Щедра наша земля на всілякі дива й красоти природи. Як же їй і не бути заквітчаною розкішшю своїх лісів, луків, степів та гір, коли що не ніч — її благословляють своїм сяйвом Місяць та зорі, що не день — милуються нею Сонечко й хмари, та увесь простір блакиті колихає її в своїх обіймах.
Одного ранку, як і тисячі років тому, пропливало по небосхилу Сонечко. У супроводі невеликої свити хмарин воно неспішно рухалося за звичним своїм маршрутом зі сходу на захід, хазяйновито озираючи простори землі.
Той день видався для нього особливим – промінчики хмільного блиску сяяли в його очах. Сонце щиро посміхалося світу, адже прямувало із хрестин, обзавівшись новими кумами.
Пташки вже розщебетали усім в небесних просторах, що у матусі Завірюхи та її чоловіка Грому народився малюк – новий Маленький Вітерець. З перших днів було зрозуміло, що малюк за характером вдався непосидючий та мав особливий хист до мандрів (воно й не дивно, з такими батьками).
Жила родина у прихмарному будинку, вище за усі гори світу. Грім був чолов’яга кремезний, найчорніші хмари табунами по небу водив, а як грюкне блискавкою та зарегочеться — то ледь й шибки з вікон не вилітають!
Дружина його Завірюха була норову нордичного та любила спокійно по хазяйству поратися й рукоділлям займатися. У своїй скрині вона зберігала старомодні сукні своїх прабабусь з надлегких тканин чистого озону та кисню, намиста з роси та зимові робочі матеріали зі схемами морозних прикрас та фасонами сніжинок. Але улюбленим рукоділлям мами-Завірюхи було ткацтво. Цілими днями вона могла натхненно виплітати різними візерунками нові та нові хмарини з дрібних краплинок. Потім вона їх відбілювала та вичісувала, аби вони були більш пухнасті.
Якось пішов Батько Грім по справах – світ Божий грозами поливати. А мати своїм тендітним рукоділлям займалася. За дитиною ж доглядала бабуся Хурделиця. А Дід Штормило пішов рибу ловити у Чорному морі.
Бабуся була вже старенька та кульгавенька. То колись, як молода була, могла в зимові морози всілякі танки між сніговими заметами крутити, заметіль роздмухувати. А зараз вже і не здужає. Тому взимку вона вже і не бралася на двір виходити. Люди поміж собою стали казати, що на землі клімат змінився і зими потеплішали. А старенькій Хурделиці тепер стало більше до вподоби влітку на сонечку грітися та на кульбабки дмухати чи то тополячий пух хурделити. Буває у спекотний літній день як затягне свою пісню, то йде вздовж дороги, ногами шурхає — лиш пил підіймається.
От гойдала бабуся Хурделиця колисочку з Маленьким Вітерцем аж поки й задрімала. А малюк же той жвавенький був, до всього цікавий, то й потягнувся він тоненьким протягом під дверима та по сходах чкурнув — бач захотілося йому побешкетувати.
Вирішив Вітерець зазирнути до батькового кабінету. Багато там було всіляких цікавинок — вітряки та флюгери різноманітних конструкцій, вітрила, портрети далеких пращурів (мабуть, ще тих вітрів, що кружляли понад землею в доісторичний період…), нагороди, здобуті ними у звитяжних битвах-змаганнях зі скелями та морськими хвилями.
На робочому столі Батька Грома стояв невеличкий футляр, який особливо зацікавив малого. Звичайно, Вітерець знав, що без спросу неможна лізти, куди не треба… Але ж батьки були зайняті, а йому так закортіло зазирнути і роздивитися, що ж там заховано в середині!..
Піднявши кришку футляра Малий Вітерець побачив на синьому оксамиті якийсь дивний старовинний прилад. За формою він нагадував зірку з чотирма великими променями і чотирма маленькими. В якості великих променів були закріплені 4 золоті ключі, кожен з них був інкрустований камінцями певного кольору — червоний, синій, зелений та жовтий. Як виявилося, ключі могли обертатися і малий став пальчиком крутити їх у різні позиції. При цьому у приладі було чутно клацання, всередині явно щось переключалося. Його механізм був наповнений різними золотавими детальками — колесиками шестерінок, пружинками, ричажками… Малий Вітерець намагався зметикувати для чого застосовують такий цікавий механізм.
В цей час з риболовлі повернувся Дідусь Штормило та й зазирнув до батькового кабінету. Хоч і бував він частенько похмурим, проте дуже любив свого онучка і завжди із задоволенням з ним грався, постійно розповідаючи купу всіляких захопливих історій.
“Малеча, а чого це ти тут порсаєшся, хіба ж тобі не час зараз у ліжечку бути?” – запитав він півголосом.
“Ой дідусь, я тут таку цікаву річ знайшов!… А що воно таке? Розкажи!…” – відповів Вітерець, продовжуючи досліджувати дивний предмет.
“Ого!… – промовив дідусь, зазираючи через плече онукові, – Ото Сойка буде сваритися, якщо ти тут щось зламаєш!…”
“Сойка? – здивувався малий, – А яке їй до цього діло?”
“Ну як же, то це ж вона кожного року тричі літає до Вирію та ось саме цими золотими ключами його відмикає. Тож усі знають. Раніше, кажуть, ключі від вирію були у Ворони, потім у Зозулі, потім у Галки, та якось вони прогнівили Бога і з того часу ключі від вирію зберігає у себе твій Батько Грім, а одмикати вирій доручає Сойці”, – відповів старий.
“А що таке Вирій? Де він знаходиться? Навіщо його відкривати?”, – засипав Вітерець свого дідуся питаннячками.
“Вирій (як його ще називають – ирій, урай, тепличина) – то назва раю, де росте світове Дерево життя, у верхів’ї якого вічність живуть душі людських предків, туди прилітають зимувати птахи й комахи і звідти вони повертаються навесні на Землю.
Так просто двері до Вирію не відкриються. Треба одночасно всі 4 ключі мати. Та лише приєднавши їх до цього приладу Вирій можна відімкнути. А називають такий механізм – Роза вітрв!” – все пояснював і пояснював дідусь. А малий тим часом вже розбирав механізм на детальки…
“Вперше Сойка летить до Вирію, коли розквітає гречка і навколо все біло (вона думає, що уже випав сніг, — і вилітає) — продовжував розповідати старенький – “Вдруге, коли достигають хліби і навколо все біло (знов вона думає, що уже випав сніг). І втретє, коли й справді випадає сніг і навколо все біло — летить. Вона поспішає, щоб не запізнитися відімкнути вирій, щоб усі птахи: і ті, хто раніше відлітає у вирій, і ті, хто пізніше відлітає, — не чекали перед замкненими дверима. І щоб до Здвиження усі встигли відлетіти. А якщо й затримаються відлітати дикі гуси, а полетять аж після Здвиження, то вона дочекається їхнього відлету і аж тоді замикає вирій і повертається назад”.
Малий Вітерець вже порозкладав детальки Рози Вітрів на столі і тепер метикуючи, як працює цей пристрій, заново намагався зібрати його до купи…
Дідусь Штормило продовжував базікати: “Однак дехто гадає, що й вона, Сойка, летить насправді на зиму у вирій, але через те, що після кожного дня перелету повертається назад (нібито, щоб дізнатися, скільки уже пролетіла) то вона так і не встигає долетіти до вирію, бо поки вона літає туди й назад, випадає сніг, тому вона й залишаєшся зимувати у нашому краю. Тільки через те, нібито, вона й не потрапляє до вирію. Але ні, вона й не збирається відлітати у вирій — Сойка літає лише відмикати вирій для інших птахів!”.
Вітерцю, навіть, вже майже вдалося усе полагодити. Але, коли він взявся прикручувати в центр приладу 4 золоті променя-ключа, той якось невдало перекинувся в його руках та впав на підлогу. При цьому щось хруснуло — від удару кольорові камінчики повилітали з ключів та покотилися долом. Роза вітрів була розтрощена.
Онук мовчки переглянувся з дідусем. Той, похитавши головою, промовив: “Ох… Намайструвався. Тепер точно Сойка нас заклює. Ой, і батько сваритиметься…”
“Що ж мені робити ?…”— зарюмсав Маленький Вітерець.
“Що робити, що робити… Запчастини шукати! І ремонтувати те, що поламав”, – каже йому Дідусь Штормило.
“А де ж я зможу знайти такі промені до Рози вітрів?!… Може запасні десь у тебе у шухлядці лежать? Чи, може, ти знаєш де їх шукати?“, – з надією Вітерець підвів свій погляд на дідуся.
“Та знаю… – почухав потилицю дід, – “Але не така то проста справа. Летіти за ними треба. І не до шухлядки, а аж на самісіньку Землю! Зараз, давай я тобі детальний план польоту покажу. От він дійсно десь був там у моїх шухлядках, пошукати треба..”
Дідусь Штормило пішов до своєї кімнати, певний час він там копирсався у купі всіляких пожовклих паперів. Й нарешті повернувся, тримаючи сувій перев’язаний золотавим шнуром, та розгорнув його на столі.
На папері було накреслено мапу — територія зображеної країни з чотирьох боків мала помітки та коментарі — синім, зеленим, жовтим та червоним кольорами.
“Т-аак… – протягнув дідусь, розглядаючи мапу – “Спочатку тобі потрібно буде спуститися до міста Вишгорода, воно неподалік Києва знаходиться” – і став далі зачитувати поради:
“Для того щоб віднайти дублікати ключів од Вирію та всі їх до купи зібрати, необхідно за один день навхрест облетіти усю землю України. А зберігають ці ключі чотири хранителі: Пугач на Півночі, Баба-птиця Пелікан на Півдні, Лелека на Заході та Кречет на Сході”.
Зачитав це дідусь та з-під брови поглянув на малого: “Зможеш за один день усю Україну навхрест пролетіти?”
“Зможу”, – рішуче кивнув Малий Вітерець, – “Сам зламав, сам і маю все виправити”.
“Добре — посміхнувся у вуса дід Штормило і продовжив:
“Є під Вишгородом урочище, а в тому урочищі старезний дуб, в томі дубі дупло, а в дуплі живе Пугач. У нього треба спитати і він покаже, де можна віднайти Північний промінь Рози вітрів – ключ прикрашений смарагдом.
На півдні біля моря мешкає величезна Баба-птиця (кучерявий Пелікан) ти віднайдеш її у Криму, лише вона знає потаємне місце зберігання ключа з аквамаріном.
Західний промінь Рози вітрів – ключ з жовтим сапфіром, ти зможеш знайти у Лелеки, який мешкає на найдовшій полонині Закарпаття Боржаві.
Тоді із Заходу лети на Схід і знайди там біля Кам’яних могил Кречета він тобі вкаже місце, де знайти четвертий східний промінь Рози вітрів — ключ із рубіном”.
“Все зрозумів? “, – перепитав дідусь Штормило.
Вітерець знову впевнено кивнув: “Та я хутко повернусь! Не хвилюйтеся!”
“Ох сумніваюся я… І як же тебе одного у таку далечінь відпускати, прям не знаю… “ – заохкав старенький, та що було робити, склав малому торбинку в дорогу та відпустив з Богом.
Ось спускається Маленький Вітерець до землі, як на мапі вказано — північніше Києва, в Межигірське урочище. Здалеку відчув він солодкуватий аромат діброви та запримітив один особливо великий дуб. І, дійсно, бачить – є у тому дубі дупло, таке нічогісеньке. Підлетів до нього і гукає: “А чи є вдома хтось? Мені дядько Пугач потрібен…”
“Пугу-пугу! Хто тут?” – визирнули із темряви і заблимали два ока.
“Ой.. Я… Вітерець. Мені… до батькової Рози вітрів детальку потрібно. Запасну. Розумієте… там ключик зламався од Вирію” – замямлив малюк.
“Хух! – Пугач вилетів і дупла та присів на ближню гілку. Його очі виявилися не такими вже і суворими, він посміхнувся до малого – “Ясно. Малий бешкетник прилетів. Чув-чув, що ти за дитинча непосидюче… Ну, добре. Допоможу я тобі. ”
“Тут у нас місця такі, з давніх часів багато чудес ці пагорби бачили — з далеку почав свою розповідь Пугач, – Ще у дохристиянські часи, сотні і, навіть, тисячі років тому Межигіря було священним місцем. Тоді язичники тут капище своїм богам споруджували. А пізніше — люди звели тут православний монастир, який став головним для усього війська Запорізької січі. Тож не прості тут пагорби, не прості… “ – Пугач замислено поглянув вдалечінь, наче пригадуючи усі події останніх століть. Тоді його очі примружилися, і малому здалося, що він вже задрімав.
“М-мм.. То де ж мені можна було б північного ключа віднайти, до Рози вітрів?” – повторив своє прохання Вітерець.
“Так-Так. Зараз розкажу я тобі. Треба для того замовляння знати. Тоді розверзнеться земля в урочищі і там знайдеш ключ. Та ось тобі іще знадобиться моє перо чарівне — Пугач висмикнув з лівого крила одну пір’їну та протягнув Вітерцю. Вона була майже така сама як звичайна, лише трохи поблискувала позолотою.
“Ти маєш підійти до земляного пагорба ось там, – продовжив Пугач, – та цим пером провести згори вниз та справа наліво, примовляючи:
“Сонце котиться – земля родиться.
Дощик до оселі, крапелькі веселі.
Землю полив – щедрий урожай зростив.
А як вітер повіває — земля ключик відкриває”.
Вони вдвох підлетіли до вказаного Пугачем місця. Як тільки Вітерець промовив чарівні слова — піщана частина пагорба стала обсипатися і з землі заблищав ключ із смарагдом.
Здобувши перший із чотирьох ключів од Вирію, Вітерець подякував Пугачу та, сповнений впевненості у власних силах, радісно попрямував до найпівденнішого краю України — Криму.
Наближаючись до моря, він з насолодою борсався у потоках свіжого солоного повітря. На узбережжі вітерець побачив зграї білих птахів і попрямував до них. Звичайно, що біля моря було багато різноманітних крилатих мешканців — і чайки, і баклани, і альбатроси. Вітерець знав, що йому потрібна значно більша за розміром Баба-птиця. Саме так на Україні здавна називали кучерявих пеліканів, бо їхнє довге пір’ячко на голові нагадувало патлату зачіску. А назву “Пелікан” цей птах отримав від греків, які в давні віки мешкали на чорноморському узбережжі. Вони примітили, що дзьоб птаха схожий на сокиру, а на їхній мові це “пелекіс”.
Ось Вітерець нарешті побачив хранительку південного променя Рози вітрів:
“Доброго здоров’ячка, Баба-птиця ! Я — Маленький Вітерець, син Грома. Будьте ласкаві, підкажіть мені, де я можу знайти запасний ключ од Вирію, той що з аквамарином? Мені сказали він має бути у вас”.
“І я тебе вітаю, Вітерець-бешкетник. Так був ключик, був – закивала Баба-птиця – Але я його перезаховала в інше місце. Час у нас такий тут у Криму, неспокійний…”
Вона, озираючись навколо, заговорила тихіше і відвела малого в бік від зграй птахів: “Не можна такі речі як ключик од Вирію де не попадя розкидувати. Доручили берегти, то й берегу. Перезаховала я його. Нема його у Криму. Нема. Ось що я вам скажу. Отак-то…”
“Ой.. А як же мені Розу вітрів тепер полагодити?..” – захвилювався Вітерець.
“Ти давай того, малий, тихіше балакай. Бо ось ті чорні баклани у мене довіри не викликають. Поналетіли чужаки… Такі звірюги — все жеруть, і жеруть…” – забурчала вона пошепки. Давай, полетіли звідси, я дорогою тобі все розкажу”.
Вони лише трошки відлетіли від півострова і стали спускатися до берегів Таврії.
перезаховала кажу, – продовжила своє базікання метушлива Баба-птиця – Я його занурила на самісіньке дно рожевого озера, хє-хє..”
“Якого озера?” – здивовано перепитав Вітерець.
“Ро-же-во-го” – чітко промовила вона.
“А то з чого ж воно зроблене те озеро?” – став уточнювати Вітерець.
“Ну ти смішний! З води, із чого ж іще! А от що у тій воді таке мешкає, що в рожевий колір її забарвлює, то вже інше питання… Та не в тому найголовніше диво того озера!
Важливо, що солі-солі там ой мамочка скільки! Навіть людина, якщо плавати спробує, то не зможе ні зануритися, ні пірнути, ні потонути. Все на поверхні її та водичка триматиме.
Ось така тут у нас водичка! Як тая рапа водичка наша рожева. Жоден ворог не пройде, жоден чорний баклан не допірне до ключика, хє-хє… ” – все вихвалялася Баба-птиця, хизуючись своєю обачливістю берегині південного променя Рози вітрів.
Нарешті спустилися вони вдвох до дивного озера. По берегу було видно підсохлі кристали солі. Баба-птиця висмикнула з крила одне перо, яке виявилося позолоченим, та дала його Вітерцю, кажучи: “Повторюй за мною слова замовляння й перехрести рожеву воду цим пером, тоді вона сама тобі ключика і віддасть”.
“Сонце ходить — морю рибу плодить,
берег пісочком, камінці круглочком.
Води камінь точать, скелями ворочать.
А як вітер повіває — хвиля ключик вимиває”.
З цими словами рожеве озеро дійсно сколихнулося, по ньому пройшла хвиля й на берег винесло ключ, який сяяв синім камінцем аквамарином.
Вітерець ввічливо подякував хранительку ключа за допомогу та скоріше полетів на Захід, поспішаючи позбутися нав’язливого базікання Баби-птиці.
Ох нелегким виявився шлях Вітерця до полонини Боржава, проте, він здолав і Карпати. Перелетівши вершини гір, малюк став спускатися квітучими долинами. Витончений силует Лелеки граціозно височив над зеленим простором широчезної полонини.
Хранитель західного променя Рози вітрів приязно зустрів гостя.
“Вітаю тебе маленький син Грома! Знаю, що ти шукаєш. Трьома напрямками розходиться наша полонина і в самому її центрі заховано один з чотирьох ключів од вирію. Летимо, я покажу тобі те місце” – птах спурхнув над землею разом з Вітерцем.
Коли вони приземлилися, Лелека дістав з крила золотаву пір’їну, та наказав малюку повторювати за ним слова замовляння:
“Сонце жаром палить-гріє — полонин простір радіє.
Вітри квіти колихають, рясні роси їх вмивають.
Аромати квітів линуть, всю тугу-печаль поглинуть.
А як вітер повіває — з трави ключик виринає”.
Промовив це Вітерець, махнув золотим пером Лелеки — і перед ним на травичці з’явився західний ключ од вирію з жовтим сапфіром.
Подякував він хазяїну полонини. Й от вже у Вітерця в руках було три ключі.
“Залишилося лише встигнути до кінця дня дістатися на схід України – і тоді ситуацію буде врятовано!” – подумавши це, малий поглянув чи високо Сонечко. Та воно вже почало спускатися до небокраю, ще година-дві і воно зовсім сховається за обрієм. Вітерець щосили полетів через гори, ось він вже залишив позаду Галичину, минув Прикарпаття, пролетів Поділля, чкурнув через Запоріжжя… До Вказаної на мапі східної точки лишалося ще далеченько, а в небі, здавалося, вже трохи почало сутеніти.
“Ой-ой-ой… – хвилювався малий, – невже не встигну?.. як же не хочеться батька засмучувати! Так шкода буде, якщо він побачить поламану річ…”
Коли Маленький Вітерець вже став наближатися до вказаного на мапі місця, таке диво важко було не помітити. Дуже разючою була різниця у краєвиді — урочище «Кам’яні Могили» велично виділялося серед навколишніх рівненьких степів, наче ціла „гірська країна” виринала із землі.
Бешкетник-вітерець хвилями прокотився по духмяним травам степу, типчак і ковила залоскотали його боки. Він озирнувся навколо, подумавши: “Ех… де ж його шукати того Кречета?… І тільки він так подумав, як неподалік побачив птаха, який величаво ширяв у потоках повітря.
“Е-ге-гей! Шановний, чи не могли б ви допомогти мені!” – Вітерець привернув увагу Кречета і той люб’язно хутко підлетів до малого.
“Добривечір пане Кречете. У мене до вас дуже нагальна справа. Часу до заходу сонця лишилося мало, а мені терміново потрібно дістати четвертий східний ключ од Вирію.
“Не хвилюйтеся — спокійно відповів птах, виймаючи з крила золотаву пір’їну — саме західне сонце і стане нам у нагоді”, – нічого далі не пояснюючи, він кивнув Вітерцю летіти за ним. І дорогою лише додав:
“Зараз покажу тобі камінь, на якому тризуб зображено. Насправді то є й символ птахів нашого роду (з гідністю уточнив він). От у тому камені і приховано східний промінь Рози вітрів”.
“У самому камені? В середині? А як же я…” – недоговорив здивований Вітерець.
“Я промовлятиму слова, а ти за мною повторюватимеш” – незворушно продовжив птах.
Вони спустилися до великого каменя, на якому дійсно був висічений тризуб. А сонечко тим часом вже забарвлювало обрій в рожевий колір. Вітерець, узявши золоте кречетове перо, став проводити згори вниз і справа наліво, повторюючи за Кречетом такі слова:
“Сонце небокрай торкає — зарево небо покриває.
Коли камінь цей розтане – гроза скоро буйно гряне.
А як вітер повіває — пломінь ключик виплавляє”.
І з цими словами промені західного сонця торкнулися тризуба, каміння під ним розтануло і з середини глиби на поверхню виринув останній четвертий ключ од Вирію, його рубін засяяв в рожевому світлі вечірнього сонця.
Ледь малий встиг взяти четвертий ключ Рози вітрів, як із того місця здійнявся у небо величезний вихор, який підхопив його і миттю повернув на небо до прихмарного будинку.
І в той самий час над Україною скупчилися хмари, почалася гроза і злива велика. А по небу прокотився батьківський грім: “Хто це хозяйнував у моєму робочому кабінеті, та потрощив мені Розу вітрів?…”
Маленький вітерець вже влетів до батькового кабінету, хутко підняв з підлоги розтрощену Розу вітрів, дістав новенькі промінчики, нашвидкоруч прикрутив їх на місце і протягнув її батьку зі словами:
“Вибач, будь-ласка, я не навмисно. Я лише хотів роздивитися, як вона працює”.
“То ти вже її і полагодив?! – здивувався батько Вітер, – Ото в мене помічник підростає! Ну, молодець, справжній майстер…”
Він лагідно обійняв синочка і промовив: “Те що ти у мене такий самостійний та вправний це, звичайно, чудово. Але можеш бути впевнений, я б ніколи не став тебе наказувати через зламану річ (ну, лише б трохи посварив би). Бо будь-яка річ, хоч найдорогоцінніша в світі, не варта жодної твоєї сльозинки!”
Від того душевного тепла батькового серця аж чорні хмари над Україною розчинилися у повітрі і над нашою землею засяяли вечірні зорі.
Ухнув Пугач на старезному дубі під Вишгородом, Баба-птаха радісно проковтнула кримську рибку, заскрекотав Лелека на полонині Боржава, високо підіймаючи червоного дзьоба, та Кречет величаво ширяв над степом Донеччини, оберігаючи мир, порядок і красу рідної землі.
А Сойка так і не дізналася, про те, що Розу вітрів довелося ремонтувати. Я їй не казала, і ви ж не кажіть, а то ще тільки дарма репетуватиме на малого бешкетника Вітерця).
Аудіоказка “Як маленький Вітерець ключі од Вирію збирав”:
Автор, казкарка Оксана Запорожченко.