У львівському видавництві «ВНТЛ — Класика» випустили книгу Ліни Костенко «І знову пролог» з паралельними текстами українською та німецькою мовами у перекладі знаного австрійського славіста, професора Інституту славістики Віденського університету Алоїза Вольдана.
Про це розповідає День. Цікаві коментарі до видання надав — Петро Васильович Рихло, український літературознавець, педагог, перекладач, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Двомовне видання стало неординарною літературною подією наприкінці 2020 року. Це вже не перша спроба донести слово найвідомішої сучасної української поетеси до німецького читача — Анна-Галя Горбач ще наприкінці 1990-х видала у своєму перекладі збірку віршів Костенко «Grenzsteine des Lebens» («Межові знаки життя», Brodina Verlag, 1998). Однак відтоді минуло вже більше двох десятиліть, та й наклад тої книжки був надто мізерним, щоб стати вагомим чинником популяризації творчості нашої поетеси в німецькомовному світі.
Чудовий знавець слов’янських мов, в тому числі й української, професор Алоїз Вольдан відомий передусім як перекладач з польської, української та російської, тому його звернення до поезії Ліни Костенко можна вважати щасливою миттю для української культури. Він тонко відчуває всі образні й мовностилістичні регістри віршів поетеси та спроможний віднайти для них в ресурсах німецької мови адекватні відповідники. При цьому потрібно пам’ятати, що лірика Ліни Костенко, при всій своїй відкритості, прозорості, ясності, за своїм характером високоінтелектуальна, глибоко філософська, насичена складними кодами світової культури, тож перед перекладачем стояло надскладне завдання, обтяжене до того ж неабиякими формальними викликами. І та обставина, що вірші Ліни Костенко віднині можна прочитати у високопрофесійних німецьких перекладах, є вельми відрадним фактом рецепції української літератури на чужомовних теренах.
Назва книги «І знову пролог» запозичена з однойменного вірша, який завершує представлену добірку. До неї увійшли 40 поезій та невеличкий уривок з віршованої повісті «Берестечко». Незважаючи на відносно невелику кількість текстів, збірка дає доволі широке уявлення про тематичний спектр поезії Ліни Костенко — у ній представлені взірці інтимної та громадянської лірики, поезії, в яких піднімаються актуальні проблеми цивілізаційних загроз і відгомони Чорнобильської трагедії («На березі Прип’яті спить сатана», «Сіре місто, бетонна маро…»), проблеми розрахунку з минулим («Ми поранені люди…»), екологічні й екзистенційні виклики, які стоять перед людством («Над Везувієм сніг», «Життя — це пастка і життя — це пустка»), релігійні й богоборчі мотиви («Ісус Христос розп’ятий був не раз», «Свят-вечір»), вірші-екфрази, створені за мотивами творів образотворчого мистецтва («Ван Ґоґ», «Брейґель. «Падіння Ікара»») тощо.
Книга, яка вийшла за сприяння Австрійського наукового фонду, оснащена розлогими супровідним текстами — передмовою польської літературознавці Аґнеєшки Матусяк та післямовою львівської германістки Алли Паславської, які також подані у двомовних версіях. Eстетичне враження від цього видання доповнює чудовий художній дизайн з філігранними графічними роботами Анастасії Старко.
Сучасна поезія Заходу, в тому числі й німецькомовна, нині поспіль верліброва, класичні римовані строфи на кшталт віршів Рільке чи Стефана Ґеорґе у ній радше виняток. У нас же, навпаки, традиція римованої поезії ще жива — регулярна ритміка, чіткий віршований розмір є важливими складниками української лірики, великою мірою вони виступають носіями не тільки формальної довершеності, евфонічності вірша, але й структурними парадигмами українського мислення.
Отож при перекладі таких поезій перекладач повинен прагнути відтворити всі їхні складники, інакше він суттєво збіднить ментальну й виражальну палітру поетичних творів, які він перекладає.
“До честі Алоїза Вольдана потрібно сказати, що він здебільшого намагається зберегти ритмічні, метричні та фонетичні чинники поезій Ліни Костенко, хоча не завжди досягає при цьому бажаного ефекту повної формальної адекватності. І причина цього полягає не так у професійних якостях чи творчих можливостях перекладача, як радше в об’єктивній відмінності самих мов”, – зауважує в публікації професор Петро Рихло.
На його думку, загалом німецька мова «протяжніша» від української — насамперед завдяки артиклям, які кількісно нарощують її, тому суто візуально рядки німецьких перекладів українських віршів виглядають довшими.
“Це часто спричинює також нарощення того чи іншого віршованого рядка додатковими складами, що призводить до більшої кількості стоп у віршованому розмірі порівняно з оригіналом. Очевидно, що такий дисбаланс, беручи до уваги суттєву відмінність мовних систем, є неминучим. Тож нерідко перекладач змушений вдаватися до зміни віршованого розміру, внаслідок чого втрачається первинна мелодика, яка у віршах Ліни Костенко, близьких за своєю інтонаційною структурою до народної пісні, що є важливим елементом стильової впізнаваності. Тоді окремі рядки часом справляють враження підрядкового перекладу, як наприклад, у завершальних рядках вірша «Вечірнє сонце, дякую за день!» (с. 36-37), яким відкривається рецензована добірка поезій”, – пояснює доктор філологічних наук, – “У німецькому перекладі вірша збережено простоту й природність цього пантеїстичного звертання, доволі точно передано думку й образність віршованих рядків, відтворено анафоричні повтори — і все-таки переклад відчутно програє у порівнянні з оригіналом, оскільки одна з його суттєвих домінант — пружна мелодика рядка, ритмічне дихання вірша — відчутно «кульгають», а рими у перекладі виявляються або вельми приблизними, або ж зовсім відсутні”.
У книзі водночас також знайдемо чимало прикладів майже повної адекватності першотвору й перекладу за всіма змістовними й формальними параметрами, як от у вірші «Мене ізмалку люблять всі дерева» (с. 114-115). Проте інколи перекладач цілком свідомо відмовляється від такого атрибуту класичного віршування, як рима й передає римовані рядки білим віршем, прагнучи витримати при цьому ритмічний малюнок, як, наприклад, у вірші «Ван Ґоґ» (с. 46-47). На це його якоюсь мірою уповноважує наявність у книзі також верлібрових віршів поетеси, скажімо, таких, як «Не ставте, не ставте крапку над ,і’» (с. 70) чи «Душа вертає на свої руїни» (с. 88), у яких рима відсутня.
“Якщо відсторонитися від метрики, зберегти яку в перекладі надзвичайно важко, а іноді й неможливо, бо цільова мова диктує інший плин поетичного промовляння, то впадає у вічі насамперед прагнення до граничної точності, вірності системі авторських мікрообразів. Це не буквалізм, а висока відповідальність перекладача за кожне відтворене слово першотвору”, – ділиться своєю думкою український літературознавець Петро Васильович Рихло.
Варто зауважити, що редакція “Дня” у публікації присвяченій збірці Ліни Костенко наголощує на досить суттєвій обставині:
“Поява цього розкішного двомовного українсько-німецького видання є неабияким здобутком нашої вітчизняної культури. Однак хотілося б, щоб така книжка нашої уславленої поетеси з’явилася на ринку німецькомовного культурного простору, адже у нас Ліну Костенко віддавна знають і люблять, а ось донести її поезію до німецького читача спроможне тільки західне видавництво, яке має у своєму розпорядженні відповідні важелі поширення й пропаганди книжкової продукції — видавничу рекламу, мережу книгарень, презентаційні можливості. Тож будемо сподіватися на те, що невдовзі ця збірка, як зазначає у своїй післямові Алла Паславська, стане поштовхом до нових, системних перекладів поезії Ліни Костенко різними мовами”.
Як повыдомлялося, вечір, присвячений видатній українській письменниці, поетесі-шістдесятниці Ліні Костенко, відбувся 5 липня у французькій столиці.