26 лютого 1849 р. у с. Оболонь, Хорольського повіту народився Леонід Позен у маєтку діда Позена Михайла Павловича, багатого поміщика, сина лікаря. Батьком Леоніда був відставний штабс-капітан Володимир Позен.
Сімох синів мали Володимир Михайлович та його дружина Софія Олексіївна. Дитинство майбутнього митця минуло в родовому маєтку, де хлопці здобули ґрунтовну домашню освіту. Товариський, дотепний хлопчик прекрасно малював, робив портрети друзів, грав на багатьох музичних інструментах, обожнював скрипку, але вважав, що це може кожний.
Улюбленим заняттям Леоніда була ліплення фігурок тварин із житнього хліба. Вироби були такими майстерними, що батьки почали думати про навчання хлопчика в академії мистецтв.
Видно, гарною була домашня освіта, бо 15-річний Леонід одразу ж поступив до п’ятого класу Першої полтавської гімназії. Чи варто дивуватися, що улюбленим предметом Леоніда було малювання? А викладав товариш Т.Г. Шевченка по майстерні В.Ширяєва та Петербурзькій Академії мистецтв Федот Леонтійович Ткаченко.
Тоді Леонід зрозумів, що гріх ліпити з хліба – почав ліпити з воску.
Коли Леонід отримав атестат, батьки наполягали, щоб він поїхав у Петербург вступати в Академію мистецтв. Але юнак вважав професію художника не серйозною, тому в 1867 р. успішно склав вступні іспити до Харківського університету. Через рік перевівся на юридичний факультет Петербурзького університету.
У столиці імперії студент поринув у світ мистецтва: відвідував художні виставки, музеї, дозвілля проводив у Публічній бібліотеці, де вивчав історію мистецтв. Крім того в життя українця увійшли нові друзі: художники П.Брюллов, І.Крамськой, М.Ярошенко, актори Ф. Стравінський та І. Ізмайлова.
У 1872 р. Позен закінчив університет зі степенем кандидата прав, став працювати помічником присяжного повіреного. Та Україна кликала, тому Позен повернувся до Полтави (1876–1891 рр.), працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду.
Зацікавився Л. Позен історією рідного краю, козаччиною, створив низку робіт на історичну тематику: «Запорожець у розвідці», «Скіф», «Син твій, мати, у полі спочиває…», «Кобзар».
У Полтаві Леонід зустрівся й потоваришував із художниками-викладачами малювання у Петровському Полтавському кадетському корпусі та в Інституті шляхетних панянок – Василем Волковим, автором картин «М.Гоголь у Василівці», «Петро I відвідує ув’язненого в Петропавловській фортеці покараного гетьмана Полуботка» та Іваном Зайцевим, який разом із Тарасом Шевченком працював у майстерні В.Ширяєва. Саме ці люди стали радниками і вчителями Леоніда Володимировича в його творчих пробах.
Високу оцінку роботам Леоніда Позена дав Ілля Рєпін і запропонував Дмитру Яворницькому використати їх як ілюстрації до «Історії запорізьких козаків».
У 1877 р. Позен виліпив із воску скульптурну групу «Візник» (твір загубився). 1881 року, коли Позен завершував роботу над скульптурою «На волах», до міста приїхав полтавець-художник, один із засновників Товариства пересувних художніх виставок Григорій Мясоєдов і запропонував Позену представити скульптурну групу на 10-й пересувній виставці.
Успіх був величезний. Через кілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К.Верфель купив групу для відливу її у бронзі. Згодом він упродовж років систематично купував твори Позена, відливав їх, влаштовував виставки цих скульптур у Росії, в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, Америці, де торгував ними. Тому роботи Позена відомі в багатьох країнах далекого зарубіжжя.
На 11-й пересувній виставці успіх Позену принесли роботи «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл», «Лоша», «Кібчик». Леонід Позен став експонентом, 1891 року – дійсним членом Товариства передвижників, у вересні 1894 р. його обрали дійсним членом Академії мистецтв, а ще через рік – членом Ради Академії.
Здавалося, все унормувалося: життя у Полтаві, щаслива родина, часті відвідування батьків. Його дружина художниця Марія Федорівна Дейтрих (по жіночій лінії була з німецьких євреїв Енгелів). Своїх дітей Позени не мали. Вони удочерили дочку покійних односельців на прізвище Больба, збиралися втрьох виїхати до Петербурга, але напередодні від’їзду дівчинка втопилася у місцевому озері. Позени дуже переживали цей трагічний випадок.
З 1891 року Леонід Володимирович Позен працював у прокуратурі Петербурзького окружного суду, Петербурзі, з 1912 року — сенатор. Людина легкої вдачі приваблювала друзів-художників: веселун, заводій різних витівок, скромний, добрий. Леонід був завжди серед митців, інтелектуалів: постійно відвідував «вівторки» у К. В. Лелюха чи П. О. Брюллова, «середи» – у Д. І. Менделєєва, «четверги» у І. М. Крамського, «суботи» – у вірного друга – генерала, художника Миколи Ярошенка.
Після смерті Крамського «четверги» художників перемістилися в оселю Позенів, які мешкали на 6-й лінії Василівського острова. Там лунали українські народні пісні, які господар любив співати, звучала музика.
Позен створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.).
Увійшов у історію скульптор роботою над над пам’ятником І.Котляревському.
За заповітом, Котляревський похований на околиці старого міського цвинтаря. Йому було споруджено надгробок із цегли, що ремонтувався в основному за кошти, зібрані полтавськими артистами під час вистав за драматичними творами письменника.
Один раз земство виділило на ремонт тисячу карбованців. Громадськість вирішила зробити новий надгробок. Л.Позен і художник В.Волков 1900 року створили чотиригранний гранітний обеліск.
У 1894 р. Полтавська дума звернулася до уряду з проханням дозволити збір коштів на меморіал поету. Через півтора року було отримано дозвіл збирати гроші лише в Полтавській губернії. Знаючи про заборону збирати гроші за межами Полтавської губернії, Позен відмовився від гонорару за виконання погруддя Котляревському і трьох горельєфів.
Більше шести років працював Позен над пам’ятником. Леонід Володимирович відтворив образи героїв «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника» на горельєфах. Наталку Полтавку Леонід Позен змалював із Тетяни Абази (дочки міського голови Полтави Олександра Абази та Олени Дейтріх, рідної сестри дружини Л. Позена – Марії Дейтріх).
Після відкриття пам’ятника Івану Котляревському Позену запропонували роботу над пам’ятником Миколі Гоголю, що був виконаний 1915 року.
У 1915 р. Академія мистецтв вирішила обрати Позена академіком, але скульптор відмовився від високого звання, послався на відсутність у нього академічної художньої освіти, заявив, що «давати це необхідно виключно найдостойнішим».
Жовтневий переворот Позен зустрів майже в сімдесятирічному віці. «Марія Федорівна розповідала друзям, як після революції до них на квартиру прийшли революційні матроси і застали їх за роботою в майстерні. Коли побачили там портрети відомих письменників, художників, артистів, скульптури “Жебрак”, “Рілля в Малоросії”, розпитували, що вони означають. Позен охоче пояснював. Матроси дали скульпторові спокій, вважаючи, що його роботи потрібні народу».
Щоб заробити на хліб насущний, Позен працював художником у Центральному геофізичному музеї.
Помер Леонід Володимирович 8 січня 1921 року у Петербурзі. Після смерті чоловіка Марія Федорівна передала скульптури й документи Ленінградському та Полтавському художнім музеям.