Одним з наймолодших міст Чернівецької області є Новодністровськ. Воно розташоване у Дністровському районі на березі Дністра.
Новодністровськ заснували 1973 року, а населення його трохи перевищує 10 тис осіб.
Поряд з містом було побудовано гідроелектростанцію, і тепер наближається до завершення будівництво однієї з найбільшої у світі та Європі гідроакумулюючої електростанції, яка вже частково розпочала роботу.
Як з’явився Новодністровськ
6 квітня 1973 року міністром енергетики СРСР був підписаний наказ про створення дирекції Дністровського гідровузла. Так почалось будівництво важливого для країни енергетичного об’єкта, яке було початком народження нового міста. Разом із будівництвом гідроелектростанції почалося спорудження поселення.
Рішенням Чернівецької обласної ради депутатів від 20 лютого 1975 року новоствореному населеному пункту будівників Дністровського комплексного гідровузла в Сокирянському районі надано назву Новодністровськ і рішенням за № 57 від 25 лютого віднесено його до категорії селищ міського типу.
17 листопада 1993 року Постановою Верховної Ради України селищу було надано статус міста районного підпорядкування. А 13 липня 2000 року Верховною Радою України Новодністровськ було віднесено до категорії міст обласного значення.
Що було на цій місцевості раніше
З 1514 р. територія опинилася під владою Туреччини, входила до створеної турками адміністративно-територіальної одиниці — Хотинської райї (щось на кшталт повіту). Через це, навіть після звільнення від турецького панування, населення цієї території тривалий час називали райками або райлянами.
У 1768 році спалахнула нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1774 року. Територію від турків у 1769-му році звільняла російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала князя А. А. Прозоровського. Бойові зіткнення відбувалися в основному на території сучасного Кельменецького району і нижче сучасного Новодністровська — по Дністру.
Після завершення цієї війни територія сучасного міста (як і вся Бессарабія) входять до складу Російської імперії. Точніше, формально на той час це була нейтральна територія, яка не підлягала заселенню ні турецькою ні російською сторонами, але фактично вона перебувала під контролем Росії.
За Бухарестським мирним договором 1812 р., укладеним між Османською і Російською імперіями ця територія була приєднана до Російської імперії. Територія сучасного міста (тоді тут були в основному ліси) увійшла до Сокирянської волості Хотинського повіту Бессарабської губернії. Адміністративним центром губернії став Кишинів — колишнє монастирське володіння. До складу волості входили містечко Сокиряни та села Коболчин, Гвіздівці, Білоусівка казьонна, Білоусівка приватна (це офіційний адмінрозподіл), Михалків, Ломачинці, Ожев, Раскопинці, Василіуци, Волошків, Окниця, Михалашани, Гринауци, Бирладяни, Ходороуци, Клокушна. Назви зазначено близько до офіційних назв того часу. Село Романківці було сусідним волосним центром, до якого відносилися інші села. Але періодично декотрі села передавалися з волості до волості. Наприклад Михалків згодом перейшло до Романківецької волості.
Наприкінці лютого 1918 р. австро-німецькі війська захопили цю територію. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року територію загарбала Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Спалахнуло Хотинське повстання.
Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і євреїв, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них народ складав легенди, та навіть пісню молдовською мовою. Поліщук — колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Йому вдавалося навіть, переодягнувшись у форму румунського генерала, вишукувати перед собою румунських жандармів, які проводили інструктажі селян з піймання гайдамаків. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владам декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Але все ж, через деякий час, жандарми у черговий раз піймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували йому втечу, та під час цієї спроби застрелили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.
28 червня 1940 року мешканці сусідніх сіл радо зустрічали радянських воїнів. Сільради розподілили поміщицькі, попівські та частину куркульських земель. Поміщицькі будинки були передані під школи. В селах відкрили клуби, бібліотеки. Люди вперше побачили кіно.
2 серпня 1940 р. згідно з законом “Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бессарабії у склад УРСР” територія, де на цей час розташоване місто, разом з усією Сокирянською волостю, увійшла до складу Української РСР. 7 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ про створення Чернівецької області і Хотинський повіт увійшов до складу області. 12 листопада 1940 р. Президія Верховної Ради своїм Указом реформує адміністративно-територіальний устрій звільнених територій. Повіти і волості були ліквідовані і замість них створені райони.
Улітку 1946 р. територія колишньої Бессарабії (у тому числі і Сокирянщина) опинилася у важкому становищі. Вже в липні стало ясно, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася — дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. Попри це, були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і які становили майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Голод вразив і інші регіони країни, що постраждали від посухи, — більшість районів України, областей Центрального Чорнозем’я, Нижнього Надволжя, Приморського краю.
Настали страшні часи голодомору. Селян деякою мірою рятував майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали по жом на Західну Україну (тоді Сокирянщину не відносили до Західної частини республіки). Далеко не всі з них повернулися. У селі люди пухли з голоду, ходили селом як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до родичів. Багато селян вмерло.
Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени був отриманий непоганий врожай — у чотири рази більший, ніж у 1946 році. Врожайність зернових практично досягла довоєнного рівня. Але чимало людей у перші післявоєнні роки померло від тифу.
У 60-их роках XX століття територія Сокирянщини входила до складу Кельменецького району. Всередині 60-х років Сокирянський район відновлено в попередніх адміністративних межах.