76 років тому – 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено “освободітєлями” з НКВС до СРСР.
Про це на сторінках Історичної правди розповідає Ольга Перебийніс.
У 20-30-х роках минулого століття Прага була без перебільшення центром українського життя в Європі. Український вільний університет, Український вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Студія пластичного мистецтва, Українська господарська академія в недалеких Подєбрадах… Реалізувати саме тут давню мрію українців – створення Музею визвольної боротьби України – було таким природним кроком.
До цієї справи долучилися як чимало представників української еміграційної еліти – Дмитро Антонович, Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Симон Наріжний, Євген Вировий, так і тисячі звичайних українців з усього світу.
Збори Товариства МВБУ (Музей визвольної боротьби України в Празі). Сидять зліва направо: С. Сірополко, Є. Вировий, Д. Антончук, І. Горбачевський, А. Яковлев, К. Антоновичева, Д. Антонович. Стоять зліва направо: С. Телухін, Б. Іваницький, пані Сірополкова, С. Наріжний, А. Галька, І. Кабачків, І. Мирний, ген. М. Омельянович-Павленко (Архів М. Мушинки)
Ідеєю зібрати в одному місці скарби культурної та історичної пам’яті нашого народу перейнялися представники діаспори з Чехії, Польщі, Америки, Канади та багатьох інших країн світу. Люди передавали до музею свої сімейні реліквії, архіви, віддавали на створення Музею часто останню копійку.
Повіривши в демократичність, правову зрілість Чехословацької держави та “обіцянки-цяцянки” Едуарда Бенеша, світова українська еміграція прийняла рішення розмістити цю безцінну збірку саме у Празі, придбавши для цього на зібрані кошти будинок у затишному районі Нусле за адресою вулиця Горемирова, 6.
Перший голова Товариства “Музей визвольної боротьби України” акад. І. Горбачевський і директор Музею проф. Д. Антонович Архів м.мушинки
Версій того, чому рівно 76 років тому – 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу, є чимало. Згідно з однією з них, Прагу сплутали з Дрезденом, який було знищено якраз в період з 13 по 15 лютого. Як би там не було, для української пам’яті цей день став одним з найтрагічніших, бо серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України.
В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено “освободітєлями” з НКВС до СРСР. Окремі архіви і частини збірки були пізніше виявлені в Чехії, Словаччині та Україні, проте більшість наших скарбів скоріше за все втрачені назавжди.
Свідком цієї драми була Наталя Наріжна – дочка багаторічного директора Музею Симона Наріжного і поетеси “празької школи” Ірини Наріжної. Приїхавши дитиною з батьками до Праги, вона виростала в оточенні людей, без прізвищ яких не мав би обійтися жодний український підручник історії або літератури. Родини Горбачевських, Січинських, Аркасів, Дорошенків, Лоських, Антоновичів, Кленів, Кричевських часто бували у них вдома.
Наталя товаришувала з Харитею Кононенко – високоосвіченою і активною помічницею Софії Русової в організації українського жіноцтва, яка працювала під час війни у Червоному Хресті і була розстріляна німцями у Рівному в 1942 році, з Марком Антоновичем, Калиною Білецькою, дружиною Олега Ольжича, Оксаною Драй-Хмарою, талановитою піаністкою, дочкою репресованого письменника. Її молодість була нерозривно пов’язана з Музеєм, який був без перебільшення серцем українського світу і матеріали якого мали стати юридичними доказами незламності українського духу на суді Історії.
Симон Наріжний з дружиною Іриною й дочкою Наталкою. Прага, 1927
Тож дамо слово Наталії Наріжній: “…в середу, 14-го лютого 1945-го року, точно о годині 12.40 дня на Прагу посипалися американські бомби. Налет був зроблений так званим “килимом” – себто літаки накрили Прагу у певній формації і в один і той самий час всі пілоти натиснули смертельні ґудзики.
Процедура ця тривала може хвилин п’ять і залишила на вулицях Праги більше п’яти тисяч трупів (між трупами була дружина бувшого голови уряду УНР, професора Ісаака Мазепи, яка з двома внучатами бавилася в недалекому парку), житлові будинки, позначену приписаними знаками Червоного Хреста головну празьку лічницю і Музей ВБУ. Десь я читала, що бомба впала біля Музею. Це помилка. Бомба впала під входові двері Музею, вириваючи помешкання двірника Громаса, наше і обидва поверхи під саму стріху…
В Празі ніхто не звертав уваги на гудіння сирен, життя проходило звичайним темпом. Цього ж разу моя мама мала якесь підсвідоме почуття, яке пояснити неможливо і, вхопивши на руки мою восьмилітню сестру Марійку, з криком почала заганяти всіх у підвал…
Листівка з закликом підтримати побудову Українського дому в Празі.
Проєкт А. Корнійчука Архів М.Мушинки
Батько, який ніколи мами не бачив у такому істеричному стані, дав мені похапцем плащі, щоб віднести їх вниз, а сам почав шукати свічку й сірники, так що спускався по сходах пару кроків за мною. Як видно мами ніхто більше не послухав. Громас, якого я зустріла в коридорі, просто сказав, що “мілостпані се зблазніла” (по українському це буде “пані добродійка здуріла”). У сховищі було зовсім темно. Раптом на мою спину беззвучно зсунулася стіна.
Після маминого голосного моління, Марійчиного вереску, а головне після того, коли батькові вдалося втягнути всередину праву ногу, придушену дверима, цеглою і всякою всячиною, треба було у тій темноті знайти спосіб, щоб вилізти зі сховища, де через пилюку вже майже неможливо було дихати. У хвилину, коли здається все пропало, малий промінчик сонця продряпався якось через дошки і впав на великий рискаль.
Батько, не тративши часу, вхопив рискаль в руки і почав ним пробивати стіну до сусіднього будинку. Марійка затихла, мама вже тільки мовчки хрестилася. Врешті в стіні опинилася дірка і четверо Наріжних могло пролізти в сусідній будинок… Першим вискочив на вулицю батько. Вернувся він майже відразу. Його чорне волосся сильно посивіло. “Музей розбитий”. Писав Максим Рильський: “…Сльозу колись родитимуть солону, тим гарячішу, бо вона одна…”. Я ковтнула свою сльозу”.
Засновник і перший директор МВБУ Дмитро Антонович у своєму кабінеті
Наріжний С. Українська еміграція. Прага, 1942
Свій вірш-крик трагічній втраті Музею присвятила ще одна яскрава представниця празької поетичної школи Галя Мазуренко:
В Українському архіві у Празі
В музейнім архіві, в льоху вікно
Не вікно, а запитання знак.
Манускрипт ми зліпляли в одно
Слово в слово, порох, возня…
Відбираючи рештки з руїн,
Може цінний з бувальщини лист,
Ми схилилися до колін,
Коли падав снаряд на міст.
Знали “в час героїчних зусиль”, –
Ми чихаємо, як ніхто.
І музей наш засів на міль,
І тому він не йшов на дно.
Хоч 14 лютого у нас здається вже безповоротно комерціалізоване “Валентином”, маємо все ж час від часу пригадувати і події, які мають безпосередній стосунок саме до нашої історії.
Симон Наріжний з дружиною Іриною й дочкою Наталкою. Прага, 1927
(Архів Н. Жуківської)
Музей визвольної боротьби України в Празі після збомбардування 14.02.1945 р.
(С. Наріжний: Як рятували МВБУ. – Цюріх, 1959 р.)
Симон Наріжний 1939/40
(Архів Н. Жуківської)
Симон Наріжний з братом Олександром. Прага, 1928
(Архів Н. Жуківської)
Д-р Симон Наріжний у 1948 році
(Архів Н. Жуківської)
Симон Наріжний з проф. Дмитром Антоновичем (30-ті роки)
(Архів Н. Жуківської)
Перше Різдво Симон Наріжний (взаді справа) в Австралії 6 січня 1951 р.
(Архів Н. Жуківської)
Симон Наріжний з правнучкою Наталкою. Ві-Вей, 1973 р.
(Архів Н. Жуківської)
Хроніка життя Симона Наріжного, надіслана ним Марку Антоновичу.
(Архів М. Мушинки)
* Дописки і перекреслення – М. Антоновича.
Могила Симона та Ірини Наріжних. Сідней, 1984 р.
(Архів Н. Жуківської)
Григорій Наріжний з дружиною, сином та дочкою. Кременчук, 1933 р.
(Архів М. Мушинки)
Група професорів Українського вільного університету в Празі, співзасновників МВБУ:
Перший ряд зліва (сидять): Ол. Лотоцький, Ол. Одарченко, І. Горбачевський, Ол. Колесса, С. Шелухин, От. Ейхельман, Ф. Щербина;
другий ряд зліва: Дм. Антонович, Ст. Дністрянський, Б. Матюшенко, Ол. Шульгин, Ф. Швець, В. Тимошенко, Аг. Артимович, К. Лоський;
третій ряд зліва: В. Біднов, С. Бородаєвський, А. Яковлів, П. Андрієвський, В. Щербаківський, Ф. Слюсаренко
(С. Наріжний, Українська еміграція, Прага 1941, с. ХСІІІ)
Запрошення на Свято відкриття МВБУ в Празі
(Архів М. Мушинки)
Звернення до української громади в справі підтримки МВБУ.
Початок 40-х років.
(Архів М. Мушинки)
В’язнична фотографія Григорія Наріжного. 1937 р.
(Архів М. Мушинки)
Архівне посвідчення про засудження Григорія Наріжного
на 10 років таборів
(Архів М. Мушинки)
Листівка з закликом підтримати побудову Українського дому в Празі.
Проєкт А. Корнійчука
(Архів М. Мушинки)
Куток театрально-мистецького відділу МВБУ (листівка)
(Архів М. Мушинки)
Куток військового відділу МВБУ (листівка)
(Архів М. Мушинки)
Симон Наріжний з дружиною Іриною та донькою Марійкою. Ляндек, 1950 р.
(Архів Н. Жуківської)
Олександр Наріжний. 1945 р. (Архів М. Мушинки)
Центральний державний архів у Празі (Hradиanskй nбm. и. 6),
в якому зберігається частина матеріалів МВБУ
(Фото М. Мушинки)
Засновник і перший директор МВБУ Дмитро Антонович у своєму кабінеті
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Співзасновник МВБУ Євген Вировий
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Довгорічний голова МВБУ Степан Смаль-Стоцький
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Олександр Колесса – співзасновник та меценат МВБУ
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Іван Горбачевський – перший голова Товариства МВБУ
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Степан Сірополко – охоронець матеріалів МВБУ
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Іван Панькевич – один з останніх охоронців матеріалів МВБУ
(Архів М. Мушинки)
Роман Смаль-Стоцький – жертводавець МВБУ
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Група жертводавців та прихильників МВБУ у Валаському Мезіржічі 1934 р.
Зліва стоять: Др. О. Романюк, Г. Одайник, І. Процюк;
сидять: П. Ф. Демльова з сином, інж. І. Гoрдієнко
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Група засновників і прихильників МВБУ на Міжнародному бібліологічному конгресі в Празі 1926 р.
Зліва сидять: Ів.Калинович, Ст. Сірополко, Кл. Панкевичова, Дм. Антонович, Ол. Колесса, Мих. Галущинський, Дм. Дорошенко;
стоять: В. Сапіцький, Ол. Кандиба, П. Зленко, Ю. Тищенко, В. Старосольський, Дм. Чижевський, В. Біднов.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Голова Т-ва МВБУ Дмитро Дорошенко, 1944 р.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942)
Група прихильниць МВБУ в Празі.
Сидять: Л. Садовська, З. Мірна, Г. Приходькова;
стоять зліва: Ст. Нагірна, Єл. Шлендикова, М. Стешкова, О. Ейхельманова.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Остання представниця МВБУ у Празі Зінаїда Мірна
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Борець за матеріали МВБУ посередництвом ЮНЕСКО в Парижі Микола Аркас
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Останній голова Товатиства МВБУ Корнило Заклинський
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Прихильники МВБУ з м. Рахова на Закарпатській Україні
Сидять: Ст. Нагірна, М. Тимченко, Юл. Головацький, Е. Іваненко, Е. Мацевичова;
стоять зліва: М. Нагірний, Міткович, Юськів, М. Храпко, Б. Лисянський.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Володимир Бірчак – голова Товариства МВБУ в Празі 1945 р.,
заарештований органами “Смершу” й депортований в Сибір, де й загинув.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Етнографічне товариство в Мукачеві
було найактивнішим постачальником матеріалів для МВБУ із Закарпаття.
В другому ряді сидять зліва: 2. Ульванський, 4. Ол. Приходько, 5. Мих. Обідний, 6. Юл. Головацький, 7. В. Чапля.
(Наріжний С.: Українська еміграція. Прага, 1942 р.)
Перший голова Т-ва “Музей визвольної боротьби України”
акад. І. Горбачевський і директор Музею проф. Д. Антонович
(Архів М. Мушинки)
Найвизначніший меценат МВБУ Каленик Лисюк
(Вісті МВБУ, ч. 3, 1930 р.)
Перша Управа МВБУ в Празі.
(Вісті МВБУ, ч. 2, 1930 р.)
Збори Т-ва МВБУ. Сидять зліва направо:
С. Сірополко, Є. Вировий, Д. Антончук, І. Горбачевський, А. Яковлев, К. Антоновичева, Д. Антонович.
Стоять зліва направо: С. Телухін, Б. Іваницький, п-ні Сірополкова, С. Наріжний, А. Галька,
І. Кабачків, І. Мирний, ген. М. Омельянович-Павленко.
(Архів М. Мушинки)
Звернення до української громади про підтримку на побудову
Українського дому в Празі.
(Архів М. Мушинки)
Вісті МВБУ з повідомленням
про смерть президента ЧСР . Ґ. Масарика
(Архів М. Мушинки)
Останній бюлетень МВБУ в Празі з березня 1948 р.
(Архів М. Мушинки)
Обкладинка праці С. Наріжного про ліквідацію МВБУ в Празі.
(Архів М. Мушинки)
Обкладинка австралійського видання книги М. Мушинки
про МВБУ із зображенням МВБУ. 1996 рік
(Архів М. Мушинки)
Програма конференції про директора МВБУ
Симона Наріжного в Полтаві 1998 р.
(Архів М. Мушинки)
