там у мирі та добрі, працюйте на землі, ростіть на вашу радість дітей. Обов’язково збудуйте там церкву і моліться Богу. І мене, грішного, не забувайте… Отець Назарій теж не зміг утриматися від скупої сльози. Тримаючи напрестольного хреста, з яким у цьому храмі служив ще його дід, він увійшов до кола своїх парафіян. Всі прикладалися до хреста й за православним ритуалом цілували старечу зморщену правицю батюшки. Через його переселенці отримали Боже благословення і могли зі спокійною та умиротвореною душею вирушати в далеку мандрівку. У переддень від’їзду Степан прийшов на могили батьків. Прикриті білим сніговим килимом, могили були майже вровінь з великим полем, що починалося відразу за кладовищем. Лише два дерев’яні хреста позначали місце вічного спочинку найдорожчих людей. Степан присів біля могил навколішки і повільно провів рукою по снігу, неначе хотів востаннє погладити мамине волосся і батькові руки. Він не знав, що і як буде тепер у його житті, але підсвідомо розумів, що більше ніколи не повернеться до цих могил. Щось важке здавило йому горлянку, а з очей потекли скупі чоловічі сльози. Стримувати їх Степан не міг, та й не бажав. Посидівши так кілька хвилин, розгорнув долонею сніг до самої землі, відколупав від неї кілька чорних грудочок, загорнув їх у хустину і поклав до кишені. Ще раз погладив рукою батьківські могили, підвівся на повний зріст і поцілував обидва хрести. – Прощавайте, мамо. Прощавайте, тато. Не судіть мене за те, що залишаю вас… Степан окинув оком біле волинське поле, сіре лютневе небо, востаннє подивився на рідні могили й не озираючись пішов повз старе замерзле болото додому”.
