Андрій Бандера був священником у селі Тростянець – тепер Долинської громади Калуського району Івано-Франківської області. Нагляд за селом радянські спецслужби встановили ще 1939 року, але жителів не зачіпали.
Навесні 1941 року Сталін отримав уже безліч попереджень від своїх розвідників і дипломатів про те, що його вірний союзник Гітлер ось-ось розпочне наступ на СРСР. Та вождь народів не зважав на ці попередження – був зайнятий іншою війною, яку розгорнув на новоздобутих західних територіях.
Ворог був йому добре знайомий – “український буржуазний націоналізм”.
Минуло не так багато часу відтоді, коли Сталін переміг його на Великій Україні. Знищення еліти, церкви, депортації і вимордування Голодомором селян як основних носіїв національної ідентифікації – надійні методи у цій війні. Тож мали б спрацювати й на Західній Україні.
За місяць до німецького нападу, 22 травня, тут проводилися звичні для вождя народів “бойові дії” – тривала депортація сімей репресованих та ще непійманих підпільників.
У селі Тростянець на Долинщині у хаті місцевого священика Андрія Бандери чекісти знайшли “нелегала”, члена ОУН, що переховувався тут від репресій радянської влади. Андрій Бандера крім того що переховував у хаті від радянської влади члена ОУН – “державного злочинця”, мав також “заборонену літературу”, серед якої були “Історія України-Руси” Михайла Грушевського, “Повість минулих літ” Нестора Літописця та проповіді митрополита Андрея Шептицького.
Спочатку чоловіка доправили до Івано-Франківська, а після допитів зрозуміли, кого схопили. Тоді його перевезли до Києва й запроторили до внутрішньої тюрми НКВД. 9 червня почалися перші допити, які вели українською мовою, оскільки російською священник не говорив. На них зізнався, що вважає себе націоналістом за світоглядом.
Його виною було те, що всіх сімох своїх дітей він виховав патріотами. Коли син Степан послав зв’язкового, щоб перевести батька через кордон, той відмовився. Пастир залишався зі своїми вірними, Богом і Україною до кінця.
Спроби витягнути інформацію про дітей не дали чекістам нічого корисного, але священник розповів, що востаннє виходив на контакт із сином Степаном 1940 року. Розповів про його зустрічі з італійськими урядовцями в Римі. Також отець Андрій розповів, що син пропонував йому перейти кордон, щоб уникнути радянських репресій, але він відмовився. Не хотів покидати своїх прихожан.
Щоденні допити священника не зупинив навіть початок бойових дій. Слідчу справу поспіхом закрили 2 липня. Залишили попередні звинувачення, але головним назвали те, що він “як батько керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича підтримував із ним до останнього часу систематичний зв’язок”.
Суд над священником тривав менш як дві години. На ньому отець Андрій сказав, що дав своїм дітям належне виховання й виплекав любов до України. Судді, звиклі розмовляти лише зі зламаними генералами та маршалами, які визнавали себе японськими шпигунами, напевно, не сподівалися почути такого від старенького священика.
8 липня о 18:40 оголошено вирок – Андрія Михайловича Бандеру піддати найвищій мірі кримінального покарання – розстрілу. І знову в обґрунтуванні одним із перших звучить звинувачення в батьківстві керівника ОУН. “Найгуманніший суд у світі” дав підсудному п’ять днів на оскарження вироку.
Але німці вже біля воріт, на підході до Києва, тож чекати було ніколи. 10 липня 1941 року отця Андрія Бандеру розстріляли. Незадовго до розстрілу написав “Мої особисті зізнання”. В НКВС документ зашифрували як “кримінальну справу №61112”.
Жодної інформації про місце його поховання справа не містить. Родина дізналася про долю Андрія Бандери лише 1992-го. Тоді ж його реабілітували в Україні.
Дослідники вважають, що ймовірно, він знайшов останній спочинок у Биківні, де протягом 1937-1941 років ховали розстріляних НКВД у Києві. Тож тут серед тисяч інших замордованих комуністами покояться останки священика, вбитого за те, що виховав дітей патріотами.
Отець Андрій Бандера, хоч рано овдовів, зумів виховати сімох дітей, дати їм добру освіту, зробити справжніми патріотами: троє доньок і чотири сини були членами національно-культурних і виховних організацій (“Просвіти”, “Лугу”, “Пласту”), а згодом стали діячами націоналістичного підпілля.
Усі дорого заплатили за свою активність: Оксана, Володимира, Марта – відбули багато років сталінських таборів, Богдан – ймовірно, загинув як член похідної групи на півдні України, Василь і Олександр замордовані у нацистському концтаборі Аушвіц, Степан – вбитий кілером КГБ.
Читайте також: з далекої Австралії до Волині передано унікальний приватний архів відомого в українській світовій діаспорі громадсько-політичного діяча, провідника ОУН(м), одного з основоположників української громади в Австралії – Михайла Чигрина.