Аналіз виборів до місцевих органів влади в Україні ще раз переконливо показує, якою складною для політичного управління є наша держава. Знову маємо не дуже втішний розклад сил у місцевих радах і фактичний реванш сил московитських в регіонах Півдня і Сходу За 30 років незалежності небагато вдалося зробити для зміни статусу кво в цих регіонах на користь проукраїнських сил. Такої зміни нелегко досягти. І вимагає вона нових підходів і зусиль всіх, хто хоче будувати державу. Історичні процеси порівняно з тривалістю життя людської одиниці змінюються дуже повільно. І якщо каталізатором змін є окремі події, то минає не одне десятиліття і навіть століття поки попередня епоха перетрансформується в нову. Україна винятком не є і бути не може.
Справа побудови української за сутністю держави вимагає відповідальної праці, непересічного хисту, неординарного мислення, насамперед – у створенні моделі, яка б враховувала основні чинники ,покладені в її основу: політичні, історичні, економічні, культорологічні, інформаційні. Великою бідою нашої політичної реальності є розпорошеність національно-патріотичних сил, що аж ніяк не сприяє зміцненню держави та її інституцій.
Хочемо поділитися деякими роздумами про подію виняткової ваги і значення, яка відбувалась у Києві 30 років тому – від 2 до 17 жовтня1990 року, і увійшла в історію спочатку під назвою Студентське голодування, а згодом – Революція на граніті. Це був перший масовий протест, який пришвидшив розпад Московської червоної імперії і проголошення незалежності України. Вона показала, що в Україні виросло покоління, яке є носієм національних ідеалів і здатне за їх утвердження боротися, навіть ціною власного життя. Головною формою протесту проти колоніального статусу Української РСР стало голодування студентів. До цієї форми спротиву часто вдавались політичні в’язні, яких в “країні розвиненого соціалізму” не бракувало.
Через світову пандемію коронавірусу та загрозливу через неї ситуацію в Україні, а також – вибори до органів місцевого самоврядування, про ювілейну дату Революції на граніті говорили скромно. У Львові завдяки теперішнім студентам-членам відновленого Студентського братства Політехніки і безпосереднім учасникам тих історичних подій відбулися заходи з демонстрацією фільмів ,виставок про перший масовий протест молоді . Політехніка часів протестної акції студентів і сьогоднішня – два ідеологічні антиподи. І ці прискорені зміни принесла, зокрема, і Революція на граніті.
Захід на вшанування 30-ї річниці Студентської революції відбувався 12 жовтня у вестибюлі на другому поверсі головного корпусу Університету. Ініціаторами були Студентське братство , Видавництво Львівської політехніки, прилучилися до організації Народний дім “Просвіта”, Товариство “Просвіта”. До честі ректора Університету Юрія Бобала він завжди підтримує національно -патріотичні заходи, і цю урочистість схвалив. Куратором виступав проректор Роман Корж, за його пропозицією перед початком заходу організатори демонстрували фільм. У привітальному слові до політехніків ректор підкреслив активну позицію студентів Університету у всіх акціях, спрямованих на утвердження Української держави. До студентів і всіх присутніх звернувся учасник Революції на граніті, відомий політичний діяч Олег Синютка. В шанобі схилили ми голови перед світлими постатями: Маркіяном Іващишиним, Ігорем Коцюрубою та іншими братчиками, які відійшли в світ вічний. З цікавими спогадами виступили безпосередні учасники Студентського голодування, колишні політехніки Андрій Салюк та Іван Паров’як. Андрій Хавунка заспівав пісню “Чорнії круки”, яка промовисто відтворювала шлях до визволення. Авторський вірш на відзначення цієї славної події прочитав заступник голови профкому працівників Університету, тодішній голова страйкому Володимир Гайдук .Від теперішнього Студенського братства слово мав виконуючий обов’язки голови Роман Маслюк. Натхненно і патріотично виступав народний чоловічий хор “Орфей ”. Під склепіннями унікальної споруди особливо могутньо звучали пісні “Горнусь до тебе ,Україно”, “Зродились ми великої години”, “Збудись, могутня Україно”. Пригадуючи події 30-літної давнини, не можу оминути підтримку колективу Університету дій студентів страйками, мітингами і навіть солідарним з ними голодуванням на площі біля Оперного театру. Дехто з хористів теж брав у цьому участь. А ввечері перед славною Львівською оперою хористи майстерно виконували українські пісні різних часів і поколінь, вселяючи віру і оптимізм, за що їм львів’яни сердечно дякували. Атмосфера добра, надії, високих помислів заполонила наше славне місто.
Горбачовська перебудова, маючи на меті демократизацією змінити фасад імперії, аж ніяк не зачіпала її політичної структури, тобто всі республіки повинні були залишатися в СРСР з дещо розширеними правами. Дуже показовим щодо “права націй на самовизначення” є проголошення Литвою незалежності і вихід із складу СРСР у березні 1990 року. Радянське керівництво, в якому домінували апологети “єдіной, нєдєлімой”, змиритися з цим прецедентом не могло і ввело війська, а для гарантованого успіху – і підрозділ .КГБ “Альфа”.Тоді під час оборони вільнюського телецентру загинули 14 відважних синів Литви.
Сьогодні з тридцятирічної давнини ми якось занадто легко згадуємо ті події, не задумуючись над тим, як ризикували студенти. Адже голодування, по-перше, є небезпечним для організму випробуванням і вимагає спеціальної підготовки при входженні і виході із нього, а, по-друге, зважаючи на систему, в якій ми жили, можна було очікувати на різні провокації – аж до найгіршої.
Це сьогодні ми достеменно знаємо про засланих численних провокаторів на Майдан Незалежності, де відбувались головні події Революції Гідності з тяжкими смертельними наслідками. Знаємо, що справа трагічної смерті Героїв Небесної Сотні донині нерозкрита і через те, що власне замасковані вороги з високих кабінетів правоохоронних органів, які організовували провокації, преспокійно пересіли у нові кабінети вже за постмайданної влади і робили все, щоб загальмувати розслідування з надією, що невблаганний час допоможе знищити сліди злочину.
Думаю, що організатори і керівники першої в новітній історії України акції спротиву системі добре усвідомлювали небезпеку і діяли відповідально. Тому сама організація, перебіг акції, поставлені політичні вимоги до влади викликають захоплення. А матеріали про Революцію на граніті мали б поширюватись повніше, і насамперед – у молодіжних середовищах.
Здається, врахували все до найдрібніших деталей. Зважаючи на те, що задуми організаторів могли стати набутком всюдисущих “шпіцлів”, місце проведення акції було законспіроване Основній масі студентів повідомили, що голодування буде проводитись поблизу Верховної ради, і тільки три особи знали, що це буде площа Жовтневої революції, на якій бовванів неоковирний монумент, побудований в епоху знаного русифікатора і “доброго господарника” Щербицького. А в Маріїнському парку студентів збирались зустрічати добре навчені і такі потрібні владі навіть в цей перебудовний час міліціонери.
Територію, де сміливці лягли на граніт і розбили намети, вони самі назвали Майданом Незалежності, подарувавши киянам і всій Україні тепер вже історичну назву. Передбачили і зорганізували діяльність служб, без яких студентський спротив не міг б існувати більше декількох днів, а не те що стати політичною загальноукраїнською акцією. Мова йде про різні за діяльністю служби: медичну, охорони майдану ,інформаційну, координаційну, господарську. Власне, ця скоординована діяльність всіх підрозділів показала, що в студентських авдиторіях формується нове покоління борців за Україну, яке розуміє значення функцій, котрі забезпечують життя суспільства, і вміє їх утверджувати. Чомусь мало про це говорять, небагато аналізують. Адже саме досвід Революції на граніті значно сприяв здобуткам Помаранчевої революції, а згодом – і Революції Гідності.
Організаторами першої масової антикомуністичної антиімперської акції в новітній історії України виступали Українська Студентська Спілка (УСС), керівником якої був тоді Олесь Доній, згодом – добре знаний громадсько-політичний діяч, від Сходу студентство представляв Олег Барков, голова УСС із Дніпродзержинська, студенство Заходу – голова Львівської УСС Маркіян Іващишин. Вони ж були співголовами Студентського голодування. Як їм вдалося організувати цей штаб? І Україну ж сшивали! Координаторами акції виступали Олег Тягнибок і В’ячеслав Кириленко. Олег Кузан, студент журналістики ЛДУ ім. І.Франка, разом з Сергієм Бащуком відповідали за зв’язки з громадськістю. Студенти-медики Тарас Семущак разом з Олегом Тягнибоком керували медичною службою.
Голодували в Києві Соломія Павличко, Оксана Забужко, Вахтанг Кіпіані.
Студентське братство Львова очолював у ті часи студент-політехнік Маркіян Іващишин, про якого колеги висловлюються як про непересічного організатора і людину чітких політичних поглядів . Його подальша діяльність у Львові пов’язана із організацією та проведенням численних мистецько-культорологічних заходів, як і творчими здобутками знаної у Львові “Дзиги”.
А загалом значною силою Революції на граніті стали студенти-політехніки, об’єднані в структуру Студентського братства, яке організували у1989 р. Головою Студентського братства Політехніки був у ті часи відважний і творчий Андрій Салюк. Сьогодні він – голова Львівської обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, які він справді по-левиному захищає від руйнації та понищення численними відозвами до владних структур та зверненнями до львів’ян. А, крім того, він координує волонтерську ініціативу і допомогу армії, що за сьогоднішніх реалій російсько-української війни викликає повагу і шану.
Не можу оминути відважного ініціативного Ігоря Коцюрубу. Коли прочитаєте в інтернетних виданнях що зробила ця молода людина, то справді всіх добрих справ вистачило б не на одне життя. У студентській акції саме йому, який пройшов пекло Афганістану, доручили керівництво охороною наметового містечка. Громадський активіст, в Політехніці він виступав за усунення з ректорської посади М .Гаврилюка, за правління якого утвердилось “єдіноначаліє”. А головними вимогами у навчально-виховному процесі стали русифікація і боротьба з українським буржуазним націоналізмом. Власне радикальному Коцюрубі та таким же відважним радикалам-однодумцям належить ідея прориву міліцейського кордону, виставленого для охорони Верховної Ради від студентів та тисяч їхніх прихильників.
Приємний оксамитовий голос студента-механіка Андрія Хавунки, весела вдача робили його бажаним у найрізноманітніших студентських товариствах. Сьогодні народний артист України свою участь в Революції на граніті трактує дуже поважно: “Ми йшли за Україну”. Ще одним активним членом Студентського братства був студент-радіотехнік Іван Паров’як , нині – директор Видавництва Львівської політехніки. Добре пам’ятаю його патріотичний достойний виступ перед двотисячною авдиторією студентів-першокурсників та викладачів на урочистості “Посвяти в студенти”. Власне відповідальний директор став організатором мистецької виставки “30-ліття Революції на граніті”. Не залишать нікого байдужим надзвичайно цікаві, природно вихоплені з життя миттєвості. Вчора прийшла, щоб ще раз їх побачити. Вражає фото від 15 жовтня: вихудлі, змучені, але непереможні. Ідуть лавою, лікоть до ліктя. Чим не Шевченківське лицарство!
А загалом Студентське братство в тодішню епоху – це феномен зорганізованої патріотичної, пасіонарної молоді, активної в громадському житті, носіїв і пропагандистів українських цінностей і культури. Власне братчики були “ударною силою” організованих “Просвітою” Політехніки Шевченківських читань, Андріївських вечорниць, гагілок, відтворених поетичних роздумів Лесі Українки, Олега Ольжича, Ігора Калинця, Ліни Костенко та багатьох інших. А ще займались упорядкуванням могил січових стрільців, українських повстанців, визначних діячів нашої культури, піклувались про дітей сиріт.
Варто наголосити, що ставлення до студентів в перші дні голодування викликало насмішки комуністичної більшості Парламенту, навіть деякі депутати Народної Ради розглядали студентську акцію як “молодечий вибрик”. Наш золотоверхий Київ спочатку здивовано мовчав. Але ці, кращі з-поміж нас молоді люди таки змінили його психологічну байдужість до національних справ. Могутньо підтримали колег київські студенти, а за ними – хрещений люд, поволі долаючи шлях до української ідентичності. Були випадки, коли партійні функціонери привозили на Майдан ковдри, матраци, рушники тощо. Суспільство змінювалось.
Головними вимогами студентів, поданими до Верховної Ради, були такі: недопущення підписання нового союзного договору; повернення солдат, призваних на службу в армію, на територію України і недопущення військової служби поза її межами; перевибори до Верховної Ради на багатопартійній основі навесні 1991 року; націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ; відставка голови Ради Міністрів В.Масола.
Комуністична більшість не квапилася задовольняти вимоги студентів, дочікуючи фізичної та моральної втоми і, як результат – штрейкбрехерства в рядах. І тут знову студентам належить визнання :вони не здали позицій і для натиску на Парламент перенесли частину наметів під цю твердиню імперсько-комуністичного духу і атрибутики. Згодом протестувальники і парламентарі таки дійшли згоди, але майже в усіх спогадах учасники Революції на граніті шкодують, що депутати не погодились на перевибори весною наступного року.
Із поданих вимог в Постанову, прийняту Верховною Радою 17 жовтня, не ввійшов саме цей пункт про перевибори, із згодою на нього членів Народної Ради. Власне, ця обставина дозволила комуністичній більшості оговтатись від потрясінь і, відмовившись від комуністичної ідеології, зосередитись на перерозподілі державної та комуністичної власностей, що сприяло в подальшому олігархізації країни.
Основна група студентів повернулась до Львова 17 жовтня, а вже18 жовтня за значної кількості політехніків над головним корпусом Політехніки піднято омріяний у віках синьо-жовтий стяг. Піднімали його студенти, які брали участь у Революції на граніті – Ірина Мамчур і Олег Кашівський , від викладачів – Микола Кукляк і авторка цих рядків.
Комуністична ідеологія відходила в минуле. Розпочиналась ера демократизації Політехніки і всієї країни. Створити державу – це найбільша перемога для нації. Власне Студентська революція на граніті була тією подією, яка значно прискорила її проголошення.
Голова Товариства “Просвіта”
Львівської політехніки
професор Христина Бурштинська