Щойно закінчив читати філософську книжку про війну і про любов до життя. То ж пропоную з неї три епізоди.
- Ти вже прочитав Ананьєва? – спитав мене давній знайомий.
- Що ти маєш на увазі?
- Питаю тебе про ту книгу, про яку нині всі говорять: Валерій Ананьєв «Сліди на дорозі»
- Так, згадав. Дякую – обов‘язково поцікавлюся.
Обійшов кілька книжкових магазинів. У деяких з них уже цієї книги не було. А все ж вдалося знайти.
Епізод перший
«- Де та межа, де закінчується людина і починається тварина, що вже не замислюється про мораль своїх вчинків?
- Ти про когось конкретного?
- Тиждень тому приятель із дивізіону розповів, що їхній офіцер на п’яну голову застрелив полоненого.
- Вважаєш, це неправильно?
- А ти як думаєш?
- Я вже давно не знаю, що мені думати стосовно всього, що тут відбувається.
- Але ж ти ж іще не перетворився на тварину?
- Я не знаю. Не впевнений. Справа не в межі між звіром і людиною, а в ситуації, коли людина перестає прикидатись і стає тим, ким є насправді» (С. 322).
Другий епізод
«До початку війни дивився на те, що відбувається навколо мене, з відчуттям, що я тут ні до чого. Засмучувала мене непричетність. Це як дивишся з вікна власного будинку-в’язниці, який сам збудував навколо себе, а там, через дорогу, життя вирує. Кожну хвилину проїжджають сотні машин, усі кудись поспішають, будуються будинки, витрачаються величезні суми, робляться великі відкриття, а що я … я ні до чого. Моє вікно знаходиться на іншому боці дороги, де нічого не відбувається. Я бачив себе настільки невикористаним на тлі того, що рухає планету, що перестав відчувати власну значимість у своєму ж житті. Але я не розумів, що не можна дивитись на одні явища через призму інших. Порівнювати неправильно. Усі відчуття, події, дії потрібно розглядати в масштабах кожної окремої людини, її часу та місця…
… Війна дала мені можливість відчути себе і краще зрозуміти. Я нарешті перестав прикидатись і брехати собі, став чесним із самим собою, і мої слабкості більше не засмучували мене. Слабкості можна побороти або отримувати від них задоволення. Я відчув себе частиною всього.
А смерть … смерть не лякає. Думки про неї заспокоюють. Звичайно, мені б не хотілось витрачати життя, але… це просто життя. Не більше і не менше. Напевно, вперше мені дійсно подобається жити». (С. 259-260).
І – третій епізод:
«Ми самі. І завжди будемо самі – від народження і до самої смерті. Ніхто і ніколи не зрозуміє повною мірою те, що відбувається всередині іншої людини. Але це не означає, що ми й повинні бути самотніми. Нам потрібна опора, щоб не зламатись під тиском того, що нас оточує. Потрібно знайти людину, з якою можна розділити нашу самотність.
Залишитись одинокому в цьому світі – одне з найболючіших нещасть людини. Більш виснажливе й руйнівне для душі важко знайти. Щоб залишатись людиною, потрібно любити.
Любов – це головний бар’єр, що не дає вийти за межі людяності, і єдине, заради чого дійсно варто бути вільним.
Свобода – це єдине, що у нас є від народження і що дійсно варте боротьби». (С. 349).
Справді, книгу В. Ананьєва варто прочитати. Її текст – це і заклик до боротьби, і до свободи, і до любові до своєї Батьківщини. Читайте її, шановні читачі, з ручкою в руках. І відчуєте себе «частиною всього».
З повагою,
Богдан Залізняк,
який 48 років тому
відслужив у війську.