Сотні книжок з колекції видатного діяча української діаспори Володимира Пилишенка передадуть з американського міста Рочестера до міста Дніпра у фонди Бібліотеки української діаспори імені сенатора Джона Маккейна.
Після отримання книжок їх оцифрують та розмістять у вільному доступі на сайті бібліотеки.
Колекція Володимира Пилишенка складається з книжок українських письменників XX, які були вимушені друкуватися за кордоном через заборони радянської влади. В 2018 році він подарував Бібліотеці української діаспори 15 000 книжок зі своєї колекції. В цьому ж році він приїжджав у Дніпро.
В лютому 2021 року Володимира не стало. Його родина, яка постійно підтримувала зв’язок з працівниками міськради в Дніпрі, погодилася передати ще 5000 книжок, які зібрав видатний діяч.
Принагідно, хочемо згадати людину, яка відіграла значну роль у передачі книг до Дніпра – адміністратор Української кредитової спілки міста Рочестер невтомна організаторка українського життя в цьому місті Тамара Денисенко, а також того, хто невтомно збирав всі ці книги та газети протягом десятиліть, пана Володимира Пилишенка.
Якими саме книжками поповниться колекція бібліотеки:
М. Гордієнко «З Волинських і поліських рейдів», Торонто, 1959р.
Збірка спогадів-нарисів Миколи Гордієнка розповідає про бойові дії УПА на Волині і Поліссі у 1943-44 роках і була написана автором, безпосереднім учасником тих подій, по «свіжих слідах» у 1947 році. Перед нами встає захоплююча картина збройних змагань народу за своє життя і волю. Найкращі сини українського села і міста, спочатку на Волині і Поліссі, — як це описує автор, — а згодом і на дальших просторах України, на поклик революційного проводу спішать у ряди рідної армії, — «молодої армії, що народжувалась серед розлогих пшеничних нив, у густих лісах рідної Волині і Полісся».
В. Попович «Марія Дольницька. Емаль», Рочестер, 1978р.
Марія Софія Дольницька (1895, м. Львів — 1974, м. Відень, Австрія) — видатна українська художниця декоративно-ужиткового мистецтва, учениця Михайла Бойчука; жила і працювала у Фінляндії, США, Австрії; творила у техніці емалі, модернізувала її, зробила ряд винаходів; фігурні композиції, роботи на біблійну тематику. Пропонована монографія знайомить читачів із життям і творчістю видатної майстрині.
М. Цуканова «На грані двох світів», Буенос-Айрес, 1968.
У фантастично-філософському романі письменниця взяла під сумнів традиційне уявлення про різке протиставлення світів – фізичного й метафізичного. У романі запропонована інтрига їх взаємоєдності, сфокусованої на одному об’єкті. Ним став важко хворий художник, переконаний, що «немає межі між реальним й нереальним». Пережиті голод, війни, полони, концтабір втратили для нього сенс, як і людське «почуття самозбереження». Він нудьгує в лікарняній палаті, добре знаючи фінал свого стражденного життя, і водночас у сновидіннях переживає інші екзистенційні форми, постає принцом – спадкоємцем престолу, за який ведеться непримиренна боротьба, ініційована герцогом Еслі де Сорро з вродливим і хижим обличчям, його сестрою герцогинею Еслі – фавориткою короля, схожим на пантеру Йогнозу – міністром охорони життя короля і спокою в країні, відомого побудовою «в’язниць, шибениць і іншими досягненнями».
ВОЛОДИМИР (МІРКО) ПИЛИШЕНКО народився на Волині у 1934 році. Під час війни його родина переїхала до Німеччини, а 1949 року – до США, в місто Рочестер, штат Нью-Йорк. Там Мірко закінчив Рочестерський технологічний інститут і здобув фах архітектора. Його художні роботи виставлялись у десятках галерей та в університетах США, а також за межами країни. З 1964 по 2000 роки він викладав основи мистецтва і був керівником кафедри в університеті міста Брокпорт. Поряд з тим він відомий своєю активною просвітницькою та громадською роботою. В Рочестері його знає кожен українець і пам’ятає, що саме йому можна принести українські книжки, яким немає місця дома.
Своїм захопленням книжками пан Володимир завдячує батькам та збігу обставин. “Народився я на Волині, у забутому богом селі Поромів, там не було мосту, а був пором через Буг, – розповів він про себе. – Мій батько був учасником визвольних змагань, свідомим українцем із Немирова, що на Вінниччині. Мама — з попівського роду, з Ковельщини, закінчила Інститут благородних дівиць і теж була учасницею визвольних змагань. Все своє життя батьки присвятили простим людям і вели освітянську роботу. У нас в родині завжди були книжки і музичні інструменти. У Кракові, куди ми виїхали під час війни, мене якось завели в друкарню, де було видано дуже гарно ілюстровану книжку «Лис Микита» з ілюстраціями Едварда Козака. Вона стала для мене майже Біблією. Зараз діти зростають на радіо, телевізорі, кіно і такому іншому, а для мене та книжка була все.
Потім ми виїхали до Словаччини, згодом — до Німеччини і так далі. За кордоном я дістав оповіді про Шерлока Холмса російською мовою, бо російська мені теж знайома. У мене було багато знайомих росіян, а мама викладала російську літературу і мову. Я почав читати відомих письменників — Толстого, Достоєвського, хоча був ще маленьким. Часто не було світла, і я навіть під ковдрою читав. Але це були твори, багаті на характери. Я закохався в книжки і вирішив стати письменником. Хотів написати такі книжки, щоб майбутні покоління могли читати і читати. Пригадую, що мав також американську книжку і платівки з Канади з галицькими коломийками. Батько ще до революції служив моряком Чорноморського флоту і в 1912 році був у Сполучених Штатах, на Кубі, на Карибських островах. Тому в мене розігралася фантазія про Америку і Канаду. Я не був добрим учнем у школі, бо жили ми по біженських таборах. Це була політична еміграція. Сталін казав: повертайтеся додому, але це була дорога у Сибір. У таборі було своє видавництво, і я досі маю книжки з тих 1945—1946 років. Вони надруковані на дешевому папері. Наш викладач так читав Стефаника, що я аж плакав, сльози текли. Тоді я й денник почав писати з 1947 року, зацікавився історією. Ми вивчали історію, писану росіянами, поляками, німцями, але ми не знали своєї історії”.
Збирати бібліотеку, яка стала головним надбанням пана Володимира, почав його батько після переїзду до Америки. На початках йому доводилося важко працювати. Як згадує пан Володимир, “підлогу підмітав у готелі, він і часу не мав, і грошей не мав. А я був спритний, у 15 років приніс перші 5 доларів. Міг витратити на морозиво, але я приніс батькам. Жити було важко, але книжка була завжди в пошані. Я досі маю одну книжку від мами. І збираю їх усе життя, бо маю душу бібліотекаря”.
Так почала формуватися тепер уже легендарна бібліотека пана Пилишенка. “Для мене книга завжди була цінністю. Збирав потихеньку. Пізніше, коли я був уже професором, через Спілку письменників потоваришував із відомими українськими митцями — Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Іллєнками та іншими. А через це з’явилися знайомства по всьому Союзу — в Ташкенті, Алма-Аті, Бухарі, Баку, Самарканді. Це були офіційні візити по письменницькій лінії — я в кожному місті мав своїх знайомих. Тобто я знав багато письменників, а кожен із них мав друзів. Кожен із них пише книжки. Якщо гість із Америки з’являється у Ташкенті, то кожен дарує йому книжки. Так само в Канаді й Австралії. Часто я не шукав, не купував, а просто зберігав їх. Деякі купував, звичайно. Сам я не видавав книжок, не мав часу. Я вірші писав для нашої громади й інколи ілюстрував книжки, коли просили друзі. Але завжди безкоштовно і завжди обирав псевдо. Одне з них — «Комір», бо я ж Мірко”.
Крім Дніпра, книги зі своєї збірки пан Володимир передав до Києво-Могилянської академії, де він викладав, та Острозької академії, яка має давній міцний зв’язок з українською громадою Рочестера.
Він і раніше передавав книжки до українських бібліотек “по цілій Україні — в Одесу, Бахмут, Коломию, Львів, Чернігів, Полтаву, на Кубань і навіть у Москву”.