«Ви що, хочете, щоб було як в Україні?» В останні роки учасники акцій протестів в країнах СНД чули це питання так часто, що цей вислів вже вважається прислів’ям.
Журналісти Інтернет-видання новин про життя білоруського міста Гродно “Hrodna.life” поспілкувалися з молоддю, яка брала активну участь у акціях протесту в Гродно у серпні-вересні 2020 року, та з учасниками Революції Гідності 2013-2014 років з Одеси, Львова та Харкова. Наскільки схожі досвід та враження білоруських та українських не столичних студентів?
Пропонуємо познайомитись з шістьма студентами та їхніми історіями участі в протестах (українською та білоруською мовами).
Віталій з Одеси: «Батьки теж реагували по-різному. Мої батьки були проти того, що я брав участь у Євромайдані. На мене було заведено справи адміністративні, кримінальні, тому вони були… не в захваті»
В Одесі Євромайдан почався через день після Києва. Виходили представники одеської інтелігенції – історики, митці, представники культури. Ми тієї ж ночі створили наметове містечко. Я особисто навіть і не замислювався, чи приходити. Я був студентом тоді, і вважав, що кожен студент має висловлювати свою думку, боротися за неї. Тож я намагався відповідати статусу студента.
На наступний день наше наметове містечко розтрощила поліція, а мене і ще двох людей затримали як організаторів.
Ми збиралися щодня. Людей було то багато, то мало – залежало від того, чи вихідний, а чи будень, від того, що відбувалося у той час в Києві, взагалі в Україні. І від погоди, авжеж, бо тієї зими було дуже холодно. Тож збиралися від декількох десятків людей до тисяч. Робили ми і марши, і пікети, але основна точка збору була біля Дюка.
Я особисто правоохоронців сприймав як загрозу з першого дня, коли я побачив на власні очі, що таке насправді поліція. Коли трощили наше наметове містечко, коли мене гамселили і душили в автозаку. Великою небезпекою були провокатори, “тітушки”. Ми робили акцію біля Обласної державної адміністрації (ОДА), вже після того, як почали вбивати людей в Києві в лютому. Влада тоді просто масово, автобусами, привезла тітушок. Побили людей, що прийшли на акцію. Тоді ми зрозуміли, що плакатами ми не зможемо захищатися, і тоді було вирішено створити загони місцевої самооборони. І вже в той же вечір після подій біля ОДА ми її створили, одразу записалися біля двохсот людей.
Самооборона мала фізично захищати людей, які приходили на акції протесту, від тітушок та Беркуту. З оснащення в них були засоби захисту – поролонові обладунки, щоб пом’якшувати удари, щити з ДСП. У нас був підприємець, який міг у себе на виробництві виготовляти це все для нас. Ще брали держаки від лопат. В разі серйозної загрози головне, що нам було потрібно – це час, щоб якомога більше людей встигло врятуватися. Для цього потрібно затримати агресора. Ось цим самооборона і займалася.
Я був студентом Одеського національного університету, одного з найстарших університетів країни. Мені взагалі здавалося, що ми мали б бути в авангарді всіх цих речей. І дійсно, інші студенти, які приходили на Євромайдан, об’єднувалися навколо нас. І перші студентські страйки, які ми робили, ми робили біля мого університету. Нас намагалися не пускати на територію університету, з’являлися якісь незрозумілі “дружиннікі”.
Після подій лютого все стало серйозніше: погрожували, що міліцію викличуть, кликали на розмову до ректора, бо ми намагалися відтягувати студентів з пар на протести. Тиск різний був. Але до виключень не доходило, наскільки мені відомо. Були викладачі, які навпаки підтримували тих, хто ходив на Євромайдан.
Батьки теж реагували по-різному. Мої батьки були проти того, що я брав участь у Євромайдані. На мене було заведено справи адміністративні, кримінальні, тому вони були не в захваті. Вони взагалі сумнівалися, що я університет закінчу.
Але я бачив, як хлопців-дівчат привозили батьки на Євромайдан. Тож ставлення було різне. Були люди, хто з дітьми приходив.
Найстрашніший момент? Коли ми блокували одеську базу Беркут, щоб вони не виїхали на Київ. Це було вже після того, як в Києві почали вбивати. Нас було людей 50, і ми заблокували виїзд. Ніч. Дуже темно, навіть не видно всіх наших. В провулку з бітами стоїть анти-майдан. Ми оточені внутрішніми військами. А за воротами той самий Беркут, який ми намагаємося заблокувати. Я думав, що ми не переживемо цю ніч. Це було за день до створення самооборони.
Найбільш радісний момент? На жаль, ми якось пропустили момент втечі Януковича, провели його “на ногах”, тому відчуття перемоги не зловили. Ми тоді якраз збиралися десятниками щойно створеної самооборони, визначали структуру, знайомилися з новими людьми. Питання довіри стояло жорстко, бо ти мав цим людям довірити свою спину. Тому, мабуть, назву березень, коли зібралися десятки тисяч одеситів з українськими прапорами. Я не бачив, де закінчується колонна. Це було неймовірно. Момент максимальної консолідації, коли ти відчуваєш, що ви всі – разом.
А білоруським студентам я не можу нічого радити. В них ситуація іншого рівню. Якщо ми завадили створенню пострадянської диктатури у нас в країні, то вони вимушені боротись з вже існуючою. Тож можу лише побажати успіху. Весь цивілізований світ стежить за ними. У підтримку білоруської молоді ми зняли відео. Дивіться 🙂
Тадэвуш Гродна: «Бачылі аўтазакі – хаваліся за кустамі, дрэвамі, падалі пластом на асфальт і чакалі, хаваліся на прыступках падвалаў. Тыя 300 метраў, што трэба было прайсці да Пушкінскай, мы ішлі хвілін 30»
Мой пратэст пачаўся яшчэ са збору подпісаў. Мне пашанцавала, я не трапляў на самыя жорсткія дні, калі затрымлівалі. Памятаю, калі ў Гродна прыехаў Ціханоўскі, у мяне былі курсы англійскай. Я ішоў на заняткі, прайшоў Савецкую плошчу, і літаральна праз 3 хвіліны мне прыходзяць апавяшчэнні: пачаліся правакацыі, Ціханоўскага пакуюць. У мяне ў галаве як лямпачка запалілася: усё, пачалося.
На пратэст упершыню выйшаў 9 жніўня, пасля галасавання. Пайшоў на плошчу Леніна. Так выйшла, што я маю некаторае прадстаўленне аб службе. АМАП загароды ўсталёўваў, і я ў іх заўважыў падсумкі з пратывагазамі. Значыць, ёсць верагоднасць, што будзе газ. Мне адразу стала не па сабе.
На плошчы стаялі купкі людзей, размаўлялі. На пратэст не падобна. Праходзіць хвілін пяць, усе гэтыя гурты зліваюцца ў адну калону і пачынаюць ісці ў бок Савецкай. Ідзем, крычым “Жыве Беларусь”, і адчуванне такое, што вось зараз дойдзем да Савецкай – і ўсё, Беларусь вольная. Даходзім да Савецкай, а Беларусь не вольная – стаяць людзі ў масках са шчытамі. Мы стаім, крычым нашы лозунгі, яны проста глядзяць. Нічога адбываецца. І раптам пад’язджае нейкі аўтобус з боку Вялікай Траецкай, выходзіць АМАП і пачынае бегчы на людзей. Мы ўсе разбегліся, рассмакталіся па дварах, і зноў сабраліся ўжо каля Маладзёжнага цэнтра. І вось такая схема адбывалася разоў пяць, калі не больш. Потым пайшла зачыстка. Гэта ўжо быў не страх, хутчэй шок. Таму што рэакцыя зусім неадпаведная.
Калі вакол шмат людзей, то думаеш – пачнуць вязаць, можа, людзі падтрымаюць, або, можа, кагосьці іншага зловяць, не цябе, кагосьці больш павольнага. Панічныя думкі, зусім не гераічныя. А калі людзей мала, групы па 3-5 чалавек, і пачынаюцца аблавы – думак наогул няма, таму што крыві ў галаве не застаецца на думкі, яна ўся ў нагах.
Краем вока заўважаю рух – гэта знакамітае ўжо таксі “Тындекс Дыскамфорт” ад МУС Рэспублікі Беларусь. Чую гук тармазоў і бягу. Нас трое, кінуліся ў розныя бакі. З-за кута выязджае іншы бус, без святла. Як бачыць нас – ўключае дальняе святло. Мы пазбаўленыя зроку, дэзарыентаваныя, пачынаем бегчы. Я чую характэрны гук – удар цела аб тонкі метал капота. Значыць, адзін з нашых не адгадаў, у які бок бегчы. Далей бяжым ўжо ўдваіх.
Бачылі аўтазакі – хаваліся за кустамі, дрэвамі, падалі пластом на асфальт і чакалі, хаваліся за прыступкамі падвалаў. Тыя 300 метраў, што трэба было прайсці да Пушкінскай, мы ішлі хвілін 30.
Універсітэт сочыць, хто ходзіць на пратэсты. Выклікаць на прафілактычныя гутаркі сталі пасля акцыі з песнямі, да гэтага адміністрацыя старалася адмоўчвацца. Былі толькі звароты ад рэктара. Ужо пасля акцый ва ўніверсітэце пачаліся саветы прафілактыкі, вымовы, намёкі на адлічэнне. Выкладчыкі робяць выгляд, што ў краіне нічога не адбываецца.
Бацькі хвалююцца, вядома. Ніхто не ведае, калі будзе паўтор 9-10 жніўня. Але што яны могуць зрабіць? Дома замкнуць? Кожную гадзіну, калі я не дома, пішуць: “ну што, як ты?. Жывы ці не, затрымалі ці на волі?”. Што заўгодна можа здарыцца. Зараз болевы парог ужо стаў высокі. Пусцілі газ – ну, нічога, у наступны раз не забыцца акуляры з сабой ахоўныя.
Самы страшны момант? Калі 9-га выехалі аўтазакі. Яшчэ ўчора сядзелі кампаніі ў бургернай, а тут раптам АМАП, і ты не можаш проста пайсці на прыпынак, сесці на аўтобус і паехаць дадому.
Самы радасны момант? Калі ўбачыў калону азотаўцаў, якія прыйшлі на мітынг. Цяпер яны без формы выходзяць, але мы чытаем пра тое, што адбываецца на заводзе, і разумеем, што хлопцы з намі. І гэта радасць – што не толькі мы, студэнты, выходзім (ну, і алкаголікі, наркаманы, вядома), але і такія людзі.
Галоўная парада – не баяцца. І стаяць да канца. Таму што ў нас няма выбару. Не, выбар ёсць, вядома, можна паехаць у Польшчу – але што гэта за выбар? Таму стаім да канца.
Соломія Львів: «Це насправді відбувалося так швидко. Оголошуємо, що нам потрібний величезний намет, або автобуси, п’ять хвилин – і нам вже хтось дзвонить, я вам дам автобуси, дам намети, кажіть, що ще треба, привезу. Великі підприємства, малі бізнеси – всі дуже активно включалися»
Коли з’явилися новини про те, що в Києві виходять на Майдан, ми разом з іншими активістами вирішили теж вийти. Міська рада нас підтримала. У нас зазвичай громадські активісти тісно дружать з Міською радою. Тож у Львові всі протести були узгоджені. В перший вечір було приблизно дві сотні людей, потім масштаб зростав, з’явився штаб, вийшли на обласний рівень. Я не пам’ятаю людей, які б нас не підтримували, що з політичного, що з громадського, що з соціального сектору. Але почали все ми, студенти.
З часом до нас долучилися працівники, які забезпечували нам сцену та роботу генераторів, намети, інші речі, які виявилися потрібними на Майдані. Це насправді відбувалося так швидко. Оголошуємо, що нам потрібний величезний намет, або автобуси, п’ять хвилин – і нам вже хтось дзвонить, я вам дам автобуси, дам намети, кажіть, що ще треба, привезу. Великі підприємства, малі бізнеси – всі дуже активно включалися.
Такі листівки для силовиків розповсюджував Громадський Сектор Євромайдану у 2014 році // Такія ўлёткі для сілавікоў распаўсюджваў Грамадскі сектар Еўрамайдану ў 2014 годзе
Коли побили студентів у Києві, ми не могли повірити, що справді дійшло до побиття. Потім дійшло до розстрілів, але на той момент ми не могли такого уявити. Було страшно думати про те, що буде далі. Ми дуже боялися, що так само буде у Львові. Хоча ми знали, що у Львові у нас значно кращі відносини з правоохоронними органами. З ними можна говорити, можна домовлятися, навіть і через міську раду. У нас не було конфліктів з правоохоронними органами. Але у нас були громадські організації, які за те, що побили студентів на Майдані в Києві, здійснили напад на наше управління поліції, спалювали їм машини.
16 січня приймали закони в Києві, і ось тоді почався треш. Перед тим, десь за 2 тижні, нас попереджали, що СБУ на кожного заводить справу, нас можуть переслідувати. І це справді стало реальністю, в якій ми жили. Нас викликали на допити, наших рідних залякували – членів наших сімей, які не приймали активної участі у Євромайдані. Мої батьки були на Євромайдані раз чи два, вони не були організаторами, їх не мали чіпати. Представники СБУ приходили до університету й говорили з ректоратом, щоб нас виключили з університету, бо ми підбурюємо студентів. Це відбувалося зі мною, з моїми друзями – зі всіма, хто був активний на Майдані. Ми так прожили декілька тижнів, майже місяць. Це був найстрашніший момент. Бо ти розумієш, що міська влада на твоєму боці, політичний сектор теж, громадський сектор, але вони нічого не зможуть вдіяти. Бо СБУ виконують накази Президента. Ти не можеш з ними поговорити. Не можеш нічого їм пояснити чи домовитися. Ось це був справді небезпечний момент.
Більшість університетів були на боці Євромайдану. Ми постійно підтримували з ними зв’язок. Складно було з Академією сухопутних військ, Університетом внутрішніх справ. У них жорсткі правила відвідування, тому їхні студенти не могли приходити на Майдан – лише на марші. Провокації були, але не багато. Ними займалася самооборона. Коли провокації ставали небезпечними, ми телефонували у правоохоронні органи, до місцевої ради. “Анти-майдану” у нас не було, зате були внутрішні конфлікти – між різними групами, політичними силами, які намагалися використати Майдан у власних інтересах, зокрема перед майбутніми виборами. Тому у нас був дуже жорсткий контроль над тим, кого ми пускаємо на сцену.
У Штабі кожен мав свою роль. Хто був з Медичного університету, ті працювали медиками, були люди, хто пішли у самооборону, захищати Майдан. Я з Академії мистецтв, тож я займалася креативною частиною – тим, що відбуватиметься на сцені, як виглядатиме візуальна частина: що ми друкуємо на листівках, які робимо мистецькі акції, флешмоби. Одна з найкрасивіших акцій, які ми робили – “Вогонь Євромайдану”. Кожна людина символізувала певне місто, і від його імені запалювала факел.
Як зараз говорять, що Білорусь поділиться, так тоді говорили, що поділиться Україна. Львів “мав відійти” Польщі. Ми більше жартували, що станемо окремою державою. Але ніхто ці розмови не сприймав серйозно. Про Польщу це взагалі від ЗМІ пішла розмова. Люди такого не говорили. У нас люди завжди підтримували державність, українську ідею. Тож такого сценарію навіть нікому не прийшло б у голову. Ми всі за єдину Україну.
Момент страху? Допити СБУ.
Момент радості? Флешмоб “Різдво без Януковича”. На львовському Євромайдані на той момент було близько 40 тисяч людей. І ми з ними складали слова “Різдво без Януковича” і знімали це з дрону. Це була така хвиля емоцій! Момент піднесення, надії. Для мене це був момент, коли я побачила на власні очі, що ось ці 40 тисяч людей – вони зі мною, вони вірять у те, у що я вірю, і вони також готові щось для цього робити.
Білоруські протести сильно відрізняються від наших. Тому єдине, що можу порадити – боротися до кінця, не піддаватися на провокації. Студенти – це величезна рушійна сила суспільства. Молодь має вплив на майбутнє. Тому якщо молодь стоїть за ідею, і стоїть до кінця, рано чи пізно їх мають почути. Я впевнена, що молодь здатна змінити суспільство. Тому – стояти до кінця. Та обходити всі заборони креативними шляхами. Ви це вмієте.
Кацярына Гродна «Потым мы стыхійна апынуліся ўсе на Савецкай. Проста сядзелі там. Прыехалі аўтазакі і… пачалі пакаваць людзей. Выйшаў нейкі мужчына ў цывільным і стаў паказваць на нас, як на жывёл, і казаць: “Вось гэтых пакуйте, гэтых таксама…»
Першай маёй акцыяй быў ланцуг салідарнасці – пасля таго, як пасадзілі Віктара Бабарыка. Нас тады асабліва не разганялі. Проста выціснулі з плошчы. На пратэсты я выйшла ўжо 9 жніўня, пасля выбараў. Мы загадзя дамовіліся, што прагаласуем і выйдзем у горад. Я адчувала, што нешта адбудзецца. Мне здаецца, усе гэта адчувалі. Па гораду гулялі людзі з белымі стужкамі – не збіраліся ў калоны, нічога такога, проста гулялі. Пачалі адключаць інтэрнэт. Я патэлефанавала брату. Ён дальнабойнік, знаходзіўся ў іншай краіне, так што ў яго інтэрнэт быў. Спытала, як справы ў Мінску. Ён сказаў, што там пачынаецца жэсть. І я падумала – значыць, і нам не пазбегнуць.
Мы неяк стыхійна апынуліся ўсе на Савецкай. Проста сядзелі там. Прыехалі аўтазакі і пачалі пакаваць людзей. Выйшаў нейкі мужчына ў цывільным, стаў паказваць на нас, як на жывёл, і казаць: “Вось гэтых пакуйте, гэтых таксама …”. Каля Ратушнага пастроіўся ланцуг АМАПаўцаў са шчытамі. Мы з іншымі стаялі насупраць, у 20 метрах, спрабавалі з імі размаўляць. Пыталіся: “Навошта вы гэта робіце?”. Але адказу не было. А потым, мабыць, прыйшла каманда, і яны пабеглі на нас з гэтымі шчытамі. Пачаліся затрыманні. Усё скончылася тым, што я стаяла ў счэпцы каля Фарнага касцёла, і на нас пусцілі газ. Мне спаліла слізістую носа. Але я працягвала стаяць, старалася дапамагаць, прыносіла ваду, аптэчку. Затрыманні былі вельмі жорсткія. Моцна білі, па 5-6 чалавек на аднаго. Як і ўсюды ў той дзень. Дзякуй, не было гранат і стрэлаў.
Было страшна, вядома. Асабліва ноччу. Не было інтэрнэту, і я падключылася да польскага радыё, каб даведацца, што адбываецца ў Мінску. Ўсю ноч правяла ў слязах. На наступны дзень, 10-га, я выйшла. Гэтым разам мяне затрымалі. Мяне потым адпусцілі, а маю сяброўку пасадзілі ў турму.
Страшна. Але не выходзіць нельга было. Інакш можна памерці ад пачуцця віны – што сядзіш дома, і ніяк не можаш дапамагчы.
У канцы жніўня мы стварылі ва ўніверсітэце ініцыятыўную групу. Напісалі зварот да рэктара, збіралі подпісы – зараз іх ужо больш за дзве тысячы. Рэктар абяцала, што за палітычныя погляды адлічваць не будуць, ціснуць ні на каго не будуць. Што ва ўсіх ёсць права на сваё меркаванне. Але праз пару дзён старшынёй аблвыканкама стаў Каранік. Ён прыйшоў да нас ва ўніверсітэт, зладзіў сустрэчу. Казаў, што калі мы не будзем парушаць закон, нас ніхто не кране. А гэта цяпер даволі складана зрабіць – паняцце закона стала нейкім вельмі размытым. 1-га верасня мяне зноў затрымалі, 2-га павінен быў быць суд. Мае аднагрупнікі хацелі прыйсці мяне падтрымаць, і папрасілі дэкана адпусціць іх з пар. Замест гэтага дэкан сабрала іх, і расказвала, што я сама вінаватая ў гэтым затрыманні, што ў мяне нешта не так з псіхікай, што суд будзе закрыты, і яны не змогуць прайсці. Са мной адміністрацыя на гэтую тэму не размаўляла. Суд тады перанеслі.
З апошняга, мы рабілі акцыю “Усё забаронена”. Зрабілі фатаграфію, на якой мы ўсе стаім у чорным, з таблічкамі “усё забаронена”. Ніякай сімволікі. Скінулі фота ў сетку, NEXTA апублікаваў, потым іншыя СМІ. Пасля гэтага нам пачалі тэлефанаваць, выклікаць на савет прафілактыкі. Я не змагла пайсці, хварэла. Хлопцы былі. Сказалі, выклікалі кожнага паасобку ў кабінет, дзе сядзела камісія з вялікай колькасці людзей. Пагражалі адлічэннямі. На саветы прафілактыкі выклікалі і калі песні спявалі на перапынку. Нават выдалі ўлёткі вакальных курсаў – каб мы там раскрывалі свае здольнасці. Я не ведаю, як да гэтага ставіцца. Спачатку мне было крыўдна. Цяпер ужо ўсё роўна. Адлічаць – значыць адлічаць. Нават не шкада грошай, якія заплаціла за навучанне.
Да мяне дадому прыходзіла міліцыя, мяне шукалі. Суседзі распавялі, мяне як раз дома не было. Вось тады мне стала страшна. Да людзей прыходзяць, заломваюць іх і вязуць, колькі ўжо было выпадкаў. Вядома, я таксама баюся. Нават была думка з’ехаць з краіны – таму што страшна.
Бацькі нармальна ставяцца да майго ўдзелу ў пратэстах. Тата таксама апазіцыйна настроены, прычым ужо вельмі шмат гадоў. Яны разумеюць мае прычыны, разумеюць рызыкі. За мяне не хвалююцца. Наогул, пратэсты ўжо сталі нейкай штодзённасцю. Проста выходзіш, і ведаеш, што здарыцца можа што заўгодна.
Самы радасны момант? Я стаяла на адзіночным пікеце, мне некаторыя машыны сігналілі. І было вельмі прыемна, калі да мяне падышлі, чалавек 15, напэўна, і сталі побач, сказалі – мы таксама будзем з вамі пратэставаць. Мы адразу сталі больш прыкметнымі, нам сталі часцей сігналіць. Вось такая маленькая, але вельмі прыемная рэч.
Трэба падтрымліваць адзін аднаго. Дапамагаць тым, хто падае духам, хто падвяргаецца рэпрэсіям. І памятайце, што універсітэт цяпер – не самае галоўнае. Вучыцца можна заўсёды і паўсюль. Не трэба баяцца страціць сваё месца там, нават калі вы на платным. Ніякія грошы не вартыя таго, што зараз адбываецца. Праўда на нашым баку. Трэба пакінуць страх і рухацца наперад.
Вадим Харків «Всіх бюджетників підняли, привезли шахтарів автобусами, щоб йому публіку створити. Але в день приїзду ми вийшли протестом до Палацу Спорту, де мав виступати Янукович та пройшлися маршем до центру міста. Це більше 10 кілометрів. Вийшло десь 30-50 тисяч людей, я такого ніколи не бачив. Янукович скасував свій виступ і поїхав з міста»
Я на той момент вже давно усвідомив свою громадянську позицію, і, можна сказати, чекав, коли вже будемо виходити протестувати проти режиму Януковича. В перший день, коли зібрали Євромайдан, збір оголосили досить-таки пізно, вночі, тому я приїхати не зміг. Але на другому зборі я вже був. В Харкові Євромайдан починався скоріше як точка збору для тих, хто мав їхати у Київ підтримувати Майдан там. Навіть збирали на квитки людям. А вже згодом, як зрозуміли, що є небезпека втрати взагалі державності, тоді вже збиралося більше людей саме на наш Майдан.
На початку нас було лише двоє від мого університету, тож на нас не звертали уваги. Погроз про виключення з університету чи викликів до ректору не було. Робили вигляд, що не знають, що ми ходимо на Майдан. Пізніше, після перших загиблих на Майдані у Києві, нас вже виходило значно більше. Знаю, що багатьох намагалися не випускати з гуртожитків, але люди все одно йшли.
Чи боялися правоохоронців? Більше боялися провокаторів, “тітушок”. Місцева влада наймала сотні їх. Всі вони були хлопці спортивного складу, тож постійно була небезпека, що будеш побитий. Була організація “Оплот”, в яку набирали також людей і використовували для цих провокацій. Вона фінансувалася місцевою владою, і цього ніхто не приховував і не приховує. Щодо поліції, арешти були лише, коли ми намагалися не випустити курсантів Академії внутрішніх військ до Києва. З часом, коли ми зрозуміли невідворотність фізичного протистояння у місті – створили загони самооборони. Майже всі хлопці з майдану пішли у самооборону.
Як реагували батьки? Намагалися відговорити, бо було небезпечно. Потім змирилися. Вони теж були проти Януковича, тож розуміли, чому я виходжу.
Найстрашніший момент був, коли ми блокували Академію внутрішніх військ, і проти нас були озброєні тітушки з “Оплоту” та Беркут. А ми – беззброійні студенти. Тоді справді було страшно, бо не знали, чим закінчиться. Багато було таких страшних моментів. Іноді ми перемагали, але іноді вони були сильніші. Головне, що в результаті ми перемогли.
Найбільш радісний момент? 22 лютого 2014 року до Харкова приїхав Янукович. Він мав виступати на з’їзді депутатів південних і східних регіонів, де планувалося попросити допомоги в Росії. Всіх бюджетників підняли, привезли шахтарів автобусами, щоб йому публіку створити. Але в день його приїзду ми вийшли протестом до Палацу Спорту, де мав виступати Янукович, та пройшлися маршем до центру міста. Це більше 10 кілометрів. На марш вийшло десь 30-50 тисяч людей, я такого ніколи не бачив. Янукович скасував свій виступ і поїхав з міста. Це була справді перемога, ми не-президента з нашого міста прогнали.
Не віддавайте своїх ОМОНу. Збирайте собі самооборону, і захищайте самі себе. Тисніть на місцеву владу. І не здавайтеся. У вас все вийде. Ви переможете тирана!
Ліза Гродна «Я ведаю, што ў нядзелю будзе АМАП, і прыходжу ўжо гатовая да гэтага. Ужо неяк не так страшна. Ужо звыкла. У мінулую нядзелю мы пасля маршу пайшлі, ўзялі ежы на вынас, і сядзелі елі на вуліцы прама перад машынамі з АМАПам. Ужо ўсё, думаю, баяцца няма куды. Сяджу, ем перад АМАПам»
Я выйшла на пратэсты, калі быў жаночы ланцуг на аўтавакзале. Да гэтага я баялася выходзіць. Сядзела дома, і думала, як можна дапамагчы – адкрыць пад’езд, схаваць людзей … Але ў выніку выйшла.
Мой першы пратэст – гэта былі неверагодныя эмоцыі. Я пайшла адна. Клікала сяброўку, але яна пабаялася ісці. Мы амаль адразу пазнаёміліся з другой дзяўчынай, якая таксама прыйшла адна. Разам стала не так страшна. У той дзень нам дапамагалі мужчыны, раздавалі ваду, куплялі кветкі для акцыі. Машыны нам сігналілі. Мы глядзелі на міліцыю і ўсё чакалі, будуць нас разганяць ці не будуць. Мая новая знаёмая нават паказала, дзе ў яе прыпаркаваная машына, каб у выпадку арыштаў мы адразу абедзве беглі туды. Страшна было, калі пайшлі маршам. Раптам нас не чапалі, пакуль мы стаялі на месцы, а цяпер пачнецца? .. Усе былі ў напружанні. Потым ужо прывыклі.
Пасля жаночай акцыі я выходзіла амаль кожны дзень, пакуль пратэсты былі дазволеныя, стаяла ў парку Жылібера. Было цяжка, спякота. Я тады ўзяла адпачынак – акрамя універсітэта яшчэ працую ў IT-кампаніі. Цяпер ужо вярнулася, вядома, выходжу толькі па вечарах і ў нядзелю.
Упершыню затрыманне АМАПам я ўбачыла 1-га верасня. Глядзела, як пад’ехаў аўтобус, і ў мяне слёзы на вачах былі. Калі глядзіш на відэа, гэта адно, а калі бачыш ўжывую… Тут нешта іншае. Было страшна. Другі раз я сутыкнулася з АМАПам у адзін з нядзельных маршаў, калі былі сутыкненні каля “Брэста”. Я апынулася ў самым цэнтры падзей, стаяла ў счэпцы перад АМАПам. У мяне яшчэ гадзіну каленкі дрыжэлі пасля гэтага, але ў той момант страху не было. Ўцячы не хацелася. Ну забяруць і забяруць. Калі баішся, не трэба выходзіць, правільна?
Я ведаю, што ў нядзелю будзе АМАП, і я прыходжу ўжо гатовая да гэтага. Ужо неяк не так страшна. У мінулую нядзелю мы пасля маршу пайшлі, ўзялі ежы на вынас, і сядзелі, елі на вуліцы прама перад машынамі з АМАПам. Ужо ўсё, думаю, баяцца няма куды. Сяджу, ем перад АМАПам.
Я жыву асобна. Сям’я падтрымлівае, разумее, чаму я выходжу. Яны і самі выходзілі некалькі разоў па нядзелях. Але ўсё роўна сталі мне тэлефануюць, просяць быць асцярожнай, перажываюць, што будуць затрыманьні.
Ва ўніверсітэцкіх акцыях таксама ўдзельнічаю. На пачатку пратэстаў універсітэт казаў, што будуць дапамагаць затрыманым студэнтам. Нават злаваліся, калі людзі звярталіся адразу ў “Вясну”, а не да іх. Але, наколькі я ведаю, на справе ўніверсітэт яшчэ ні разу не дапамог нікому з затрыманых студэнтаў. З тымі, хто ўдзельнічае ў акцыях ўнутры універсітэта, праводзяць прафілактычныя гутаркі, абвяшчаюць вымовы. Рэкамендуюць нідзе не ўдзельнічаць. Выключэннем не пагражаюць, але кажуць, што калі акцыі ўнутры універсітэта працягнуцца, мы надалей будзем атрымліваць вымовы. А тры вымовы – гэта адлічэнне.
Момант найбольшага страху? Сутыкненне перад “Брэстам”.
Момант радасці і надзеі? У самым пачатку, калі быў масавы марш у Гродна, выйшла вельмі шмат людзей. Вось гэта быў самы светлы дзень. А надзея была, калі пайшоў дыялог з мясцовай уладай. Трансляцыю паказалі па тэлебачанні, афіцыйна дазволілі збірацца. Вось тады была надзея, што ўсё зменіцца. Але потым адзін раз нам не ўзгаднілі мітынг, і ўсё разбурылася. Гэта было вельмі цяжка, вядома.
Усе малайцы, хто хоць нешта робіць, выказвае сваю пазіцыю, верыць у лепшае. Я кожным з вас ганаруся, і не толькі студэнтамі – усімі. Трэба трымацца далей.
Характар і развіццё пратэстаў залежыць ад вельмі многіх рэчаў – гісторыі краіны, яе традыцый і культуры, прычынаў, што падштурхнулі людзей да выхаду на вуліцу, рэакцыі ўлады. Усё гэта дазваляе акцыям пратэсту здабыць пэўную форму, кіруе іх дынамікай.
Беларусь і Украіна – розныя. І пратэсты ў іх, адпаведна, падобныя толькі ў некаторых дэталях. Але гэта не перашкаджае дзяліцца адчуваннямі, дапамагаць адзін аднаму пражываць гэты новы досвед. Бяда, якую деліш з іншымі, заўсёды здаецца лягчэйшай.
Автор: Дарія Руссу
Джерело: hrodna.life