11 березня 1775 р. у Києві народився Василь Анастасевич. Батько його, Григорій Іванович Анастазі, був волоського походження, поміщиком, судовим чиновником, членом Київського магістрату.
Василь, учень Іринея Фальківського, навчався в Києво-Могилянській академії, закінчив п’ять курсів, дійшов до філософського класу, але не закінчив його (1786-1793). Був організатором Вільного піїтичного товариства, а також домашнім учителем у родині курського поміщика.
У 1795 р. зробив невдалу спробу поступити в Московський університет, пішов на військову службу – вартовим малоросійського корпусу піших стрільців, де завідував бібліотекою та займався навчанням дітей начальників. Василь не витрачав марно час, самостійно вивчав іноземні мови: англійську, грецьку, італійську, латину, німецьку, польську, французьку. Служив також квартирмейстером у Києві та Полоцьку, потім — помічником начальника відділу польського та малоросійського права.
У 1801 р. подорожував Україною, побував у Херсоні, написав тревелог, що складається з двох частин – «Записки з міста Полоцька» та «Записки з Херсона в Крим і назад» (неопублікований).
У травні 1801 р. В. Анастасевича було відправлено у відставку. Він перебрався до Санкт-Петербурга. Упродовж 1803-1816 рр. працював старшим діловодом у Канцелярії попечителя Віленського навчального округу князя Адама Чарторийського. Одночасно обіймав посади помічника начальника Відділу польського і малоросійського права в Комісії складання законів (1809-1816), потім редактора (1817-1826). З 1817 — секретар у графа Миколи Румянцева.
У 1810 році отримав атестат Віленського університету. У 1811 р. розпочав видання щомісячного журналу «Улей». Його теоретична стаття «Про бібліографію» в журналі поклала початок теорії бібліографії в Росії. В. Анастасевич вперше використав термін «книгознавство», вважав, що бібліографія — це наука знати книги, «філософія бібліографії», «путівниця та наставниця у виборі книг». Він висунув ідею організації бібліографічних товариств.
В. Анастасевич — автор поетичних творів (поема «Аттіла дев’ятнадцятого століття», 1812). Окрім цього, перекладав вірші Сапфо, твори Ж. Расіна (трагедія «Федра»), збирав рукописи, публікував матеріали, пов’язані з історією та етнографією України. В. Анастасевич друкувався у часописах «Украинский вестник», «Северный вестник» та ін.
Василь Григорович мав вірних друзів-українців – поетів Миколу Гнідича, Гулака-Артемовського, Василя Каразіна, Амвросія Метлинського та генерала Олександра Засядька і постійно листувався з ними.
Від 1826 р. працював цензором Головного цензурного комітету, 1830 відставлений без пенсії, з чином статського радника за надання дозволу до друку поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод».
Відставлений статський радник не мав засобів для проживання, бо всі кошти вкладав у придбання книжок, тому заробляв нумізматикою, продажем колекціонерам книг і картин, часом перекладами та приватними уроками.
Оскільки В. Анастасевич не мав власного житла, він отримав дозвіл оселитися в будинку Румянцевського музею і відпрацьовувати почесним (безкоштовним) бібліотекарем.
Помер 70-річний Василь Григорович Анастасевич 28 лютого 1845 р., похований на Смоленському кладовищі у Петербурзі. Багата бібліотека й архів Анастасевича після його кончини майже зникли. Їх склали у сто 100 мішків і вони 18 років пролежали у вогкому сараї Румянцевського музею.
У 1863 з аукціону все це було продано «на пуди» здебільшого малярам під шпалери. Рештки архіву зберігаються у Російській публічній бібліотеці у Санкт-Петербурзі.
Раніше ми писали про Михайла Грушевського і Казань – до 105 річчя казанського заслання професора.