З далекої Австралії до Волині передано унікальний приватний архів відомого в українській світовій діаспорі громадсько-політичного діяча, провідника ОУН(м), одного з основоположників української громади в Австралії – Михайла Чигрина.
Архів до Луцька, на адресу представниці Українського інституту національної пам’яті на Волині, історикині Лесі Бондарук, надіслала його дружина Марічка Галабурда-Чигрин . Після ознайомлення з архівом Михайла Чигрина Леся Бондарук офіційно передасть його до Волинського обласного краєзнавчого музею.
«У цьому архіві чимало важливих експонатів з історії України і Волині. Зокрема, збереглися листи його першого кохання – Лідії Кушнірук із 1935 до 1943 років. У них, поміж романтичними словами і мріями закоханої дівчини, чимало важливої історичної інформації про події, які вона бачила на Волині. Є розповідь про розстріл в’язнів Луцької тюрми, репресії польської та радянської окупантів та інше. Є також щоденник Михайла Чигрина, який він вів із 1939 року. Є його документи, атестати з навчання, листи до друзів, книжка спогадів про своє життя, упорядкована дружиною – Марією Галабурдою-Чигрин. Особливо багато є фотографій з різних періодів його життя. Серед них зустрічаємо у фото учнів та викладачів Луцької гімназії у 1 червня 1933 року, зустріч Михайла Чигриним патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого у 1968 році в Сіднеї та багато інших.
Окремо хочу виділити знахідку – візитівку відомого українського архітектора, політичного та державного діяча Сергія Тимошенка. На ній вказана адреса, за якою він працював у Луцьку – вулиця Матейка, 26. Вважаю, що відтепер ми маємо ще один важливий доказ і аргумент для перейменування, згідно закону про декомунізацію, вулиці Ярощука іменем Сергія Тимошенка.
Упевнена, що всі ці матеріали у Фонді Михайла Чигрина у Волинському обласному краєзнавчому архіві стануть основою для різних експозицій з історії Волині та волинської діаспори, а також дослідники матимуть теми і документи для наукових відкриттів», – наголосила Леся Бондарук.
За інформацією Лесі Бондарук, 18 червня о 12:00 годині у Волинському обласному краєзнавчому музеї відбудеться передача матеріалів з особистого архіву волинянина Михайла Чигрина з Австралії у фонд музею.
Довідково:
Михайло Чигрин народився 28 жовтня 1915 року в місті Мценськ Орловської губернії, куди його батьки були евакуйовані на початку Першої світової війни. В 1918 році сім’я повернулася у село Жидичин поблизу Луцька. Після закінчення сільської початкової школи Михайло продовжив навчання в Українській гімназії імені Лесі Українки в Луцьку.
У 1933 році по закінченні гімназії Михайло був ув’язнений польським урядом на 5 років за політичну і культурно-освітню діяльність в ОУН. Сидів у Луцькій тюрмі. У 1934 році за діяльність в ОУН польська влада знову арештувала Михайла та його друзів. 11 грудня 1935 року Михайла Чигрина поляки засудили на 5 років ув’язнення за те, що був пресово-пропагандивним референтом Окружної Екзекутиви ОУН.
У березні 1939 році Михайло Чигрин емігрував. Спочатку навчався на богословському факультеті Белградського університету, а потім перейшов на медичний факультет Університету в Загребі. Михайло Чигрин після завершення навчання став зубним лікарем, був активним діячем української громади в Загребі й Белграді.
Кілька років Михайло – референт молоді при Українському Представництві в Хорватії: опікувався українськими студентами, здобував для них стипендії у хорватської влади. Після Другої Світової Війни переїхав у місто Філлах в Австрії, де працював дантистом.
Для допомоги українцям-втікачам, займався створенням Українського Червоного Хреста. Разом з іншими організовував Український Допомоговий Комітет у Каринтії, спочатку був його секретарем, а потім головою. Брав активну участь в організації парафії УАПЦ у Філлаху. Був провідним діячем в таборах біженців для воїнів УНР. Михайло Чигрин
У червні 1949 року переїхав в Австралію. Входив до різних українських громадських та релігійних організацій. Багато років очолював ОУН (м) в Австралії. У 1965–1975 роках співпрацював із журналом УАПЦ «Наш Голос», газетою «Вільна думка», був членом редколегії журналу «Праця й Церква».
Брав активну участь в організації «Пласту», виконуючи в ній різні провідні функції (фінансово-господарський референт Крайової Пластової Старшини, голова Пластунів Сеньйорів, тощо). У 1972 році став фундатором і головою Товариства волинян в Австралії. Багато років очолював ОУН (м) в Австралії.
У 1975 році Михайло Чигрин одружився зі співачкою Марійкою Галабурдою з Бельгії, українкою за походженням. У 1977 році подружжю Чигрин запропонували роботу редакторів й дикторів на Австралійському державному радіо – СБС (SBS), де вони пропрацювали багато років.
В 1987 році Михайло Чигрин очолив Єпархіяльний Ювілейний Комітет 1000-ліття Хрещення України УАПЦ в Австралії й Новій Зеландії. Брав активну участь в організації «Пласту» виконуючи в ній різні провідні функції (фінансово-господарський референт Краєвої Пластової Старшини, голова Пластунів Сенійорів, тощо).
Михайло Чигрин активно цікавився подіями на Батьківщині – симпатизував учасникам акції «Україна без Кучми!», любив читати сайт «Майдан». Він відійшов у вічність 4 листопада 2001 року. Похований на цвинтарі в Руквуд на відділі Української Православної Церкви в Мельбурні (Австралія).
Марія Галабурда-Чигрин народилася 31 серпня 1950 року в невеличкому бельгійському містечку Звартберг. В дитинстві Галабурда-Чигрин відвідувала бельгійську народну школу, потім гімназію в місті Генк і паралельно – «лекції музики», де вчилася співу.
У 1966 році, співаючи арію Одарки із опери «Запорожець за Дунаєм», Марія склала вступні іспити до Королівської консерваторії в Антверпені. Виступала на концертах учнів консерваторії лише з українськими піснями. Ніколи не відмовлялась від участі в будь-якому концерті української громади в Європі. Марія Галабурда удосконалювала вокальну майстерність в Італії, виступала в Римі.
«Блаженнішому митрополитові й кардиналові Йосипові Сліпому подобалося, як я співаю», – згадує співачка. Марія Галабурда-Чигрин
У 1974 році відбулося її успішне концертне турне по всіх українських поселеннях Австралії, у 1974 – 1975 роках – у Великій Британії. Сольні виступи відбулися також у Франції, Німеччині, Бельгії. У 1977 році Марійці Галабурді-Чигрин із чоловіком запропонували роботу редакторів й дикторів на Австралійському державному радіо – СБС (SBS), де вона пропрацювала 16 років. Найбільше її статтей з’явилося в газетах «Шлях Перемоги» (Мюнхен), «Українська думка» (Лондон) та «Вільна Думка» (Сідней)».
Марія Галабурда-Чигрин, починаючи з 1990 року, як журналіст, чотири рази їздила в Україну. Активно наближала державну незалежність Батьківщини своїми патріотичними публікаціями у пресі. Результатом став випуск книги спогадів у книжці «Україно моя, Україно», яка вийшла друком в Україні в 2000 році.
Була в гостях у Жидичині, на могилах батьків Михайла й інших членів його родини. Після смерті чоловіка вона продовжувала активну громадську діяльність до сіднейської газети «Вільна Думка», газети «Церква й Життя», яка виходить в Мельбурні, веде свою сторінку у Фейсбуці. У 2020 році відзначила 70-ліття. 8 червня 2021 року повернулася жити на батьківщину у Бельгію.
Марічка Галабурда-Чигрин вже протягом багатьох років ділиться з читачами Інформаційного Порталу української діаспори “Стожари” цікавинками не тільки з життя української громади Австралії, а й інших країн. Марічка Галабурда-Чигрин — берегиня української спадщини в Австралії.
Лідія Кушнірук-Жуменко – жінка, яка була першим коханням Михайла Чигрина. Народилася 5 квітня 1912 року в Жидичині. Навчалася у Луцькій гімназії. Двічі у 1934 і 1935 роках була арештована польською владою й ув’язнена в луцькій тюрмі за підозрою у причетності до ОУН. Звільнилася у квітні 1936 року. Лідія Кушнірук-Жуменко, 1956 рік
Із приходом радянської влади, уникаючи репресій, у грудні 1939 року з групою членів ОУН нелегально перейшла кордон у Польщу. Працювала вчителькою української мови у сільській школі села Стрижів на Холмщині. Під час німецької окупації України, у січні 1942 року повернулася на Волинь. Вчителювала у рідному селі Жидичин.
У квітні 1946 року під час другої радянської окупації Волині Лідію Кушнірук заарештували за підозрою у причетності до ОУН. 7 червня 1946 року Військовий Трибунал військ Міністерства внутрішніх справ Волинської області без участі сторін обвинувачення і захисту, без свідків засудив Лідію Кушнірук за статтею 54-1 «а» на 10 років виправно-трудових таборів із поразкою у політичних правах на 5 років і конфіскацією майна.
Відбула понад 8 років в одному з таборів ГУЛАГУ. Після звільнення вийшла заміж за колишнього політв’язня Івана Жумейка і переїхала у Казахстан. Після смерті чоловіка, у 1975 році повернулася в Україну. Приїхавши на Волинь, оселилася в Луцьку, на Вишкові, у рідного брата Хоми Кушнірука. Згодом купила собі пів хатини у Жидичині.
Дочекалася незалежності України. Вона активно цікавилася усіма подіями національно-демократичного відродження. Лідія померла 3 грудня 2003 року. Похована в рідному селі.
