Настали такі часи, що кожен з нас (і це – не перебільшення) думає: що в подальшому буде з Україною? Врешті, ми, люди, котрі не один десяток років живуть і працюють в рідній країні, завжди цікавились один в одного, як живемо, що діється в Україні.
То ж пропоную вашій увазі розмову з Ярославою Величко, яка після закінчення в 1974 році факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка відпрацювала і на журналістській, і на редакторській роботі, є членом Національної спілки журналістів України, відмінником освіти України.
З людиною, з якою обмінюємося думками про наше життя вже впродовж десятиліть.
– Славо! Як нам зукраїнізувати певну (і досить вагому) частину населення Криму й Донецької та Луганської областей?
– А не можеш почати з якогось легшого запитання? Та добре, спробую висловити свою думку.
Отож, хотілось би – шляхом освіти й просвіти. Насамперед – читати українські книжки в дитячих садочках, учитися в школах та вишах за підручниками й читати літературу, яка формує україноцентричний світогляд, бо починати треба з дітей і молоді. Жаль, що цього не було зроблено відразу після проголошення незалежности Української держави. Чому? Думаю, що не тільки через неготовність чи нерішучість влади, а можливо, саме задля того, щоб зберегти все як було за часів імперії, щоб сіяти розбрат між громадянами різних регіонів і навіть у їхніх межах. Щоб в слушний час повернути Україну в лоно «руского міра».
Але, може, ще не пізно спокійно і чітко пояснити людям, як здійснювалася політика денаціоналізації шляхом репресій, голодоморів, заселенням українських територій московським населенням. Пояснити їхнім нащадкам, що вони, якщо хочуть тут жити, мусять підтвердити своє українське громадянство визнанням державної мови і дотриманням українських законів. Хлібом і ковбасою я їх не заохочувала б.
– Хто керує політикою України?
– Олігархи, які нечесно «прихватизували» підприємства, банки тощо, впливаючи на політиків, а також – приховані і відверті агенти та «слуги» Кремля.
– Як часто в Тобі пробуджується внутрішня відповідальність за ті чи інші події, які чинить влада?
– Я робила все, що вміла і могла. Може, й недостатньо, але це вже оцінять інші. Принаймні, ніколи не голосувала за ворогів, пристосуванців, покидьків і не шкодувала, що віддавала свій голос за тих, котрі не пройшли. Це моя принципова позиція.
– Чи подобаєшся сама собі?
– Дивне запитання.
– Хто з шістдесятників міцно увійшов у Твою душу – чи творами своїми, чи своєю громадсько-політичною діяльністю?
– У 60-ті роки я була ще школяркою. У нас вдома були про це розмови. Тато і мама приносили додому якісь статті, надруковані на друкарській машинці, ми їх читали, як от «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Та найбільше – документальні, історичні і художні твори, які в радянські часи були заборонені, зокрема, історію України Миколи Аркаса, історичні повісті Андрія Чайківського та інших, вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, поему Володимира Сосюри «Мазепа» та інші. А найважливіше, що батьки розповідали мені правду про пережите. Я від юних років знала, що таке Соловки, куди ув’язнили маминого батька, а в 1937-му – розстріляли в урочищі Сандармох (про це, правда, дізналася вже тоді, коли ці масові поховання виявив дослідник політичних репресій Юрій Дмитрієв).
Знала про примусове переселення родини батька та інших українців із етнічних українських земель, які віддали Польщі, про масові арешти в Галичині з приходом сюди радянської влади. Читала «Меч Арея» Івана Білика, «Собор» Олеся Гончара, історичні твори Романа Іваничука та інших. Пізніше, вже у Львові, читала самвидавівські «Український вісник», «Кафедру»…Тому важко відповісти на Твоє питання, назвавши якесь одне прізвище з шістдесятників-дисидентів чи письменників. Та можу сказати, що особливий вплив на мене мало знайомство і спілкування з пані Наталією Шухевич-Березинською – вдовою генерала УПА Тараса Чупринки та «ворогами народу» (питається: якого народу?), що повернулися із тюрем і сталінських концтаборів, про яких я згодом написала й опублікувала кілька інтерв’ю та багато інших документальних матеріялів під рубрикою «нескорені».
– Що діється в українській політиці?
– Повний абсурд. Але того й слід було чекати після останніх виборів.
– Література – це… (прошу доповнити).
– …це пізнання світу і себе в ньому з допомогою художнього слова.
-Чому українці тривалий час не прагнули зреалізувати пропозицію Миколи Міхновського – «Муром китайським відмежуватися від Московщини!»?
– Українці – це хто? Якщо Ти про владу, то за 30 років Незалежності справжньої Української влади на різних рівнях у нас ще не було (хіба що Ющенко подавав надії, але його отруїли і позбавили сили волі). А чи буде – залежить від нас, від кожного з нас.
– Чи належним чином залучаються іноземні інвестиції в економіку України?
– Не можу відповісти, бо не є фахівцем з економічних питань.
– Чим керується Президент США Джо Байден, допомагаючи Україні, а отже – викликаючи незадоволення у владних коридорах РФ?
– Світлої пам’яті мій Батько вважав, що США і СРСР – оба хижаки, і Україна мусить опиратися лише на власні сили, сили патріотів, готових за неї боротися. Зрештою, ще Леся Українка писала: «Хто визволиться сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме» («Осіння казка». 1905 р.).
– Чи Ти щаслива?
– У різний час по-різному розуміла, що означає «бути щасливою».
– У чому полягає мудрість життя людини?
– Відповідь на це запитання дала Ліна Костенко: «Усе на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт».
– Скільки треба часу, щоб нарешті якомога більша кількість пересічних людей дійшла висновку: «Маю приступити до проєкту національного розвитку»?
– Справа не в кількості, а в якості. Час уже настав.
– Чи Ти вже переконалася, що свідомість людини зумовлена етнічним походженням?
– Не все так однозначно. В українській історії є приклади, коли українській справі посвятили себе не-українці з походження (наприклад, Агатангел Кримський). І – навпаки, як це не прикро визнавати, були і є українці-манкурти.
– Кого з українських письменників перечитуєш?
– У мене дуже велика бібліотека, яку я постійно поповнюю новими виданнями. Є в ній 50-томовик Франка, і я завжди думала, що перечитаю його, коли вийду на пенсію…
І ще відповім так: якось юний мій родич запитав, чи я прочитала всі ці кнжки, що в мене є. Я відповіла: звісно, ні, бо на це життя не вистачить. Але коли мені щось потрібно, я знаю, де це шукати (то було ще в «догуглівську епоху»).
Ось, до прикладу, читаю «Чотири розмови про Лесю Українку» блаженнішого Святослава Шевчука й Оксани Забужко і раз-по-раз мушу відкривати і читати твори, про які вони говорять, бо щось уже забулося, а чогось, може, і не читала.
Люблю слухати на фейсбуці лекції Юрія Михальчишина, зокрема його «Літературні вечорниці». І відразу виймаю твори, про які він розповідає, щоб освіжити в пам’яті й порівняти з тим, що знаю і як сприймаю їх я. А під настрій перечитую Ліну Костенко, Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, нашу київську подругу Олю Макаренко. Пам’ятаєш цей її вірш десь із 80-х років, який процитую по пам’яті?
Усе у нас в ялиночки і в хрестики,
І кольори – блакитний, золотистий,
Бандура і Шевченкова естетика –
І ви над нами років більш як триста.
Сплітаєте для нас тенета планів,
Закохуєте нас у балалайки
І горошинами червоних сарафанів
Розсипались на наші вишиванки»).
– Як змінилося в Тебе відчуття людської гідності після Революції Гідності?
– А чому воно мало змінитися? Гідність у людини або є, або її нема. Майдани показали, що не всі українці мислять ковбасними категоріями.
– Чи колись в Україні відбудеться очищення судової системи нашої країни?
– Коли буде нормальна Українська влада, нормальні закони й відповідальність за «кривосуддя», то й люди навчаться жити, а судді – судити чесно.
– Звідки той covid до нас прийшов, точніше, як він виник – на Твою думку?
– Якось світлої пам’яті моя Мама запитала мене, чому померла одна наша родичка. Я, не подумавши, відповіла, що вона вже була старенька. Моя 90-річна Мама заперечливо похитала головою: від старості не вмирають, мусила бути якась причина… Мені досі соромно за мою відповідь.
А взагалі, планета перенаселена людьми і не може всіх нагодувати, природні ресурси вичерпуються, люди безжально нищать природу й екологію, створюють штучні продукти, спілкування дедалі більше стає віртуальним… Мені здається, що ми самі вже стаємо віртуальними…
– Чи вдасться таки Україні вступити в ЄС і НАТО? Коли?
– Не буду гадати на кавовій гущі. Поживемо – побачимо. Світ змінюється шаленими темпами. У кожної держави – свої інтереси. Я хочу вірити, що Бог любить Україну, що Україна стане не тільки, як є, географічним, а й справжнім центром нової Європи, на яку будуть рівнятися інші країни!
– Дякую, Славо, за розмову.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів